Козак Мамай, як особливий символ української душі
Цей символ завжди виринає під час нашої війни або революції
Серед загальновідомих символів України є один особливий, який ніби зажди ховається на самій межі зору. Ніби завжди поряд, але ви його не бачите, якщо не захочете побачити. Але якщо захочете, захочете насправді, то побачите його скрізь.
Це козак Мамай.
За кордоном цей символ практично невідомий. Там знають наш герб – чудовий, стильний, прадавній тризуб. Знають прапор, чули гімн. Бачили на плакатах дівчину-персоніфікацію України — ви знаєте, як виглядає ця персоніфікація: дівчина у вінку, різнокольорові стрічки роздуває вітер, на красивому обличчі кров, в руках – АК74М.
Це зрозумілі для всього світу символи. А козак Мамай зрозумілий лише для нас.
Ви багато разів бачили різні картини з ним. І скоріше за все, не згадаєте, де побачили цей символ вперше, і не зможете сказати, що колись звертали на нього особливу увагу, як не звертаєте уваги на повітря, яким дихаєте. Повітря просто є. Так само є і козак Мамай.
Він сидить під деревом у позі Будди. За спиною зазвичай неспокійне небо. Позаду кінь, прив’язаний до списа. Перед ним – штоф для горілки, шабля і пістоль або лук. У руках – бандура. Козак дивиться вперед, тобі у вічі. В зубах у нього люлька.
Все просто. І складно водночас.
Козак Мамай говорить нам всім, і не тільки нам, а всьому світові, дуже прості речі. «Я філософ, але воїн. Я вільний, бо ось моя зброя і ось мій кінь. Я розслаблений, або принаймні здаюся таким. Я думаю свої думи, я палю, я відпочиваю, і якщо ти мені друг – сідай поряд, візьми пляшку, випий і закури. Я буду грати на бандурі, а ти можеш співати, якщо захочеш. Але якщо ти мені не друг, то для тебе у мене є спис, шабля і пістоль. І дерево, на якому я тебе повішу. Не займай мене, бо тобі не сподобаються наслідки. Просто. Не. Займай.»
Все просто. Будь-який українець зчитає всі символи швидше, ніж професор семіотики з «Коду да Вінчі». Але не всі у світі, як ми бачимо, розуміють один з прадавніх символів нашої землі. Хоча це і не просто символ. Це ніби дорожній знак. Попередження. Встановлення рамок правил. Погроза і запрошення водночас.
«Я козак Мамай. Мене не займай.»
Цей символ завжди виринає під час нашої війни або революції – не «зверху», за наказом якогось політрука. Ні, він проростає знизу, з самого коріння. І тоді ви бачите його не тільки у музеях, не тільки на стінах сільських хат, але і у соцмережах. Бачите світлини чергового українського воїна у позі Гаутами Будди. У нього вже не пістоль, а кулемет, не бандура, а гітара, не люлька, а цигарка або «айкос», не кінь, а пікап в «оливі» чи «пікселі».
Але це він. Це козак Мамай. Ви впізнаєте його погляд.
Ви бачите. Але найчастіше не звертаєте уваги. Просто тому, що якщо ви українець, то для вас цей символ як непомітний, як повітря, а якщо іноземець – ти ви, скоріш за все, не зрозумієте натяку.
На київському Майдані є пам‘ятник козаку Мамаю. З ним рідко фотографуються, і мало хто взагалі згадує, що він там є, на центральній площі цілої країни.
Ніби він на самій межі вашого зору. Але ви знаєте, що він там.
Завжди.