Ті, хто врятував Україну від катастрофи, мають піти, бо не подарували чудо

Тоді, після Майдану, коли втік Янукович, хотілося лише одного – спати. Відпочити після трьох шалених місяців, які виснажили тіло і душу. Переосмислити події, знайти сили змиритися з непоправними втратами.

Здавалося, цей заспокійливий сон триватиме як не місяці, то бодай тижні. Але не було навіть днів, навіть одного.

Крим, «Руская вєсна» на Півдні та Сході, війна на Донбасі. Все це на тлі напіврозваленої країни, зруйнованої армії, тисяч розгублених і озлоблених людей на вулицях.

Мрії про відпочинок чи повернення до улюблених домайданних справ довелося відкласти. Пам’ять про тих, хто вже не стане поруч, водночас надихала і тиснула: спинитися не маєш права!

Тому втомлені, але живі, взяли відповідальність за державу на себе.

Тепер кажуть: «дорвалися до влади».

Тоді бажаючих дорватися бракувало у всіх галузях – військовій, економічній, гуманітарній, інформаційній.

Держава не могла запропонувати нічого, крім того, щоб стати нею в якійсь частині. Успішні люди кидали бізнес, творчість, науку, спокійне сімейне життя і брали на себе цей виклик.

Місяці роботи без оплати, роки з мізерними грошима, відбудова і перебудова зруйнованих державних інституцій, «ремонт літака у польоті» – це те, що чекало готових стати частиною влади.

Минуло лише п’ять років, а суспільство вже забуло, в яких умовах тоді доводилося працювати. Здобуте потом і кров’ю здається таким, що було завжди, тому ціниться невисоко. Може, це й добре – значить, що завдання виконане відмінно.

Добре, що не треба знову вириватися з водяного полону, аби відчути цінність ковтка повітря.

Зроблено чимало, зробити треба ще більше.

Але розчаровані і втомлені українці хочуть нині нових.

Ті, хто врятували від катастрофи, мають піти, бо не подарували чудо. Їм підігрують політики: нам не треба колишніх і заплямованих.

Навіть, якщо це «плями» від пролитих поту і крові тих, хто рятував країну, хто провадив її через кардинальні зміни.

Запит на чудо дасть новим шанс стати владою.

Але, щоб бодай частково реалізувати його, потрібна буде не просто робота, а жертовність, яка плямами поту і крові проступає на образі справжнього політика, який ще вчора був новим.

P.S. Присвячую Уляні Супрун, а також багатьом моїм друзям і подругам.