Мале Золоте, а ціна велика

У серпні 2016 року президент Петро Порошенко вирішив доручити політично небезпечне завдання розведення військ у районах сіл Золоте, Петровське й Богданівка, а також у районі Станиці Луганської генералові, який упорається з ризиками і якого не шкода «спалити й викинути» в разі політичної невдачі.

На посаду командувача АТО в Донбасі було призначено опального тоді генерал-лейтенанта Руслана Хомчака, нежалуваного президентом з 2014-го через свідчення, які той дав військовій прокуратурі та парламентській слідчій комісії щодо Іловайська.

Було складено план розведення військ, і три роки тому українські підрозділи під контролем місії ОБСЄ і Спільного центру контролю та координації 1 жовтня 2016 року були відведені в районі села Золоте: Катеринівка, що лежить у низині, і селище Золоте-4 залишились у сірій зоні. З військового погляду все відбулося тихо, війська розвели за планом, але мирні ініціативи зірвало російське командування, і 2017-го Катеринівка і Золоте-4 знову стали передовою.

Три роки по тому Хомчак повторює ту саму операцію з розведення військ у Золотому.

Зона розведення — близько 2 км по фронту, підрозділи 72-ї бригади ЗСУ відійшли приблизно на 300–500 метрів назад на панівні висоти. У селі Катеринівка проживає близько 150 людей. Але безпеку в ньому забезпечують військовослужбовці Нацгвардії та поліція; неофіційно діє військова розвідка.

Село Золоте залишається під цілковитим контролем українських сил, Золоте до зони розведення не включене, там жодних змін немає, все в наших руках. Село часто плутають із селищем, що має умовну назву Золоте-4 й розташоване в низині під контролем противника. Підрозділи ЗСУ відійшли з Катеринівки, у Золотому-4 наші займали кілька будинків на околиці.

Тепер за планом наступна ділянка розведення — район сіл Петровське й Богданівка. Богданівка — під контролем українських сил, Петровське перебувало й перебуває під контролем окупаційної армії. Згідно з планом розведення звідти ніхто не відходить. Наші підрозділи 128-ї бригади відходять на позиції біля села Богданівка, прикриваючи населений пункт. Противник має відійти за Петровське. У самій зоні розведення на цій ділянці ніхто не проживає. Поки що перестрілки тут не вщухають.

2019 року план розведення військ повторюється за сценарієм 2016-го. Там усе було зроблено чітко в Золотому й Петровському. Та є одна відмінність — у Станиці Луганській 2016-го розведення все-таки не відбулося внаслідок російських провокацій. Тоді президента Петра Порошенка гостро розкритикували за розведення військ. Однак президент Володимир Зеленський критики не боїться і має намір виконати план Порошенка до кінця.

Чому Порошенко зупинився 2016-го? І чого не розуміє Зеленський 2019-го?

Зони розведення в Золотому, Станиці, Петровському — це символ. Ми легко можемо повернутися, зробивши один крок уперед. Але виконання Мінських угод — це не план досягнення миру. Це гра Путіна з легітимізації «ДНР» і «ЛНР» як самостійних політичних суб'єктів. Росія не має наміру повертати Україні контроль над окупованими територіями в будь-якому вигляді, допоки в Києві не буде лояльного до Путіна проросійського режиму. Виконується сценарій Придністров'я, коли із часом від війни так втомлюються, що де-факто легітимізують окуповану територію під контролем Росії.

Гра в розведення не робить Україну суб'єктною і жодним чином не додає впливу й авторитету. Президент Зеленський живе в декораціях «Мінська», не усвідомлюючи ще, що їх будували не для того, аби щось повернути Україні, а щоб Україна і Євросоюз на якихось умовах погодилися з відмовою нашої країни від боротьби за свій суверенітет і частини своєї території. І не може тут бути жодних успішних сценаріїв, пов'язаних із розведенням військ.

У будь-якому разі в історію це увійде як здача своєї землі. Із юридичного і політичного погляду, Україна відвела, нехай і суто символічно, свої війська зі своєї землі за домовленістю з терористами, в обмін на їхні обіцянки не стріляти в українських воїнів.

Президент Зеленський розраховує, що, виконуючи умови «Мінська», він поставить Путіна в безвихідне становище, і в разі зриву «Мінська» на будь-якому етапі відповідальність ляже на Росію. Теоретично це так. А практично, маючи 73 відсотки підтримки президента, Україна визнає, що не в змозі продовжувати боротьбу в Донбасі, що ми залишилися не суб'єктом переговорів, а об'єктом і передаємо всю відповідальність за дипломатичне протиборство з Путіним Франції та Німеччині. Чи вигідно це нашій країні? «Мінськ» був тимчасовою підпорою слабкій, хаотичній владі, не здатній до системних реформ, владі, яку роздирають внутрішні конфлікти. Путін скористався нашою слабкістю, щоб вибудувати власну гру, оскільки для окупації України в умовах масового народного опору сил у Росії немає.

Чи варто продовжувати цю слабку гру? Чи варто деморалізовувати тих, хто п'ять років війни жив мрією зробити Україну сильною, повторенням розмов про розведення й домовленості на російських умовах?

Єдиним позитивним результатом нормандської зустрічі може бути звільнення частини наших полонених — близько 400 осіб, здебільшого цивільних заручників. Дай Боже, щоб це сталося, й обмін відбувся.

Та якщо заради спілкування з Путіним план розведення торкнеться всієї лінії фронту, це означатиме, що Україна відмовиться від боротьби за свій Донбас, значно полегшить і зміцнить міжнародне становище Росії, серйозно підірве свої можливості до опору. Війна не буде закінчена. Вона буде заморожена, і відповідальність за врегулювання конфлікту президент Зеленський перекине на наступне покоління українських громадян.