Країна непереможного жлобізму

Згадайте феноменальні кадри, як наші гарні галичани цуплять ящики пива з перекинутої фури. Цуплять люди, які їздять на автах, часто на іномарках. Тобто не бідні. Але проїхати повз таке щастя все ж совість їм не дозволила.

В результаті українці часто нічим не різняться від росіян, для яких така поведінка в глибокій традиції багатьох поколінь.

За свідченням іноземців, українці в давнину не крали, хатів не замикали, бо й ключів не було. Господар, покидаючи хату навіть на триваліший час, підпирав клямку костуром – і то був знак, що в хаті нікого нема. Такий звичай я ще застав у своєму дитинстві на Кременеччині. Ключі, щоправда, вже були, але залишали їх над одвірком, а клямку все ж підпирали костуром.

Натомість про московитів іноземці писали винятково як про злодюжок, брудних запропалих пияків, які лаються брутально й дико, розпусників та содомітів. Велика різниця між нашими народами кидалася в очі навіть самим росіянам.

Князь Іван Долгорукий, відвідавши Україну у 1817 р., гостро відчув різницю між великоросами й українцями, чітко означивши межі: «Нет, всё мне чужое за областью той, в которой я родился... Другие избы, другой язык, другие люди. Здесь я уже почитал себя в чужих краях, по самой простой, но для меня достаточной причине: я перестал понимать язык народный; со мной обыватель говорил, отвечал на мой вопрос, но не совсем разумел меня, а я из пяти его слов требовал трем переводу. Не станем входить в лабиринт подробных и тонких рассуждений; дадим волю простому понятию, и тогда многие, думаю, согласятся со мною, что где перестает нам быть вразумительно наречие народа, там и границы нашей родины, а по-моему, даже и отечества».

А. Купрін описав, як російські купці тішилися, що їм вдалося обдурити чухну (себто фінів). На фінському двірці було влаштовано шведський стіл із закускою, а плату треба було кидати до скарбнички, якої ніхто не контролював. То купці нажерлися, не заплативши.

Ще й у ХІХ сторіччі крадіжки в Україні були великою рідкістю. В народних приказках та анекдотах, записаних у цей період, завжди при згадці про московитів підкреслювалася їхня схильність до злодійства. Натомість російські приказки й анекдоти розповідали про дурних «хахлів», яких так легко дурити.

На жаль, за совєтський період московські традиції злодійства і шахрайства поширилися й серед нас. Хоч Галичина тривалий час і опиралася цьому, та врешті й вона піддалася, породжуючи різних каськівих, германів, базівих та всіляких доморощених хрунів на зразок псевдо-оунівця Ромця Козака.

Тепер шахраї серед українців – не дивина. Кожен може згадати когось, хто позичив у нього грошей і не віддав. Ну, бо так уже є: друзі поділяються на добрих і поганих. До перших належать ті, що не позичають у мене грошей, а до других ті, які не позичають мені.

Та є тут і добра сторона. Позичивши такому клієнту на здохлу рибу гроші, маєш уже святий спокій, бо він надійно зникає з твого овиду. А згодом уже вдає, що не впізнає.

Хоча бувають і винятки. Один такий жевжик, понапозичавши грошей у різних друзів, навіть і не думав зникати, а регулярно провідував нас, не забуваючи при цьому нагадати, що він пам’ятає про борг.

Хочу при цьому оповісти одну історію, яка трапилася у наших богоспасенних Винниках.

Отже, два мої кумплі купили трьох поросят і запропонували сусідам, що забезпечать їх кормом, а ті нехай за ними доглядають і одну свиню залишать собі. Сусіди вирішили, що це вигідна пропозиція і погодилися.

Ну, бо саме такі пропозиції робили й німці для наших селян, і всім було вигідно. Доки наші селяни не вирішили, що німця здурити не гріх, і не почали перечіпляти кільця з вибитою датою з дорослих підсвинків на поросят, нарікаючи, що кормів було замало, то воно дурне й не росло.

Але традиція є традиція. Дурили німців – одуримо й сусідів.

Далі мої кумплі до того свинюшника не зазирали, іно, коли треба, доставляли харч.

І от настала година Х. Кумплі мені телефонують, бо без мене рідко яке свинобиття обходиться, і кажуть: вали до нас, будемо бити.

Йдемо ми до сусідського хліва і бачимо унікальну картину: одна свинюка така, що хай арбузов сховається, а дві інші... як же їх назвати так, щоб достеменно?

О! Винниківська гінча.

Порода така свиняча. Виглядали ці дві свинки, як два песики. Ми не вірили своїм очам. Таких свиней у віці «грай мене, милий, досхочу» ми ще не виділи. Навіть їхні хвостики стирчали не бадьоро вгору, а були обвислі, як козацькі вуса. Погляд їхній був сумний і приречений. Вони дивилися на нас так, мовби благали: та вже забийте нас, щоб ми не мучилися в цьому винниківському аушвіці!

А господиня й каже:

 – Та тоті ваші свині не хотіли їсти. Я всім давала порівну. А вони, курва маць, морди відвертали.

Я думав, що мої кумплі скажуть:

 – А де то видко, котра чия свиня? Ми беремо цю льоху і цього рахіта. А цей дистрофік най вам ся лишає, ми вам ще ґрису привезем.

Але нє. На відміну від мене, то були вишукані інтелігенти. Вони кивнули мені, ми покидали тих шкап на тачку і привезли на обійстя. Ну, а далі ви знаєте – бемц в чоло і фертик. Ґеґнули без зайвого звуку. Смерть бідолахи прийняли як вибавлення від мук голоду.

Мені навіть здалося, що я бачу їхні праведні душечки, як вони здіймаються вгору – простісінько у свій свинячий рай, радісно кувікаючи.

І що я вам скажу. Коли гелемзаєш таке-во м'ясо свині, котра була вдячна тобі за те, що ти її врятував від страждань, то відчуваєш неабияку насолоду. Воно за смаком неабияк відрізняється від будь-якого іншого. Так що, ласуючи якимось шашликом чи печенею, можу сказати: о, ця свиня віддалася повністю, її мрія перетворитися на шашлик здійснилася. А ця – ні. Ця мала плани на велике майбуття, може, навіть скупатися в морі, полежати на пляжі під парасолькою з книжкою Винничука.

Але не судилося. Винничук лежить на південному березі річки Маруньки з шашликом у руці і з книжкою свинюки Лімонова. Бо мусить вивчати наших ворогів.

Лежить і думає, як же нам повернутися до наших первнів? До тих наших традицій, коли ми не крали, не дурили, не шахрували. Як нам відірватися від совка і московитів? Бо хоч ми й у своїй державі, але мацаки Московії тримають нас міцно. Тримають, як казав Кучма, «за оте-то от».

Наша ментальність зруйнована, упосліджена і в багатьох місцях затерта або ж покрита чужими письменами. Як очистити це все від чужинського нальоту? Як зішкрябати їхні звичаї?

А потім заплющую очі і намагаюся згадати, невже я геть нічого не поцупив за своє життя? Невже нічого?

Справді нічого?

А як подумати?..