Як волейбольні функціонери торгували людьми і знищували український спорт

Черговий пам'ятник злочинній бездіяльності тим діячам, які керували українським спортом впродовж перших 20-ти років незалежности.

Бо можна, звісно, придертися до харківських тренерів, які звикли продавати дітей у Росію цілими класами, ще в шкільному віці. Дмітрій Мусерський, про якого мова в контексті цієї чоловічої збірної - в їх числі. Але що взяти з тренерів? «Ім кушать нада».

У минулому десятилітті, десь якраз у той час, коли Діма Мусерський із Макіївки переїздив у Белгород, тему торгівлі людьми в українському волейболі крутив дуже активно. І намагався цим питанням достукатися зокрема до міністрів спорту - рум'янощокого Юри Павлєнка і головного спортивного мєнта Віктора Коржа. Рига майбутнього і рига по житті. Пам'ятаю, як вони кривилися при самій згадці про цей волейбол і розводили руками, мовляв, а що ж ми можемо зробити.

Пам'ятаю, як Ніна Дмитрівна Уманець, яку вважають берегинею українського спорту (насправді вона понині є берегинею старої системи в українському спорті), відбивала мене від спроб достукатися до пана Коржа в Палаці спорту.

«Ти що заборониш дівчині вийти заміж?» - грізно гримнула вона до мене, коли я згадав про Наталію Сказку-Маммадову, одну з найкращих догравальниць Європи минулого десятиліття, яку колишній керівник Держкомзему і за сумісництвом голова Федерації волейболу України Микола Сидоренко продав у Азербайджан.

Пригадую, коли першим підняв у газеті «Волейбол», яка випускалася за гроші ФВУ, тему втрати Сказки. То була вершина цинізму, бо Сидоренка замочили у виданні, яке він випускав фактично за свої гроші. Тоді він був лютий, викликав до себе у кабінет на Трьохсвятительську всю редакцію. І мені сказав пам'ятні слова: «Любиш смажене? А знаєш, що є холодне? Таке як морг, як кіллери?» То прямим текстом, перед рештою колективу.

У 2004-му Володимир Туровський разом з компанією усунули Сидоренка саме під гаслами: «Ні торгівлі людьми». Усунули, щоб підняти цей процес на новий рівень. Бо після приходу нової команди еміґрація українських волейболістів та волейболісток у різні європейські країни (зі зміною громадянства, звісно) набула катастрофічних масштабів.

Сидоренко і Туровський розводили руками, казали, що вони не взмозі втримати людей, бо країна в нас бідна, грошей на спорт не виділяють, спонсорів у волейболу немає, а в них самих нема мішка грошей.

Але ось у 2015-му керівником ФВУ став колишній суддя Михайло Мельник. У якого грошей точно не більше, ніж у двох вище згадуваних діячів. Тільки совість є і бажання щось для цієї країни зробити. Бо країна ця йому не чужа. Пан Мельник просто запровадив те, на чому адекватна частина волейбольної спільноти наполягала десятиліттями - зробив приїзд гравців у разі виклику в збірні обов'язковим. У разі неприїзду - внутрішня дискваліфікація і невидача трансферного листа й відповідно неможливість грати за кордоном.

Усе, порядок. Як наслідок навіть на тих уламках кадрового потенціалу збірні України нині грають у фінальних частинах чемпіонатів Європи, чоловіки там вперше в історії дійшли до чвертьфіналу.

А де б ми були, якби у наших збірних зараз грали Мусерський, сестри Гончарови, Цокур, Манюк, Петрашко і ще добрий десяток персоналій, які на виду в європейському волейболі і яких колись успішно відпустили в інші країни?