Про проблему повернення людей на прикладі науки

У нас є суперактуальна дискусія, яку постійно підіймають в експертних колах, публіцистиці, політичних дискусіях, соцмережах: як нам повернути людей? Або – якщо брати ширше – як нам вирішити проблему демографічної катастрофи. Яка прийшла в країну ще задовго до повномасштабного вторгнення.

Можна скільки завгодно розмірковувати про повернення молоді, повернення жінок, залучення мігрантів з інших країн (яке неминуче, якщо ми хочемо мати майбутнє здорової європейської нації). Але є кілька доволі специфічних питань, які потребують цільових підходів до вирішення – наприклад, наука. Значна частина людей повернеться, це правда. Але думати треба не тільки про вал. Але й про спеціалізовану якість. Без якої ніякий розвиток (розвиток не дорівнює відновленню) неможливий.

Щоб розвивати виробництво власної зброї, переходити до більш технологічної економіки, вищої продуктивності країні потрібні не тільки якісна освіта на базовому рівні. А з цим вже є проблема. Але й така річ як НДДКР. НДДКР – науково – дослідні та дослідно – конструкторські роботи. «Research & Development» (R&D) англійською.

Фінансування НДДКР та ефективність інвестицій в них – базова умова успіху будь-якої сучасної країни. Корея та Японія саме завдяки реформам освіти і пріоритетному фінансуванню НДДКР вирвалися в люди. Але для того, щоб у вас була нормальна наука, існувала нормальна інженерна школа і це все могло давати суспільний і економічний ефект вам потрібні три складові:

1. Люди. Бо без вчених та інженерів НДДКР має певні проблеми з реалізацією.
2. Гроші і створені за ці гроші нормальні умови. В першу чергу – власне – можливість вести дослідження.
3. Компетентне управління (політична воля, нормальне регулювання, мінімум корупції).

За 30 років незалежності ми трохи вкурвили навіть ту науку яка у нас була. Тільки за період з 2014 до 2019 ми втратили кілька тисяч молодих вчених. Більшість з них або перейшла у інші галузі, або поїхала з країни. Цей процес не уповільнився після 2019. Війна забрала в нас ще як мінімум сотні ТОП-вчених, які виїхали з країни. Переважно, звісно, жінки.

Повернення цих людей або вчених які поїхали раніше – єдиний інструмент отримати компетентні наукові кадри, не вибудовуючи систему з нуля. Бо цілі галузі науки втрачені, в деяких середній вік кадрів – більше 70 років, а молоді нової не дуже багато, бо зарплата трохи вище мінімальної не приваблює навіть наукових ентузіастів. Ну тобто щоб, наприклад, розвивати 10 пріоритетних для країни напрямків науки (які можна визначити безпековими чи економічними інтересами) вам потрібно в кожні як мінімум мати, наприклад, 500 вчених. Які будуть реально займатися різними напрямками досліджень. З них – в кращому випадку у вас є від 15 до 30%. Інших треба або знаходити, або виховувати.

І ось, наприклад, наш президент, наш прем'єр-міністр чи навіть депутати Верховної Ради задумалися, що країні критично потрібні науковці і наука. Збільшують фінансування. Разом з експертами визначають пріоритети (ключові напрямки фізики, хімії, біології, ключові пріоритети в ДКР). І викликають до себе чиновників МОНУ. Кажуть: «Шановні, нам треба повернути в країну 1000 українських вчених, пріоритет на тих, хто молодший 45 і в кого індекс Гірша вище 30. Формуй робочі групи, визначай проект-менеджерів. Працюйте!».

І ось це усе потребує якісного менеджменту. Розуміння як працює наука. Розуміння пріоритетів в НДДКР для держави і економіки. Розуміння межі власної компетенції. А ще – політичну волю.

Повернення 1000 вчених, 10000 інженерів, створення з них та тих хто залишився ефективних наукових і конструкторських організацій (не окремих лабораторій чи груп, а великих дослідницьких кластерів) – це надскладне завдання, яке має бути пріоритетом державної політики.

І так по кожній спеціалізованій галузі. Медицині. ІТ. Залученні інвестицій. Чи буде про це в контексті науки думати новий міністр? Подивимось.