Ненависть, яку ми заслужили

«Українське питання старе – воно ровесник з'яві українського етнографічного елемента у складі Московської держави, – писав Володимир Вернадський. – Національна самосвідомість українців розвинулась на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь та нашарувань, що пов'язують Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму».

Ще в ХІХ сторіччі російські класики не раз відображали відмінності між українцями та росіянами, виокремлювали наші села в садах на противагу «русскім дєрєвням з бєрьозкамі» без садів та городів, з чорними дерев’яними ізбами, щедро описували ввічливий характер, особливе ставлення до жінок і загалом роль жінки, як повноправного члена родини. Тоді як у Московщині жінка була рабинею, і нею міг «пользоваться» не лише чоловік, але і його брати та батько.

Але водночас росіяни жодним чином не відділяли себе від українців. На початку ХІХ сторіччя ще живі були, роздмухані Орестом Сомовим і Миколою Гоголем, українські сентименти, замилування історією, козаками, та вже після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства ставлення до українців змінилося. Їх стали сприймати лише як невід’ємну частину єдиного російського народу, а будь-яке виокремлення відразу придушувати.

Відтак роками і роками цей імперський забобон, який полягав у тому, що ми були лише носіями «русского нарєчія», вбивався у голови росіян. Імперське мислення, гордість за велику імперію – це те, від чого страждало немало країн. Це пережили і Великобританія, і Іспанія, і Франція. Хвороба на імперію невиліковна, вона зникає щойно з носіями цієї хвороби.

Чи «ми адін народ», чи «ми братья» – не має значення, це те, з чим живе кожен росіянин чи наш «ватник». Боксер Усик, зайвий раз демонструючи залежність рівня інтелекту від кількості прийнятих ударів по голові, теж не відстав і заявив, що ми брати, бо ми ж слов’яни. Що він українців з росіянами просто не розрізняє. Боксерові мабуть, важко було б второпати, що таким чином ми є братами і з сербами та чехами, бо ж і вони слов’яни.

Нікому з росіян і не спаде на думку, що ніде у світі нічого схожого нема. Жодні народи-сусіди ніколи не заявляють, що вони є братами, а понадто одним народом. Навіть народи, які розмовляють однією мовою. Причина проста: не існує народів-сусідів, які б не мали територіальних претензій один до одного і які б коли-небудь не воювали між собою.

Таке нав’язливе й інфантильне братання виглядає зовсім не як братання, а намагання знову втягнути нас у свою орбіту. Покоління і покоління росіян жили з переконанням, що МИ – це ВОНИ. І Кієв – мать. Без Кієва-матєрі історія Росії кастрована і то на найгероїчнішу і найлегендарнішу її частину. Цілий пласт історії, оспіваний у безлічі літературних творів, у фільмах і виставах, в живопису і музиці, раптом опиняється за межами власне російської історії.

Злодій ненавидить того, кого він обікрав. А злодій, у якого відібрали вкрадене, ненавидить утричі дужче. Росіяни нас не любили ніколи, хоч ми й жили колись в одній країні. Не любили через те, що ми погано асимілювалися. Але після розпаду імперії вони нас зненавиділи. І це не так зле. Бо прихильність можна купити, а ненависть треба заслужити. Ми її заслужили.

Тому й вдаються їхні політики до образливих висловлювань на нашу адресу. Путін шкодує за розпадом СССР, нарікає на Леніна і Сталіна, які створили союзні республіки, заклавши уповільнену міну, розповідає американському президентові, що Україна «ласкутнає гасударства». Його отупілий чиновницький мозок не в стані усвідомити той факт, що більшість країн світу так само – це землі, які приростали клаптями. І сама Росія в тому числі.

Їм було б куди спокійніше, якби вони стерли нас із лиця землі, а тоді б творили таку історію, яка їм була б найвигіднішою.

В дитинстві я бачив такі епохальні фільми 40-50-тих років як «Богдан Хмельницький» і «Триста років тому», обидва про те, як українці єдналися з московитами. Днями я проглянув їх знову, хоч і в скороченому режимі. Обидва фільми наскрізь брехливі й пропагандистські. Але вони формували світогляд совєтської людини. І я не пригадую, щоб я, будучи школярем, був чимось обурений у тих фільмах. Я був захоплений образами козаків і батальними сценами, які потім відтворював з друзями.

Зараз, дивлячись ці фільми, я бачу до якого нахабства вдавалася російська пропаганда. У фільмі весь час рефреном повторюється тема про те, що головна мета Хмельницького «обєдєніть Украіну с вєлікой Русью». Тобто Русь – була там Росією, а Україна щось зовсім інше, щось таке, що відпало і валялося без нагляду.

«Вєлікая Русь – всєславний брат наш… Только вєлікая Россія всєгда помогала брату своєму», – каже гетьман, а в глядача відкладається у голові чергова брехня. Бо не було тоді ще Росії, а була Московія. «Нє раз просілі ми об’єдєніть украінскій народ с братом своім в одной дєржавє – вєлікой Россіі»

Ви не повірите, але в «Триста років тому», де грають самі російські актори, звучить гасло «Слава Украине!» Да-да-да, то самає, бендеравскає.

Ніхто тоді не сподівався, що воно бандерівським стане.

Отже, людина, яка виросла на саме такому трактуванні історії, ніколи не змириться з тим, що усе було не так. В Росії видають і не перебрехану, і не сфальшовану історію, але хто її читає? Маси читають пропагандистський ширпотреб, а не поважних істориків. Бо думка найгеніальнішого зі слонів вартує для віслюка значно менше, ніж думка іншого віслюка.

Мусить пройти якийсь час, коли росіяни позбудуться імперської самосвідомості, але цього часу доведеться чекати довго, бо ніхто й не збирається у них цю самосвідомість притлумлювати, як то робилося у Франції чи Великобританії. Росіянам їхню самосвідомість постійно підсичують, не даючи забути, що «жилі ми кагда-то в вєлікай странє».

Закиньте в Google фразу «у нас была великая страна» і побачите безліч посилань на статті, вірші, інтерв’ю та інші матеріали, в яких панує туга за втраченим. Фільм С. Говорухіна називається «Конец прекрасной эпохи». Для нас то був період рабства і колоніалізму, а для них епоха, за якою вони ностальгують. І ця ностальгія настільки міцна, що вони готові за неї українців убивати. За відомим принципом, озвученим у п’єсі Островського «Бесприданница»: «Так не доставайся ж ты никому!»

Источник: zbruc.eu