9 березня. Шевченко чи Пушкін?

«І на оновленій землі/Врага не буде супостата,/ А буде Син і буде Мати/І будуть люде на Землі».

Отак і закінчився – раптом і без фото з відкритих джерелваріантів – цей безкінечний спір про вартісність національної поезії. Ми безкінечно чули їх зверхність, на нас виливали мерзенну московську пиху. У них навіть у мову українське слово «вирши» увійшло синонімом меншовартості, графоманської маячні.

Ну, а хто тепер щось скаже про «другорядність» українського? Прийшов Час і виявилося: Шевченку є що сказати своєму народові, а Пушкіну – нема чого. Нема, скільки не шукай.

А у інших? От Анна Ахматова.

«Мне Голос был, он звал утешно/Он говорил: иди сюда/ Оставь свой край, глухой и грешный/Оставь Россию навсегда./Я кровь от рук твоих отмою/ Из сердца выйму ложный стыд/ Я новым именем покрою/ Боль поражений и обид./ Но равнодушно и спокойно/Руками я замкнула слух/ Чтоб этой речью недостойной/ не осквернился скорбный дух».

Так, потужна поезія. Але зараз треба дивитися на неї під кутом сьогодення, а не Громадянської війни столітньої давності, коли були написані ці рядки. І тоді добре видно: Ахматовій було, що сказати собі, а не своїм – це основне.

Там, у вічнопихатій Москві, зараз, безперечно, є ті, хто біжить у бомбосховище свого «скорбного духа». Не гірші люди, до речі. Тож подивимося збоку, що їм той дух скаже і як вони його почують.

... А українцям то уже байдуже. В Українців є Тарас.