Путін може завдати стрімкого удару по Києву з Білорусі

А тепер давайте серйозно.

Коли ми говоримо про можливий російський наступ, треба розуміти що будь-яка військова операція як така має свої політичні мотиви та розвивається у геополітичному контексті.

Аналізуючи дії Путіна та Росії починаючи з російсько-грузинської війни, війни у Сирії, російсько-української війни та інших конфліктів у яких задіяна Росія, можна дійти декількох висновків.

По-перше: Володимир Путін завжди грає комбіновану гру, в якій погроза застосування сили та застосування сили дозволяє йому підвищуючи ставки, схиляти країни-жертви агресії та цивілізований світ до підваження власних червоних ліній в міжнародному праві.

По-друге: Путін завжди грає на глобальній шахівниці. Війна, провокації та створення точок напруги по всьому світові дозволяють йому виступати диригентом всесвітньої кривавої симфонії та схиляти ті чі інші міжнародні уряди на компроміси, розмінюючи деескалацію в ключових для них регіонах на поступки в регіонах, які не є для цих країн принциповими. Для прикладу - втручання Путіна в африканські конфлікти дозволило йому впливати на політику Парижу.

По-третє: Володимир Путін вміє тягати каштани з вогня чижими руками. Руками Асада, якщо потрібно розгорнути еміграційну кризу у ЄС. Чи зіштовхуючи чолом Арменію та Азербайджан під час недавнього загострення конфлікту у Нагірному Карабасі.

Скупчення російських військ на наших кордонах, погроза війною та нервозність світових еліт з цього приводу треба розглядати виходячи саме із цих передумов.

Коли я спостерігаю дискусію щодо можливого наступу Путіна у нашому суспільстві та військово-політичних елітах, я бачу брак саме такого кута зору на ситуацію яка складається.

Розмови, які я чую у різних, в тому числі навколовладних кабінетах, концентруються саме на лінійному аналізі військової загрози.

Цю тезу добре ілюструє останній виступ міністра оборони пана Резнікова, який пророкує криваву баню для росіян в разі наступну на Україну. В цілому спокій нашого військово-політичного керівництва обумовлюють наступні переконання:

– Контингент у 175 тисяч військ, які розкидані по фронту та кордоні довжиною у декілька тисяч кілометрів, м’яко кажучи, недостатній для того, щоби окупувати таку велику країну як наша;

– Такий розмір контингенту дозволить Росії нанести стрімкі удари вглиб нашої території, але тили та фланги російської армії залишаться неприкритими. Розгортати повномасштабну війну з такими вихідними даними - самогубство;

– Будь-яка пряма континентальна агресія Путіна може тривати не більше двох діб - бо десь стільки часу міжнародна спільнота буде розгортати та задіювати механими геополітичного стримування Путіна. Дві доби просування для повноцінної армії – це дуже мало. Фактично за дві доби на театр бойових дій не встигнути підтягнутися навіть тилові «хвости». Осада Дебальцева тривала три тижня. А Харків, Суми чи Херсон - це м’яко кажучи не Дебальцево;

– Існує усталене переконання, що в разі великого наступу західні партнери не будуть втручатися у війну напряму, але як і в 2014 неофіційно закриють небо для російської авіації. Що швидко перетворить будь-який наступ Росії у велику позиційну війну, адже без знищення нашої інфраструктури та тилу путінські війська ув’язнуть;

– Справді, до Росії поїдуть труни. Десятки тисяч трун. З незрозумілими наслідками для стабільності путінського режиму

– Жоден сценарій наступу з Криму, в рамках ОРДЛО чи східного кордону не забезпечує геополітичних цілей Путіна у вигляді швидкого нав’язування Києву умов капітуляції, з якою погодяться ЄС та Вашингтон. Він тільки посилює консолідованість українського суспільства та міжнародних еліт.

Саме виходячи із цього серйозно тема російського наступу не сприймається ані у Офісі президента, ані у Генштабі, ані у Міністерстві оборони.

Давайте тепер уявимо себе на місці Путіна. І не будемо вважати його ідіотом, який не розуміє цих елементарних речей.

Що потрібно Путіну? Путіну потрібен бліцкриг, який буде супроводжуватися мінімальними втратами, поставить нас на коліна, змусить психологічно нестійкого Верховного Головонокомандувача Зеленського погодитися на всі російські умови, а колективний Захід поставить перед фактом – визнавайте ці умови, або ніякої України не буде. Путіну потрібен шок. А не затяжна військова кампанія. Він розвідник, а не Наполеон.

Я стверджую, що єдиним засобом досягнення такої стратегії є стрімкий удар по Києву. Цей стрімкий удар повинен відбутися з території Білорусі. Єдиним напрямком такої атаки може бути напрямок Овруч-Іванків.

Ви скажете, що це нереально, що Білорусь – яка не яка, але суверенна держава. Що ми чекаємо на наступ мігрантів, а не російських військ.

Саме інформаційна кампанія щодо загрози міграційної кризи з боку Білорусі навела мене на ці думки. Війна - це шлях обману. Мені було дивно спостерігати за розгортанням у медіа цієї кампанії з огляну на те, що мігрантська загроза для нас не настільки актуалізована як для Європи. Мігрантами нас не налякаєш, політично не розхитаєш. Більш того, наше суспільство достатньо дегуманізоване та занурене у власті проблеми, щоби перейматися проблемами мігрантів у таборах на нашому кордоні.

Наступу з боку Білорусі ми не чекаємо. Тема мігрантів повністю маргіналізовала обговорення військової загрози з Півночі. І Путін не дуже любить робити того, чого від нього чекають.

Більш того, говорячи про Білорусь треба сказати, що кінцева міжнародна ізоляція та підпорядкування режиму Лукашенко Кремлю є також однією із цілей Путіна.

Як може виглядати сценарій такої військової кампанії? Відбувається якийсь аналог Гляйвіцької провокації, починається загострення на фронті та на східному кордоні, яке відволікає увагу. Далі в рамках примушення України до миру відносно невеликий контингент армії РФ, у складі не більш ніж декількох танкових бригад, перетинає кордон Білорусі із Україною. Лукашенко надає на це дозвіл в рамках угоди ОДКБ. За чотири години ці з’єднання долають лінію Овруч-Іванків та нависають над Києвом. Пам’ятаєте російський марш на Тбілісі?

В Києві паніка. Менша частина киян бере до рук зброю та починають висуватися на околиці міста. Але не можуть доїхати, бо більша частина киян тікає з пастки по усіх доступних трасах. Зеленский у відеозверненні до народу жує краватку. Військове керівництво у ступорі – адже такого ми не очікували! Ми ж військові стратеги. А стратегія каже, що для наступу на таку велику країну потрібно мільйон солдат, а не 175 тисяч. Зеленский дзвонить Путіну. Путін з ним не спілкується, бо дуже зайнятий – вигулює алабаїв, яких подарував йому президент Туркменії. Танки зупиняються за 20 кілометрів від Києва. Путіну дзвонить Байден. Байдену він відповідає з третьої спроби. В Київ злітаються деякі європейські лідери. Путін починає перемовини. Путін погоджується на план С̶а̶р̶к̶о̶з̶і̶ Макрона, але танки стоять біля кордонів та Києва доки доти Україна не визнає ДНР-ЛНР, не закріплює російську мову в якості другої державної та не скасовує положення про євроатлантичну інтеграцію у Конституції та не надає воду у Крим. Та доки доти в Києві не буде сформований уряд націоналної єдності на чолі з Медведчуком.

Як вам сценарій? Страшно, правда? Холод по спині пробіг?

Так ось, для того, щоби уникнути цього сценарію, а отже і війни, треба зробити дуже небагато.

Перекинути відносно невелику кількість наших військових озброєних новітніми протитанковими засобами для захисту Києва з північного напрямку.

Але цього не робиться. Принципово. Скажу більше, за останні два роки частини, які прикривали Київ з Півночі були розформовані. І інших мотивів цих рішень, окрім мотивів державної зради я не бачу.

Зеленський, Залужний, Резніков повинні зрозуміти увесь тягар політичної та історичної відповідністі, який лежить на їхніх плечах у цій кризовій ситуації. Як розвідник Путін розуміє їх психологічні портрети, розуміє на які струни тиснути на Заході та чого Захід боїться, розуміє як досягати своєї мети в ситуації, коли військова сила є не виключним, а одним з багатьох доступних йому інструментів.

Я не буду закликати Зеленського до відставки. Бо вже пізно. Я не буду говорити про впливи російської агентури на вище військово-політичне керівництво. Бо також пізно. Але не пізно зробити кроки для того, щоби поламати гру Путіна.

Один з американських президентів якось сказав, що у Овальному кабінеті немає кутів, а отже там ніде сховатися. На четвертому поверсі Банкової кутів більш ніж достатньо. Але сховатися за ними від реальності все одно не вийде.