«Кіборги»: враження, яке спочатку відрізняється від думки більшості

Вчора я з запізненням подивився «Кіборгів». Це той випадок, коли критикувати є за що і доволі жорстко, але язик не повертається висловлювати зауваження і рука не піднімається писати класичні рецензії. Чому? А через ту принципову розмову, яку нам нині треба безупинно вести поміж собою, але вона не ведеться; через те, що сталося це кіно в 2017-му, а Україна чекала його в 2016-му, якщо взагалі не в 2015-му. Ми поринули в інше – в розмови про шанси на виборах, до яких ще півтора року, про те що гривня падає, ціни ростуть, а корупціонерів ловлять рідко, а не саджають – зовсім. А герої «Кіборгів» про це не говорять, їм болить інше. І на цьому тлі відступають, стають ніби несуттєвими всі ці очевидності: слабкий сценарій – вистачає недоречностей і натяжок, забагато діалогів, причому часто ходульних, неживих, «дерев’яних», а ті, хто воював, мабуть, сказали би, що справжня війна не так виглядає. 

Так, у фільмі вистачає фрагментів від яких підготовлений і вимогливий глядач трохи, скажемо так, ніяковіє. І вони, ці моменти глядацького дискомфорту, для різних людей можуть бути різні. Для когось це волонтер-медик Псих, якій ненатурально всім викає і взагалі надто непереконливо удає з себе «божого інтелігентика», а для когось – це занадто вже романтична і блискуча труба, що в неї таки дме Мажор, який довго не піддавався на умовлянням Серпня, а тепер таки сурмить над тілом свого загиблого командира. Повторюю, це далеко не повний перелік претензій до авторів фільму, але є тут інше – те, що примушує мовчати «сильно розумних» критиків. Це враження, мабуть, одне на всіх: ці питання, які ставлять один одному герої стрічки, оті самі – декларативні і ненатуральні в хаосі бойовища - вони потребують нині постановки і відповіді кожним з нас - не лише на фронті, а й тут - у кінозалі, чи поза ним. Навіщо, задля чого «ще не вмерла Україна» і що я особисто маю робити в цій даності? І це – основне, те, від чого повністю залежить не успіх, чи неуспіх кінострічки, а те, чи встоїть нині Україна, чи не змарнує, може, останній свій шанс. На свідомих і чесних відповідях і стоять нині наші - рішучість, терпіння і витривалість кожного. І це є вирішальним нині. Бо з усього видно – немає уже у Раші жодної прорахованої стратегії, ні про «русские танки в Киеве» вона вже не мріє, ні на те, що «проклятые пиндосы» злякаються не надіється. А, розрахунок у них лише на те, щоб самим незважаючи ні на що встояти, дотягти, дотерпіти, дочекатися, щоб не встояли, щоб махнули рукою українці: А чорт з ним! Скільки можна війни?! Ну, нехай будуть знову «браття»…
Отож перетерпіти їх – це значить перемогти.

…І все-таки – респект авторам «Кіборгів» – вони зробили це, як змогли, не стали більше чекати. І правильно. Той дуже рідкісний випадок, коли запит суспільства – важливіший за художні прорахунки. А до битви кіборгів з імперською навалою, не маю в тому сумніву, український кінематограф ще повернеться не раз. На іншому рівні художньої правди і осмислення – і в кіно, і в театрі, і в літературі - так, що і «Оскара» дадуть, і Пулітцера, і Нобіля… Треба лише встояти. 

Також читайте інтерв’ю «Главкома»: Режисер Ахтем Сеітаблаєв: Так, фільм «Кіборги» - це пропаганда. Пропаганда здорового глузду і смаку