Хто переможе у цій війні?
Яка головна зброя у цій війні? Ні, не літаки з ракетами і навіть не армії ботів у соцмережах
Вранці 2 січня. Напівпорожня маршрутка, пасажири дивляться, як паралельно дорозі летить палаючий уламок збитої ракети; на обрії, десь в напрямку Вишневого, видно як залпами б’є наша ППО і спалахує підбите рашистське залізяччя; праворуч по ходу піднімається стовп диму, його вже можна побачити в зимовому світанковому небі.
В салоні автобуса тихо, їдуть переважно жінки «40 плюс/мінус» – мабуть з тих, кому на роботу треба рано і без варіантів – продавчині, медсестри, прибиральниці… І як це водій наважився на рейс під час такої ворожої атаки? Молодець!
...Їду на роботу на метро від «Житомирської». Всі станційні платформи забиті киянами, перечікують ворожий наліт. Вразив настрій, переважно написаний на обличчях, по-моєму, це називається – «рішуча гідність». Якби міг, – всіх би обійняв. Переможемо.
Нацистська ракета, «по дорозі в Україну», довбанула по своїм десь у Воронезькій області. Добре, звісно, але зловив себе на думці: шкода, що не наша то була ракета, а їхня, наша – то краще було б, переконливіше, справедливіше. Ну, буде ще, це без жодних сумнівів.
Яка головна зброя у цій війні? Ні, не літаки з ракетами і навіть не армії ботів у соцмережах. Головна наша сила у згуртованому спокійному терпінні. І ще – ми не полишаємо своїх міст, сіл і обов’язків. Терпіти і бити, бити і терпіти. Перетерпимо – переможемо.
…Ви обурюєтесь млявій реакції Заходу на те, що вже кілька днів поспіль коїть нацистська Росія в українському небі? А не треба дивуватися, на календар погляньте – ще ж різдвяні канікули не закінчилися! То у них святе – наче обідня перерва в якій-небудь конторі. Що з тим робити? Чекати – і дочекаємось.
Це така нині війна: перемагають в ній терплячі, ті, хто вміє чекати.