Виступ Путіна у Кремлі: аналіз психолога
Російський диктатор постійно апелює до історії. Але робить це недолуго
Аналізуючи виступ Путіна в Кремлі та потім на Красній площі мене здивувало вже в котрий раз як часто господар Кремля (та його спічрайтери) намагається апелювати до величі минулого, шукаючи там приклади власної правоти та неправоти ворогів.
Звинувачення в знищенні індіанців та торгівлі рабами – це намагання звернутися до історії, намагання завдяки історичній перспективі продемонструвати глибинну пагубність Заходу. І, як насідок, підняти глибинну історичну сутність протистояння Русі. Тобто сучасні російські спічрайтери намагаються працювати з архітипичними структурами, черпати силу минулого, звертатися до сутності народу.
Сам по собі це сильний крок. Але в цьому є декілька але:
Перше
Звертатися до таких джерел треба вміти. Не можна сьогодні торгувати з клятим Заходом, а завтра звинувачувати його в гріховності і природній підлості. Руйнується логіка аргументів. Це, звичайно, можна прикрити новою хвилею пропаганди (як у Орвела в «1984» – у нас немає вчорашніх газет, бо вчорашнє може бути переписане будь якої миті) і переписати все, сказане раніше. Але з кожним разом (а факапів російська влада робить все більше) це потребує все більше ресурсів – і фінансових, і емоційних. Влада Росії звичайно отримає всі ефіри, які їй потрібні, і знову розкаже, що операція іде за планом, але для відволікання населення від спогадів необхідні все більш масштабні події та аргументи.
Друге
Звернення до минулого викривляє розуміння реальних потреб. Ти можеш розповідати про мобілізаційну економіку і про необхідність поставити у стрій мільйон багнетів і сто тисяч шабель, але в сучасному світі вже ніхто не воює багнетами та шаблями. Більш того – цей мільйон треба годувати та озброювати чимось, що хоч якось нагадує сучасну зброю.
Використання минулого у сьогоднішній риториці спрошує уявлення про нагальні потреби. Якщо у вас вся країна завішана переможними транспарантами часів кінця минулої світової війни, то і сприйняття необхідних ресурсів формується під впливом цих спрощених уявлень – «мужиков на фронт, баб на завод, вот и весь менеджмент».
А потім відбувається зіткнення з реальністю. Промислові ланцюги виявляються складнішими ніж вважалося, а втрата одного відсотка працівників набуває ефекту землетрусу. Це на сталінських заводах можна було мобілізувати пів-країни та поставити до станків жінок і дітей. Зараз в ланцюгу виробництва сусідній працівник не тільки не здатен замінити мобілізованого невдаху, він взагалі не знає чим той займався. Відповідно навіть втрата одного відсотка працівників руйнує весь ланцюг створення товару чи послуги.
Третє
Намагання використовувати наративи минулого – Київська Русь, русское братство, Іван Грозний з Петром Першим та Суворовим – все це викреслює усі інші народи, яких в цьому братстві та в цій Русі ніколи не існувало. Буряти чи чеченці не мали жодного відношення до Бородинського чи Куликового поля, а монголи з татарами хоч і мали відношення, але згадувати про це недоречно, виходячи з відсутності толерантності у суспільстві в цілому та неможливості інтегрувати негативний досвід минулого в сучасне співіснування.
Коротше кажучи – риторика Кремля допомагає створити ілюзію глибинної єдності, але використовувати її можна лише в телевізійному форматі і для вирішення окремих тактичних питань. Все, що стосується реальних рішень обертається ще сильнішою руйнацією всієї кремлівської ідеології. І в результаті сотні народів Росії, переживши руйнацію наративів про «діди воювали» несподівано усвідомлять, що їх з сусідніми народами, а тим більше з Кремлем, більше нічого ціннісного не пов’язує.