Про історію України у школі. Чому українці сваряться через це

Ініціатива МОН по створенню підручника історії, який обʼєднає світову та, власне, українську історію, наткнулася на прогнозований спротив. А дискусія, як завжди в нас це відбувається, загрожує перейти в розряд бійок фанатських груп.

При цьому, поки вся змістовна частина дискусії зводиться до двох важливих, але все ж, як на мене, цілком банальних моментів:

• історія України не може вивчатися у відриві від світового контексту;
• за світовою історією важливо не загубити історію України.

Це, звичайно, важливо, але тут нема про що сперечатися (хоча суперечка є і вона, як і всі суперечки в наших бульбашках не передбачає компромісів). В той же час, більш важлива частина дискусії просто відсутня. Як на мене, нема потреби дискутувати про те, скільки потрібно підручників: два чи один; він має бути один. Але, перш ніж почати цей єдиний підручник, ми мали б провести не хайпову, а складну дискусію з кількох тем:

1

Чи варто продовжувати будувати нашу історію, як протиставлення до історичних (псевдоісторичних) наративів Росії. Справа в тому, що наш мейнстрімний гранднаратив сьогоднішнього дня – це протиставлення історії Росії. Ми дуже часто пишемо історію, озираючись перш за все на те, що написали росіяни і розвінчуємо їхні міфи (в певних випадках продукуючи свої, між іншим). Простіше кажучи, офіційна російська історична наука досі живе в концепції 19 століття про, так звані «історичні» та «не історичні» народи (перші мають право цивілізовувати других). І ми пробуємо відповідати росіянам, розбиваючи їхні теорії. Справді, такий підхід дозволяв і дозволяє створити велику кількість важливих для нас наукових текстів. Але попри це, по певним періодам у нас є серйозні провали не лише в якості, але й навіть у кількості). Кількість в даному випадку, це, обробка і залучення нових джерел. Але цей підхід має серйозну проблему – ми вимушені весь час наздоганяти і підстроюватися.

2

Чи варто продовжувати традицію Грушевського? Його концепція тяглості державності від найдавніших часів і до сьогодення, відіграла просто колосальну роль в націєтворенні. Але зараз ми не можемо не розуміти, що ця концепція тягне нас на початок 20 століття. І змушує нас, повертаючись до п.1, сперечатися з росіянами, наприклад про те, ким був Володимир Великий: першим українцем чи першим росіянином. І це при тому, що, до прикладу, французи давно перестали вважати Карла Великого першим французом. Власне від відповіді на це питання залежить і те, яким буде підручник з історії. Тут, правда, є одна серйозна пастка: в час війни дуже складно ламати просту і зрозумілу концепцію Грушевського. І тому я ще раз повторю: це важливо дискутувати і, можливо, поки варто залишити основою нашої історії саме концепцію Грушевського, але й інші підходи, які зараз виглядають радикальними, мають розвиватися.

3

Третє питання, можливо найболючіше: правда чи глорифікація (правда і глорифакація). Зараз ми однозначно стоїмо на стороні глорифікаціі. І в час війни – це справді важливо і без цього ми не зможемо перемогти. Але наша проблема полягає тому, що глорифікація стає самоціллю. І це, знову-таки, повернення до п.1, коли ми, подекуди, доводимо завідомо абсурдні речі про українця Паскквича чи щось подібне.

Я прекрасно розумію наскільки складно провести цю дискусію. І складність ця полягає в тому, що потрібно вийти за межі своєї фанатськоі групи. Але лише вихід за межі бульбашки дає результати.