Вулиця Пушкінська неприпустима, особливо тепер
Нинішня гризота навколо російської культури скінчиться сама собою
Щабель ненависті у цій «дискусії» зашкалює. Аж страшно встрявати – чесно (!) – у це побоїще навколо «російськокультурних» вулиць та пам’ятників. Але це той самий випадок, коли «хіба ж хочеш – мусиш»…
Почнемо без обговорень очевидного: після перемоги соціокультурне поле України має бути змінене. Без варіантів. Тепер – деталі, на які у запалі праведного гніву часто не хочуть звертати уваги. І дарма.
Основна проблема радикальних «пушкінофобів» – вони не хочуть враховувати двох дуже важливих речей
По-перше, їхні опоненти насправді не уявляють життя без автоматичного – щирого або й нещирого – захоплення тим, з чим вони жили від народження. І їх багато – мільйони, мабуть. Силою до зречення від своєї повсякденності не примушують, ми не «вони». І тому, хоча б з прагматичних міркувань, було б не лізти зараз в конфронтацію, а подумати, як без емоцій аргументувати – цивілізовано і невідпорно – абсолютно необхідні зміни в українському соціокультурному просторі.
По-друге, як не поливай російську культуру (ну, народ їй такий дістався!), вона справді має досягнення і геніїв своїх має, так сама, як культура Франції, Британії, Німеччини... Але у нас немає вулиць «шекспірівських», чи «гейнівських», а є тільки «пушкінські», «лєрмонтовські» еtc і це – неприпустимо, особливо тепер.
Із затятими «пушкінофілами» – одночасно і простіше, і складніше. Нині вони у шоці нездатні зрозуміти, що так, як було, уже ніколи не буде, що опираючись публічно абсолютно виправданим, оплаченим страшними жертвами змінам, вони виправдовують ворога.
А єдине, що їм треба нині зробити, це не приєднатися до «пушкінофобів», на здоров’я, любіть свого «невольника чести», але вдома, і без імперативних вимог до інших українців любити його так само, як ви.
Серед вас же є, скажімо, поціновувачі творчості Гі де Мопассана? Але ж ви не вимагаєте ставити пам’ятники і називати вулиці на честь генія французької та світової літератури?
В тому то й річ, що нинішня гризота навколо російської культури сама собою скінчиться, коли остання не буде підсвідомо сприйматися багатьма в Україні, як своя
Так, вона велика, але не наша, у нас – українська є, вона у нас №1.
Мені недавно трапилося в Мережі фото: симпатичний такий бюстик Пушкіна в невідомо якому парку і запитання під ним – «От що тепер з ним робити?». Відповідаю. Є два варіанти. Перший – знести. Другий – поставити поруч такі ж бюстики Байрона, Шиллера, Міцкевича, Аполлінера, Навої, Руставелі, Омара Хаяма… І нехай це буде у вас – Алея Поетів. І буде тоді Пушкін – один із них – зліва від Байрона і справа від Міцкевича. Це єдиний можливий і сьогодні, і через 100 років в Україні варіант «порятунку рядового Пушкіна».
І ще одне, можливо, особливо неприємне для нинішніх «пушкінофілів» і «булгаковофанів», але принципово важливе, тож вибачайте.
Мені здається, що у нас затято воюють проти перейменувань і перегляду місця російської культури в українському житті, як раз ті, хто не відчуває нюансів і півтонів. У тій же поезії – теж, тобто загалом і культуру ці люди не здатні сприймати повноцінно. Саме вони й не відчувають кричущої недоречності збереження статус-кво після всього того, що сталося в Україні.
Вони не відчували цього і раніше. Кричали і кричать про «утиски» і не хочуть й чути про цю життєво необхідну для української Украіни трансформацію. Їм, бач, це некомфортно – і хоч трава не рости! Егоїзм? Егоїзм!
От і кінчайте з цим егоїзмом, шановні, якщо ви ще здатні це зрозуміти.