Росія вкрала наші мрії. Але це тимчасово
Маємо зробити все для Перемоги України
Мої мрії закінчилися на підвалі в Донецьку пів року тому.
Просто в якийсь момент прийшло розуміння, що на особисті мрії я не маю ресурсу.
У мене тепер є лише цілі і практично немає часу.
Головна моя ціль – перемога над російською імперською концепцією, перемога України в цій війні.
А друга – відбудова України.
Нової країни, де панує закон для всіх. Сильної, справді незалежної України, де здійснюються дитячі мрії, бо саме заради майбутнього ми ведемо бій.
Мої мрії тепер стали просто цілями.
…
– Про що ти мрієш, Маринко?
– Про спортивний костюм.
– Про що ти справді мрієш? Може, заспівати з улюбленою співачкою?
– Ні, я мрію, про спортивний костюм. Бо нас у мами троє. Тато в полоні. І в нас немає можливості купити спортивний костюм.
Ми сидимо у вітальні маленького будинку в селі за кілька кілометрів від Києва. На стінах потріскують старенькі шпалери і смачно пахне обідом, який готує господиня будинку. Жінка прийняла цю родину з трьома дітьми, коли вони залишилися без тата й без дому. Хтось стукає у вікно.
– О, це баночки принесли, на ЗСУ.
І ми розуміємо, що ці дві жінки попри все ще й волонтерять, допомагають Збройним силам.
– Як тато повернеться, ми підемо на концерт…
Їхнього тата – цивільного українця – росіяни взяли в заручники, коли розбиті і знищені змушені були втікати з Київщини і вже понад 8 місяців тримають у полоні.
Ми з командою вирішили допомогти дітям військовополонених до Дня святого Миколая. Ми дзвонили й допитувались, про що вони мріють. А мріють вони, щоби було тепло, щоб залатали вікно в дитячій, бо холодно спати, щоб тато або мама повернулися додому.
Діти…
Діти, у яких украли дитинство.
Діти, у яких украли мрії.
Дорослі, у яких усі мрії звузилися в одну болючу точку – щоби повернувся додому…
Наші мрії вже не злітають вище неба. Вони про шматочок свіжого хліба, чисту воду, теплу ковдру, гарячий обід, дім із вікнами й дахом, про теплу куртку для дитини…
Це одне з найболючішого, що мені відкрилося в спілкуванні з родинами військовополонених і цивільних бранців.
Що ще ви побачите, спілкуючись із родинами полонених?
Насамперед стадію горя, яка триває іноді роками. Любов, заховану наскільки далеко, щоб вона навіть відголосками не боліла. Думки про суїцид. Відчуття беззахисності. Іноді, особливо в родинах цивільних бранців, відсутність будь-якої фінансової підтримки.
…
Ми всі чекаємо повернення кожного полоненого додому, але в цьому чеканні їхні родини не повинні лишатися сам на сам перед чорною прірвою горя і невідомості.
Їм потрібна юридична, психологічна, фінансова допомога й іноді просто обійми людей, які їх розуміють. І ми готові це все надати, аби зняти хоча б цей страшний тягар. Щоб з’явився простір для маленьких паростків мрії.
…
Я не хочу миритися з тим, що в нас украли мрію. Я вирішила, що мушу хоча б спробувати повернути дітям, родинам МРІЮ.
Мрію, яка окрилює.
Мрію, яка надає сил.
Мрію, яка відкриває нове майбутнє.
Я відкриваю благодійний фонд «Мрія», який опікуватиметься насамперед родинами військовополонених та цивільних бранців. Таких родин у нас приблизно 10 000 за офіційними даними.
Я планую підписати меморандум із Центром допомоги полоненим, з іншими установами й організаціями, які в співпраці з державними органами допомагають у пошуку полонених, надають допомогу з оформленням статусів і виплат.
Щоб діяти разом, на одну мету.
Щоб ніхто не лишився забутим.
Щоб збільшити шанс усім повернутися додому, до своїх рідних.
Щоб рідні мали підтримку й допомогу увесь цей час.
Мрія – це справа сміливих і вільних людей.
Мрія – це те, що ніхто не має права відібрати в нас і наших дітей.
Мрія – це те, що робить неможливе можливим.
А ще один хлопчик якось казав мені, що хотів до великої війни стати пілотом і кермувати «Мрією», а тепер його Мрія розбита лежить на землі… І не може літати.
Він плакав.
Мрія для мене й образ, і водночас реальна машина.
І після перемоги наша Мрія знову злетить, бо ми всі разом відбудуємо її для маленького пілота, для всіх нас, для майбутнього.
Нову і кращу, ніж була.
Як ми відбудуємо нову Україну.
Мрія.