Вихід з гетто: Шкляра читають таксисти

Я не «смотрящий по литературе», не занурена по самі корені волосся в український літературний процес. Але я і не зовсім нормальний читач, який читає задля своєї насолоди. Я читаю професійно. І от з того, що я читаю, відсотків сімдесят становить англомовна література і переклади, більше десяти відсотків припадає на польські та російські тексти. Інше – це українська література. От за нею я стежу, як людина, яка на неї працює, яка переймається її майбутнім.

У минулому році, і я можу про це твердо казати, відбулася подія історичного масштабу, про котру можна говорити: «Вперше в незалежній Україні». Це вибух бестселера Василя Шкляра «Чорний ворон».

Той скандал із Шевченківською премією, коли Шкляр «попросив перенести вручення на післятабачниковський час», зробив книзі безпрецедентну рекламу. А після, за пів року було продано більше ста тисяч примірників, і це стало показником.

Ми – автори і видавці - майже двадцять років камлали на ту саму масову літературу, якої нам бракує, і яка може врятувати український ринок. Цю нішу у нас вимушено заповнював треш від нашого північного східного сусіда. Масову літературу, якою були завалені всі книгарні, представляла російська сторона.

Є таке поняття «стольник» - це книжка, яка продається за рік у кількості більше ста тисяч примірників, книжка, що є бестселером вже за стандартами будь-якої європейської країни, котра не переймається засиллям сусідського ринку та має свій національний ринок з повноцінною інфраструктурою (зо всім тим, чого в Україні немає…). «Стольником» до того була Люко Дашвар. Це теж типова ситуація: жіноча література. Але те, що «Чорний ворон» за якихось пів року також став «стольником» дозволяє говорити про те, що в Україні нарешті з’явилась масова література з’явилась.

І ще такий технічний момент, важливий і з точки зору розвитку ринка, і з точки зору змістовного компонента – це те, що Шкляр тим скандалом навколо книги зробив те, що в нормальних країнах робить кінематограф. Кожна кінодержава, якою Україна не є, вирішує проблеми своєї історичної пам’яті через створення великих історичних фільмів, бойовиків. Подивіться «Варшавську битву» Єжи Гофмана чи «Катинь» Анджея Вайди – що наші сусіди справа, що наші сусіди зліва дуже показові. Україна не випускає своїх історичних фільмів, історичних бойовиків.

Але є історія Холодного Яру, про цю дуже важливу, фундаментальну сторінку української історії двадцятого століття, яка повертає камінчик у масовій свідомості і змушує бачити ті події у зовсім іншому світі, аніж більшість українських громадян досі пам’ятають за радянськими підручниками і радянськими схемами. І «рекламу» Холодному Яру на рівні масового читача зробив саме «Чорний ворон» Шкляра. «Холодний Яр» Горліса-Горського – автентичні мемуари – раніше мав наклад по тисячі примірників, його читали тільки історики і горстка особливо просунутих. А тепер він лежить на всіх розкладках після Шкляра.

Нарешті відбулася ієрархієзація, нормальна для кожної культури. «Чорний ворон» Шкляра, наприклад, читають таксисти – я сама неодноразово бачила цю книжку у них у бар дачках або просто в салоні. А Горлі-Горського, автентичні історичні мемуари на ту ж саму тему, - для більш просунутого кваліфікованого читача. Але так і має бути! Це позитивний ривок, те, про що я говорю вже не перший десяток років, - вихід з гетто, з того самого читацького гетто, з якого українська література ніяк не може вибратися. І от сьогодні можна з гордістю сказати, що тепер в українській літературі є все, на будь-який смак і для будь-якого читача. І воно завжди було, тільки що масовому читачеві було невидиме. Це справді подія, що дозволяє порадуватись за напрямок, за загальні тенденції, за розвиток.

Якщо поглянути на новинки, то тут знову можна сповнитися оптимізмом. Я тільки сунула ніс – почала читати – у чергову книжку в цьому самому масовому тренді – модна для широкого читача. Це книжка лауреатів «Коронації слова – 2011» Владислава Івченка та Юрія Камаєва «Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори» - теж історичний детектив. Автори самі по собі викликають довіру. От Юрій Катаєв відомий як автор збірки історичних оповідань «Мед з дікалоном», котрі під оглядом якраз історичної достеменності прекрасні. Тож оце одна з книжок, яка теж могла би мати стотисячні наклади. Це якісна масова література – в хорошому значенні.

Та саме до душі у 2011 році мені припала менш розпарена, менш гучна, але, справді, абсолютно першорядна за будь-яким стандартом, збірка Віталія Же жери «Господні комарики». Вона викликала мою саме читацьку радість і захват. Те, що нібито писалося як газетні колонки, не є тими газетними колонками. Це дуже високого класу есеїстка, причому есеїстка не в нинішньому українському значенні цього слова, коли в нас «есеєм» називається все, що «не знамо як назвати», а в тому старому, класичному монтенівському. І я бсказала, навіть краще, бо часами то просто мікро оповідання, мікро новели. Тут навіть важко провести аналогії. На думку спадають Монтень, Тютюнник та Гемінгуей. Але це ні перше. Ні друге, ні третє, це Жежера. Абсолютна першорядна література, над якою смієшся і плачеш, яка тебе пробиває, зворушує на чисто людські реакції – так, як і має діяти хороша література. Можна навіть говорити, що це окремий абсолютно новий жанр, трансформація жанру, яку зробив Жежера, і, безумовно, це саме та література, яку називають «порцелян», яка, перекладена будь-якою мовою, матиме успіх, це відкриття минулого року.

Оксана Забужко - українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист