Звідки взялися в Галичині росіяни
Діти визволителів вирізнялися з-поміж нас своєю брутальністю. Їхні батьки були пияками, часто геть запропалими
В дитинстві я не надто замислювався над тим, звідки взялися в Галичині рускі. Коли я народився, вони вже були серед нас. Їх було повно всюди – в садочках, школах, в крамницях, на різних службових посадах, зокрема в ОБХСС (Отдел по борьбе с хищениями социалистической собственности). Ці останні були примітивними хабарниками, які влаштовували ревізії винятково з метою особистого збагачення. Не відставали від них і працівники горфинотдела, які перевіряли, чи не займається хтось приватною практикою. Оскільки мій тато приймав пацієнтів вдома, то раз на місяць мусив їх пригощати обідом і випивкою.
Було також чимало євреїв. Ці працювали лікарями, інженерами, в торгівлі, на базах, нижчі за рангом працювали буфетниками і продавцями, продавали морозиво, соки і газовану воду. Вони часто були пацієнтами мого тата, який їм лікував зуби. Ледь не кожен другий називався Міша. Тато їх розрізняв таким чином: Міша-газ-булька, Міша-шнурівки (це був такий дуже відомий станіславівський свірк, який мав свою маленьку крамничку на Радянській, нині Стрілецька, і торгував причандаллям для взуття), Міша-пломбір.
В 1970-тих усі вони почали виїжджати, спродуючи авта й помешкання. Виїжджали навіть ті найбідніші Міші. Продавець «Пиво-води» на Софіївці, легендарний «Вампададут», про якого складали анекдоти, теж виїхав і писав у листах одному з сусідів, з яким здружився: «Бодя, ти нє представляєш, как здєсь скучна. Я нігдє нє работаю, но мнє платят. А вєдь я нє о такой жизні мєчтал».
Всі євреї були рускоязичні. Їхні діти навчалися в російських класах. Правда, в цих класах чимало було школярів на -енко, -ук, -юк, але совєтська машинка перемелювала усіх їх на однаковий фарш.
На вулиці Голубій в Станіславові, де я прожив перші сім років, рускі теж уже були. Разом з українцями зі Сходу вони зайняли польські й українські будинки, чиї господарі або виїхали на Захід, або зникли в невідомих далях. Була й одна сім'я з тієї частини Бесарабії, яка опинилась під румунами. Вони чудернацько розмовляли, але з усіх дивних слів запам’яталося тільки «заяц».
Під номером 15 жив з сім'єю Іван Кузьміч, про якого казали, що він «сидить на стакані», його дружина і троє синів. Я не уявляв собі, як можна сісти на склянку й не впасти, а йому якось удавалося, хоча й добряче заносило, коли він повертався додому й вигукував на цілу вулицю слова, яких я не розумів. Вони поселилися в старому польському будинку і дуже оперативно перетворили його на конюшню. Сусіди, які жили на тій вуличці ще за Польщі, розповідали, що обійстя там було геть усе в квітах, також росли чудові кущі троянд, рясно родили райські яблучка.
Усе це було знищене, вирубане й перекопане. Мужицька душа Кузьміча знайшла інше застосування для клаптика землі – він засадив картоплю. Але, сидячи на стакані, доглядати за картоплею було важко, а дружина – високе сухоребре ледащо – порпатися в землі не бажала. Так та картопля і зійшла нанівець. Ну, а потім уже все покрили трави похилі.
З тими хлопцями я часом грався в хованки. А якось зайшов до них у хату і побачив посеред кімнати купку лайна. Мама лежала в ліжку з усіма трьома хлопцями і щось їм розповідала. Я ледве не ступив у лайно, а вони дружно зареготали.
Мене здивував безлад, який там панував, попри те, що ще збереглися старі польські меблі. Але церата на столі була вся порізана, шиби в креденсі чомусь вибиті, штор і фіранок на вікнах не було. Під столом красувалося сміття, акуратно заметене на купку і дбайливо накрите шуфелькою.
Вони були бідні, їхніми ласощами був хліб, помащений олією і посипаний сіллю. Одного разу, коли я вийшов на вулицю з хлібом, помащеним смальцем зі шкварками, к@ц@пчуки вирвали мені його з рук і, регочучи, з’їли. Руки в них були заяложені, писки теж. У найменшого з носа котилися шмарклі, і він їх смачно втягував, жвакуляючи, але ті котилися знову і знову. А вони виривали одне в одного той хліб, відкушували й передавали далі.
Я зі сльозами пожалівся бабусі, а вона намастила мені новий окраєць і сказала: «Не журися. Той хлібчик, який вони в тебе забрали, ніщо в порівнянні з тим, що ми вже через них утратили».
Більше бабуся того разу не захотіла розповідати, що ми вже втратили через них. Про це я довідався значно пізніше.
У 1959-му ми переїхали на Софіївку. Я пригадую, як бабуся з тугою дивилася на свій городчик, який доводилося покидати, так, мовби там був закопаний скарб, але там не було скарбу, там були закопані її руки. На Софіївці так само в польських будинках поселилися визволителі, а в одній хаті навіть китайці. Принаймні ми їх називали китайцями, а хлопця – Кітом.
Діти визволителів вирізнялися з-поміж нас своєю брутальністю. Їхні батьки були пияками, часто геть запропалими. Згодом синочки пішли їхнім слідом – спилися і рано померли.
Кіт був старший за мене і дужчий, часто намагався вчинити прикрість, ні з того ні з сього копнути чи дати потиличника. Я йому дати ради не міг, але якось сказав, що коли він буде до мене чіплятися, то Ібрагім його вб’є. Ібрагім був моїм охоронцем. Звісно, уявним, з казок «Тисяча і однієї ночі».
Того ж дня прийшла до нас його мати сваритися, що ми їх обзиваємо китайцями, а вони ж насправді бурят-монголи, та що я погрожував її синочка вбити, і хто такий Ібрагім, бо вона збирається в міліцію. А мій дідусь, який люто ненавидів китайців після того, як ледве врятувався з російського більшовицького полону, де його вартували китайці, відповів: «А мені на*рати, що ви буряти. Фалюйте на свою Бурятщину і там хоч верблюдами називайтеся. А для нас ви китайці».
І незабаром «китайці» таки покинули нашу благословенну Софіївку.
З часом руских в Станіславові ставало все менше й менше. Вони вимирали значно інтенсивніше за місцевих, спивалися, хворіли, гинули за різних обставин. Більшість з хлопців, що вчилися в паралельному російському класі, не дожили навіть до п’ятдесяти.
Зараз я упорядковую антологію, присвячену тому останньому етапу 1937-го року з Соловків до урочища Сандармох у Карелії, де було вистріляно цвіт української інтелігенції, а серед них близько трьох десятків письменників – Валер'яна Підмогильного, Миколу Зерова, Павла Филиповича, Мирослава Ірчана, Валер'яна і Клима Поліщуків, Олексу Слісаренка, Григорія Епіка, Юліана Шпола, Василя Штангея, Марка Вороного, Михайла Лозинського, Леся Курбаса та інших... Протягом п'яти днів – 27 жовтня і 1– 4 листопада – було убито 1111 в'язнів.
Цього року минає 80 років від цієї дати.
Я читаю спогади тих, кому вдалося вирватися з каторги після страшних знущань і мук, і згадую слова бабусі про той окраєць хліба, який вони в мене відібрали. Це справді ніщо в порівнянні з тим, що ми вже втратили.