Українська національна ідея та суспільство, яке позбавлене орієнтирів

Поняття «української ідеї» в українському дискурсі зазвучало 1992 року з моєї «подачі», і я усвідомлювала, що роблю. До того часу я вже видала дослідницьку монографію «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період», в якій арґументувала, що це таке в історико-філософському сенсі — не з погляду політології, а саме як рефлексія над сутністю і сенсом національного буття. Але саме поняття озвучила ще раніше, наприкінці серпня 1990 року, на Першому Конгресі Міжнародної асоціації україністів — мала там виступ про українську ідею та її пошуки в історії української думки, він потім ще був надрукований у журналі «Радянське літературознавство», здається, якраз тоді перейменованому на «Слово і Час». А Конгрес той був для тодішньої України епохальна подія, на нього вперше вільно поприїздили наші інтелектуали з еміграції, зокрема Юрій Шевельов, з яким ми там і познайомилися, і там був справжній аншлаг, національне відродження в мініатюрі, купа молоді в залі — ох як українські еліти тоді вирували… Ну і я, молода й гарна, на всю ту новочасну соборну Україну голосом, який зривався від хвилювання, озвучила концепт, і це мало резонанс — що називається, широкий відгук у вузьких колах. Але я ще тоді застерігала, що національна ідея — це чисто філософське поняття. Тут варто пам’ятати слова Хосе Ортеґи-і-Гассета, що національна ідея — це не те, що народ думає про себе в часі, а те, що Бог думає про нього у вічності. Це сенс буття народу, його, як казав Геґель, «репліка в драмі світового духа», про яку цей народ може в своєму історичному житті лише приблизно здогадуватися, через різні форми самореалізації. Така проблематика може бути окремим розділом філософії історії, але це більше ніж філософія історії, бо це ще й сфера метафізики — той погляд на націю, який передбачає уявлення про розумність Всесвіту, про «генеральний план», в якому кожному приділена якась «роль», або «завдання», а наше людське діло — знайти й виконати свою…

Все це шалено цікаві речі для поетів та інтелектуалів, і мені дуже цікаво було, наприклад, розбиратися, як усе життя з’ясовував свої стосунки з українською ідеєю Франко, якого вона просто-таки привалила. Та моя праця мала і несподівано комічний ефект, зокрема, коли 1998 року мені зателефонували з Інституту філософії НАНУ і сказали, що надійшов запит з адміністрації Кучми, тодішнього президента України, як то кажуть, держзамовлення, щоб Забужко «оформила національну ідею для Кучми» (сміється). Я довго пояснювала тодішньому директору Інституту філософії пану Шинкаруку, на пальцях, що Кучмі моє «оформлення» зовсім не підійде. Тобто я можу, звісно, написати текст на півтори сторінки з поясненням, що таке національна ідея, але він тим для себе скористатися не зможе, як у ті часи, коли він був парторгом, а йому кандидати наук писали для доповідей рекомендації про яку-небудь «эффективность лекционной пропаганды», ні, хлопці, так не буде. Національна ідея — це взагалі не рівень політичних програм «сьогодні на завтра», це той рівень «пташиного польоту» над історією, з якого й держава в цілому виглядає всього лиш одним з епізодів у «біографії» народу, а коли тій державі всього сьомий рочок, то взагалі нема ще про що говорити, її ще «не видно»… Але мене тоді так сильно просили, що я таки той текст на півтори сторінки їм чесно написала, десь він зберігається в моєму старому комп’ютері. Так що… я чесно можу визнати себе автором терміну, але водночас виходжу ніби й відповідальною за сумнозвісну фразу Кучми, що нібито в Україні «національна ідея не спрацювала». З якої неважко здогадатися, що у тому роз’ясненні, яке я надіслала, він справді нічого не зрозумів.

Як трансформувалася українська ідея з 1990 року за 26 років незалежності? Як причетна до термінотворення, дуже обережно ставлюся до спроби вивести філософське поняття в площину практичного застосування. У мене все-таки є вчений ступінь, я цілком доброякісний кандидат філософських наук, з часу перестройки, тож відчутно нервово ставлюся до «свого» терміну. Тому що тепер у нас «національною ідеєю» обзивають все, що завгодно. Вдумаймось — що таке «Ідея» (грец. εἶδος (ейдос); ιδέα — початок, принцип), ідея речі в платонівському сенсі, і що таке «ейдос» нації? Якщо мислити так, що нація є живим об’єктом, колективним індивідом, тобто це певна сутність, яка має своє буття, свою онтологію, вона, відповідно, у метафізичному світі платонівських ідей є такою сутністю, яку людині пізнати не дано. Ми своїх ейдосів не знаємо. Ми навіть сенсу власного життя не знаємо, він від нас закритий. Чи багато людей можуть сказати, що на 100 % певні свого життєвого призначення? А якісь прориви зі світу платонівських ейдосів у наш — це вже тільки геніям дається, Гете, наприклад, описав, як зустрів свого двійника на мосту, з точки зору нормальної людини — це речі страшні й моторошні. Але існування ейдосу речі, ейдосу нації можна також означити як рух цієї речі, і нації в тому числі, до пізнання свого ейдосу — до свідомого оволодіння своєю «дольовою програмою». Для початку треба усвідомити себе народом — мовою нашої традиції, мовою Шевченка це звучить як «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні» — ось це розкішно точна формула, вже з понятійного словника філософських систем нового часу, тут кожне слово важить. Точний опис національної спільноти — не як стану, а як континууму, трансчасового і транспросторового. Бо чому «мертвим» — тому що наші мертві не тільки були колись, в минулому, вони присутні не тільки в нашій пам’яті, а й у нас самих, продовжують через нас, своїх нащадків, діяти в реальному часі. «Живим» — це зрозуміло, це ми теперішні, а «ненарожденним» — це проективно: нас об’єднує не тільки спільне минуле й спільне теперішнє, а й спільне майбутнє.

«В Украйні і не в Украйні» — це вже, сказати б, екуменічне поняття українства: українцем можна бути й поза Україною, в діаспорі, в еміграції, де б ми не були — всі ми щось несемо в собі від цієї протяглої в часі «монади». І пізнати, що саме, — тут уже, як Маланюк казав свого часу: «Найважнішим нашим завданням як спільноти було, є і буде пізнати себе». Це постійний процес самопізнання, те, що робить людину людиною, а народ народом — гонитва за своїм ейдосом, тимчасом як «монада» продовжує в часі й просторі мінятися, трансформуватись історією, і все наше знання про себе — це тільки асимптотичне наближення до свого ейдосу, ловитва тіней у печері, як у Платона. Тож на цьому слові краще облишмо цей «ейдос», чи, якщо вам так більше подобається, «національну ідею», у спокої, — і далі будемо говорити просто про наше національне самопізнання. І тут уже впору процитувати мою улюблену сентенцію — щоб не всує філософів згадувати — Мераб Мамардашвілі у своїх щоденниках 1980-х років написав: «Независимость нам нужна и для того, чтобы себя увидеть». Незалежність — це необхідна (але не достатня!) умова для пізнання народом себе самого. Поки її нема — ти себе не побачиш, бо ти сам своє життя не твориш. Ти, цілий багатомільйонний колективний індивід, своєму життю не автор, не суб’єкт, ти об’єкт чужої волі, а відтак і не маєш «на чому» проявитись і побачити в ділі, хто ти і на що здатен, — це можна побачити тільки на акті власного вибору, а якраз його-то підневільний народ і позбавлений. Він не творить своє життя, а перетерплює те, котре йому нав’язане. За це саме, до речі, проклинають і війну — вона теж різко мінімізує можливості вибору: коли на тебе нападають, у тебе є всього дві опції — або ти переходиш на бік нападника й погоджуєшся робити все, що він схоче, сподіваючись таким чином зберегти собі життя, або ж відстрілюєшся. Але в обох випадках твоє життя управляється не тобою — і от, маєте для наочності мій приклад, замість того, щоб писати головний роман свого життя, не написавши якого ти не маєш права померти, ти, зціпивши зуби, «влізаєш в танк» і пишеш для західних видань «пояснювальні записки» від імені своєї країни, яку там на Заході противник на всі лади оббріхує, — інакше кажучи, відстрілюєшся, бо що вдієш, війна… Зараз на всіх презентаціях своєї збірки «І знов я влізаю в танк…», складеної з цих «воєнних» текстів, я кажу, що ця книжка для мене — не «планова дитина», а «дитина ґвалту», примусу. Розуміється, в ній теж певним чином оприсутнена я, але якби уявити, що по мені б лишилася лише ця одна книжка, то що б вона про мене читачеві сказала?

Це був би обтятий, викривлений образ, з якого дуже важко було б домислитися, що я справді в літературі вмію і можу. Ось так і з підневільними націями. Наприклад, що ми можемо знати про білорусів, які вони? Вони й самі про себе небагато можуть сказати. Не мав цей народ в новітній історії шансу себе на повний зріст «побачити», проявити в чому-небудь, чи в доброму, чи в злому, так, щоб можна було сказати: о, це чисто по-білоруському зроблено! Навіть стереотипів про себе «не нажили». Вони зараз по крихтах себе «реконструюють» — по видатних історичних постатях, по тих маленьких сплесках національної свободи, після яких завжди залишається хороша література, і в них були письменники, які дещо про свій народ сказали, встигли, але от уже Світлана Алексієвич — це літописець Білорусі «совєтской», властиво — Совка, який географічно може знаходитись, де завгодно… Це, звичайно, не значить, ніби білорусів «уже нема» і вони вже з росіянами «адіннарод», — це значить, що їх «не видно», в тому числі й їм самим. В тюрмі всі на вигляд однаково сірі. А взагалі, для кращого розуміння цієї теми дуже раджу антологію «Націоналізм», яку впорядкував філософ і дисидент Василь Лісовий. Він до неї спеціально написав розлогу статтю, присвячену українській національній ідеї, а що був він вітгенштайніанець, логік і по-справжньому доскіпливий вчений, то докладно проаналізував там навіть і те, в чому полягала порочність фрази Кучми, буцімто «національна ідея не спрацювала», і чому президент країни не має права таке говорити, незалежно від того, чи розуміє він значення терміну, чи ні. Це така фундаментальна праця, яку мали б вивчати у вищих навчальних закладах усієї країни.

Чому націонал-демократичний рух в Україні початку 1990-х не витворив нового українського політичного класу? У чому їхня найбільша помилка, через яку «маємо те, що маємо»? Адже то був дуже короткий історичний проміжок, коли, як казала одна моя приятелька, «наши к власти пришли»… І я не про «недобиту владою» українську інтелігенцію покоління Дзюби, Павличка й Ліни Костенко кажу, я маю на увазі дисидентів, колишніх політв’язнів, тобто тих єдиних, хто в СРСР мав досвід політичної боротьби й роботи у справжніх, не фейкових громадських організаціях. Далеко не всі з них вижили, але з тих, хто вижив, багато перед розвалом СРСР пішло у владу, «рятувати Україну». Серед них були, звичайно, й завербовані КҐБ, і той самий Народний Рух таких агентів впливу в своїх лавах мав… Але то був короткий проміжок часу, коли «відкрилися дверцята», і якщо б вони тоді всі виступили єдиним фронтом, з чіткою програмою, то за ними пішла б політично перспективна молодь, уже готова їх чути, така була і у Верховній Раді першого скликання, і серед мого покоління — тодішніх 30-літніх… Тож якби була «точка зборки», то націонал-демократи, так би мовити, як тоді їх називали, отримали б шанс стати істеблішментом і задавати в українській політиці свої правила, а не просто навчити стару уересерівську номенклатуру «нових слів», замість цитат із Леніна, до чого фактично й звелась їхня історична роль у добу незалежності, — допомогти «перефарбуванню» старого УРСРівського фасаду.

А міг скластися новий політичний клас — інакше, ніж він склався по тому. За дисидентурою я не те щоб спостерігала осторонь, я спілкувалася з ними змалку — «дядя Женя», як я малою називала Євгена Сверстюка, — це ж він мені, дитині, книжку про Вінні Пуха подарував, на якій я виросла, я ж бачила зсередини «кухню» цього середовища, бачила, як їх по одному «висмикують» зі сфери політичного впливу, кого підкупами, кого інтригами, і все їхнє «державотворення» розвалюється… Нині дуже цікаво спостерігати за false memories — є такий поширений психологічний феномен, коли люди, які були навіть учасниками, а не просто спостерігачами подій, потім цих подій не пам’ятають, а «пам’ятають» як нібито реальне те, чого насправді самі не переживали, а десь чули чи вичитали, — така-от аберація пам’яті. І потім вони розповідають це історикам — а ті приймають це за добру монету й тиражують далі. Я от була на телепрограмі, присвяченій річниці Чорнобиля, і молоді історики, які тоді, в 1986-му, ще і в дитсадок не ходили, з пресерйозними обличчями мені там розповідали, як у 1986-му в нас «почались протести», — їм однаково, що 1986-й, що 1989-й, того, що в ті останні роки СРСР різниця в кілька місяців могла означати цілу «геологічну епоху», вони не розуміють, я аж за голову вхопилася: хлопчики, схаменіться, які «протести», хто б на них у 1986-му прийшов, коли взагалі перший «громадський» мітинг у Києві щойно 1987 року відбувся — санкціонований, аякже, просто не райкомом чи ЦК КПУ організований, а новоствореною екологічною організацією під орудою Щербака, і це така чудасія тоді була, що люди на дахах сиділи. Чи ви хоч приблизно уявляєте, які ми всі зашугані тоді були, «больше трех не собираться», бо зразу міліція прибіжить, — в який бетон життя в Україні було закатане?.. Так що складно сьогодні судити те покоління — чи могли, чи не могли вони впоратися з історичним викликом, до якого були не готові. 

Хто, що ми, яка наша роль… питаєте? Кажете, маємо Росію «добити», така в України історична місія? Історична місія може бути й не одна, це не зовсім те, що національна ідея. У понятті «національна ідея», як я вже казала, закладена певна телеологія, засновок, що світ осмислений і що, так би мовити, є певний «дизайн світу», в якому кожна монада має своє призначення. Тому ідеальне життя — це «сродний труд», як казав Сковорода: реалізація свого призначення. Пригадую, нас у школі вчителі запевняли, що то така ледь не інструкція з профорієнтації. Аж ніяк. Це про чітко визначене місце кожної монади у всесвіті — те, що в ХХ столітті стали називати «теорією хаосу», або «метеликом Бредбері». Чому «не убий»? Якщо відбувається насильницьке знищення чогось, хоч би й метелика, то це атака на весь Божий задум одразу, бо те місце зяятиме пустотою, і та нитка, яка мала бути на ньому «сродним трудом» вплетена в загальний світовий «дизайн», не з’явиться — а значить, увесь задум буде скалічений. А тепер вдумайтеся — скільки, тільки за останні 300 років, рахуючи від краху Мазепиного проекту й зникнення України з мапи Європи, було на цій землі насильницьки знищено? Та нас взагалі давно мало б не бути, як, скажімо, зникли в ХХ столітті лужичани! А ми всі ці 300 років уперто відмовлялися «зникати» — і кожного разу, коли, здавалось, уже все, кінець, похоронили неньку — то на початку ХІХ століття, то за Александра з Валуєвим, то за Сталіна, то в останні десятиліття СРСР, — якийсь «останній шанс», як соломинку, нам історія кидала, і ми, в крові й поту, дерлися з тої ями небуття на кін історії, ніби справді заряджені якоюсь «програмою», яку маємо виконати. Значить — таки маємо! Існує в історії, як казав Мандельштам, «закон збереження енергії спалених чернеток», і коли вона накопичується — і це збігається із ситуацією історичного «розлому», як у нас сталося у 2013–2014 роках, — тоді «покришку» зриває, і починається тектонічний зсув… З кінця ХХ століття ця енергія в нас накопичувалася — і ні-ку-ди не дівалася. Очевидно, що пора реалізовувати своє призначення, починається етап оприсутнення разом усього, що писалося за минулі 300 років в Україні й про Україну, — всі архетипи здиблюються, гальванізуються й активізуються, і нарешті стає видно, що всі ті мислителі, філософи, поети, історики, які, цитуючи Юрія Липу, про «призначення України» писали, мали на увазі. Що вони в ній бачили.

Туман розвіюється, і проступає «національна біографія», якої ми досі за собою не знали, і світові про себе, відповідно, розказати не могли. Я на цю тему минулої зими в Дискусійному клубі Бізнес-школи читала лекцію «Культура як національний наратив. Чи може бути успішною країна без CV?» — погляньте, вона є на ютюбі. Про те, що ми досі, через чверть століття незалежності — країна, в якої нема своєї історії, story як біографії, наративу про те, хто ти… Хто ти? «Заговори, щоб я тебе побачив». А коли у відповідь звучить тільки жалюгідний лепет: «А… ми — толерантні… ми — багатонаціональні… ми — мультикультурні…», то, зрозуміло, що нас лісом пошлють, до ялинок з матрьошками, мовляв, хай з вами Росія розбирається. Ялинки — це я про піктограми на дитячій мапі світу, популярній розмальовці, яку видали французи для діточок і яка мене так потрясла, що я цілу лекцію довкола того побудувала: кожна «важлива» країна там позначена своїми загальновизнаними символами, на місці Риму — Колізей, на місці Копенгагена — Русалочка, Москви — Васілій Блаженний і матрьошки — а на всій території від Берліна до Москви ростуть ялинки, і в Україні також! На яке ж розуміння й підтримку, хоч би і в цій війні, ми можемо сподіватися від народів, для яких і сьогодні Росія — «країна великої культури», а ми — ніхто, ялинки? А тимчасом, наша «підпільна», «з чорного ходу» грана роль в європейській історії — ой яка серйозна була всю дорогу! Прогляньте в Інтернеті відео «Історія Європи за п’ять хвилин» — як змінювалась політична мапа Європи за останню тисячу років. Який ви там побачите вічно пульсуючий вузол, «незаросле тім’ячко», де весь час невгаває історична тектоніка?.. Не вгадали — українсько-польський вузол! Саме тут — ключ до цілої купи драм європейської історії, досі «невидний». Так, звісно, Росія — це наша головна тема, понад триста років вона висить над нами дамокловим мечем. Але насправді корінь проблеми не Росія, а Польща — це з нею, з ким у нас удвічі давніша «братня» історія розборок, наші предки були зарубались так, що придумали збудувати собі свою кишенькову «православну імперію» «на стороні», чужими руками вирвати в Польщі свої етнічні території. Російська імперія — це, по факту, наш байстрюк, побічний продукт нашого з поляками «не на життя, а на смерть» історичного конфлікту ХVII століття. Росія — це наш «голем», «союзник», якого ми самі собі створили, як виявилось, на свою ж голову, так, як Березовський створив Путіна. Весь історичний концепт Малоросії і Великоросії витворений був нами. Ще тоді, у Лаврі, київськими книжниками. Повне ідеологічне обґрунтування Російської імперії, яке й досі Росія юзає, низенький уклін за те Теофану Прокоповичу і всім нашим предкам — його попередникам. Прочитайте статтю Шевельова «Москва, Маросєйка», це мастрід для розуміння причинно-наслідкових зв’язків між подіями 400-літньої давності й нашим сьогоденням. Тож не дивно, що ми опинилися на передньому краї світової війни: раз ми подарували людству цього монстра, який нас самих ледь не зжер і досі про це мріє, — значить, нам його й ліквідовувати: перш ніж реалізовувати «в драмі світового духа» власну програму, треба за собою прибрати, розв’язати, так би мовити, кармічний вузол… А тепер повернемось до наших ялинок. За рахунок чого Путін виграє? За рахунок «сторі», отої самої, яку українці північно-східним «братам» 200 років, аж до Гоголя включно, писали, — «разговор Малороссии с Великороссиею». Це війна, яка іде за те, хто продасть світові правдивішу і переконливішу історію, — а ми свою справжню навіть докупи збирати ще не починали.

Ми ще не усвідомили навіть її необхідності! У нас начебто освічені люди, не червоніючи, можуть публічно заявляти — мовляв, не треба про минуле, давайте думати про майбутнє. Достоту як більшовики в 1917-му — «з чистого аркуша»! І ніхто не каже, що якщо ви не володієте своїм минулим і не розумієте, звідки ноги ростуть у сьогодення, то як нація ви можете в кращому разі сидіти і дивитися телевізор. І ковтати те, що для вас зварили дорослі дяді в тих країнах, де володіння своєю історією — англ. Succession, «преемственность» у росіян — є абсолютно необхідним атрибутом правлячого класу, еліт, decision makers, тих, хто ухвалюють рішення. Європа — це місце, де знають свою історію. І тут, до речі, й відповідь на запитання, чому там Росії бояться. Можна скільки завгодно їм пояснювати, що Путін блефує, що навмисно лякає світ ядерною зброєю, тоді як насправді в РФ уже давно нічого не злітає, але вони все одно бояться. Їхній страх історичний, генетичний, якого в нас до нашого, як-не-як, власного байстрюка нема й близько — попри нашу пам’ять про Голодомор і пам’ять Другої світової війни. Ми Росії не боїмось, а європейці бояться. І в Кремлі цим прекрасно користаються. Бо що означає оте погрожування «Можем повторить»? 1945 рік — це 4 мільйони зґвалтованих Червоною Армією жінок у Європі. Чотири мільйони! Страшні смерті від групового зґвалтування, розтерзані 12-літні дівчатка, каліцтва, безпліддя на все життя, сотні тисяч поламаних доль… Такий «тихий голокост» жіночий — аж до 2000-х років не рушена культурою, витіснена в зону мовчання масова трагедія, тільки на рубежі ХХІ століття перші публікації почали з’являтись, українською, до речі, знаменитий щоденник Марти Хіллерс «Жінка в Берліні» досі не перекладений, а його треба, як «Щоденник» Анни Франк, у школах вивчати… Вдумайтеся… чотири мільйони зґвалтувань, про які не можна було ані жертвам плакати вголос, ані говорити в сім’ях… два покоління!

Ми нині тільки починаємо думати, як на нас відбивається Голодомор, що таке травма третього-четвертого покоління… А виявляється, бувають ще жорстокіші національні травми, ніж Голодомор: це коли вам армія переможця, як на зоні, поґвалтувала всіх жінок, тисячі померли від перелому хребта, сотні тисяч скалічіли, а ви шістдесят років не смієте про це згадати вголос і ще й покірно дякуєте, що вас визволили від фашизму. Це — жах, як гіпноз, на покоління паралізує волю… Плюс є ще синдром «малих народів», які бояться Росії, бо вона «велика», «задавить масою», — як у фінів, які в 1940-му чудом відстояли свою незалежність, але мені розповідали люди, чиї батьки були на тій Зимовій війні, що солдати вже були настільки поморені, що засинали в окопах, і їм у лід вмерзало волосся, коли починалася стрілянина, не могли підняти голову, скальпи в землі лишалися… Хто захоче таке «повторить»? На цьому страхові й паразитує Кремль, залякування — класична логіка терориста. А в нас страху перед Росією немає — бо це ми цього голема породили, і ми ж таки були кістяком його армії, завжди, ще від козацьких часів, всі його перемоги — за наш рахунок. Завважте, Росія за ці три століття перемагала тільки в тих війнах, де перемога була в національних інтересах України! Проти Туреччини наші козаки воювали «за своє» — за південний степ і доступ до моря, і в Другій світовій, хоч якій страшній, ми нарешті завершили завдяки Москві, хоч і з муками, криво й неповно, «проект Хмельницького» — прогнати поляків з українських етнічних територій… Я безоціночно це кажу, просто треба розуміти: тільки після того цей союз «братніх народів» втратив для України історичний сенс, 300-літній сюжет вичерпався. Залишилась наша відповідальність — звільнити світ від породженого нами монстра. Це не історична місія, як ви кажете, не надзавдання. Це історична відповідальність. Треба за собою прибирати, як я закликала ще в «Хроніках від Фортінбраса». І аж лише тоді ми вийдемо «на ясні зорі, на тихі води, у мир веселий, у край хрещений». І можна буде говорити про вільну творчість українського народу в усіх сферах життя — не обтяжену історичними гріхами.

Щодо прогнозів… Якою буде країна через чверть століття? Почнімо з того, що в політичних рішеннях в Україні крок прогнозування — три місяці. На найближчі вибори. Політичний клас країни мислить так: «решаем проблемы по мере их поступления». Вони не мислять, як європейський політикум, століттями, навіть десятиліттями не мислять. У чому проблема суспільства, в якого нема інформаційного поля, в якому воно може себе бачити, а щоб себе побачити, щоразу мусить виходити на Майдан, усім миром, аби переконатися, що «разом нас багато»? Це знову-таки проблема самопізнання. Ми непристойно мало знаємо про те, якою є сьогоднішня Україна, у нас нема для себе достатніх «дзеркал». Кожна тусовка вариться в собі та не уявляє інших середовищ, і кожна, наділена медіаресурсом, говорить «за всю країну», як король Людовік. Пам’ятаєте заяви, що «в АТО більшість бійців російськомовні»? Всі це повторювали, я навіть цілу психологічну гіпотезу собі з того була придумала, а провели соцдослідження, і — упс… — виявляється, нічого подібного: якраз меншість, і навіть менше від середнього відсотка по країні… Це anecdotal evidence, «хвороба соцмереж»: коли я досвід свого кола вважаю загальною нормою, бо мені так комфортно. В результаті люди, доки не підуть на вибори чи на Майдани, не знають достеменно навіть власного міста, не те що країни. Я тут ще у виграшному становищі, бо я письменник, моя робота — слухати, що різні люди говорять, із різних суспільних страт, вікових груп, реґіонів, і, що називається, «брати інтеграл». І читач у мене теж не «локалізований», а розсипаний по всьому соціологічному спектру. І, при всій цій виграшній позиції, я не ризикну робити прогнозів на чверть століття: зараз дуже багато тенденцій ще «невидних», у стані формування, і розвиток не тільки України, а й всієї нашої цивілізації в найближчі десятиліття буде позначений стрибками, які намагатись прорахувати було б просто безвідповідально.

Можна говорити хіба що про загальний напрямок дуже широкомасштабних процесів. Що буде з Росією? Та розвалиться. Це вже виключно питання часу. 2010 року я написала своїй товаришці жартівливу розписку, що станом на 7 листопада 2017 року, — дату взяла умовно, як Орвелл свою «1984», — Росія не буде існувати в нинішньому вигляді. Товаришка записку зберегла і вивісила потім у FB. Тоді якраз Янукович став президентом, зараз же підписав продовження терміну перебування ЧФ РФ у Криму, і моя коліжанка бідкалася, що ж це буде тепер… Ну, я їй і сказала, що Росія на той рік, про який вона бідкається, вже не існуватиме. Лише не ясно було, яксаме це відбудеться. Це як писати роман, принаймні зі мною так: коли починаю писати, я знаю тільки, що в ньому станеться, але не знаю, як саме. І пишу, «вписуюся» у фактуру подій, в образи героїв, які починають оживати й діяти самостійно, власне для того, щоб про це довідатися, щоб воно «вийшло на яв». От і з реальними історичними процесами так само: іще з середини нульових сумніву в тому, що Росія розвалиться, у мене не було. Росія — ресурсна імперія. І це незворотна історична тенденція: хоч ми з вами ще й живемо в світі газопроводів, але епоха ресурсних імперій скінчилася. Ця — й так задовго протрималася. Вона мімікрувала, щоб затриматись при житті, у ХХ столітті вдало прикинулась чимось іншим — удала із себе міждержавний Союз, відпаразитувавши на лівій ідеології й на хвилі робітничого руху, який сама потім і зжерла… Лівий рух був тоді в усій Європі дуже впливовий, то була потужна історична сила, все українське відродження, що було до Першої світової, було лівим. Вся моя родина голосувала за есерів. Почитайте листи Лесі Українки — наскільки український націоналізм був генетично демократичним, навіть в аристократичних, поміщицьких родинах, як Старицькі чи Косачі. І весь цей масовий порив російський більшовизм цинічно від’юзав, скомпрометував, а потім знищив. А цим разом у них нема вже навіть привабливої ідеології для прикриття — все, поїзд пішов. Так що мені про Москву й російську імперію вже не хочеться говорити, для мене вона вже все одно що розвалилась, «в духові», а коли саме це станеться фактично — мені вже нецікаво. Значно цікавіше працювати з випередженням: що там далі за рогом, що чекає на наш світ? За що ми насправді воюємо? Цікаво вловлювати, як пес нюхом, ще не оприявнені напрямки руху світової історії ХХІ століття. Дуже цікава, наприклад, зміна, переорієнтація екологічної свідомості. Це вже не футурологія, а живі зародки майбутнього. Я ж певні паростки на рівні мови бачу, вона першою посилає віддалені дзвіночки з майбутнього, ще до того, як ми їх осмислюємо. У цьому сенсі головна подія минулого року в Україні для мене — поява на мапі Горішніх Плавнів. Це повернення європейського урбанного концепту — за яким і розвивалось українське місто до того, як прийшли страітєлі «градообразующіх прєдпріятій», з гарнізоном, тюрмою і солдатсько-кріпацькими бараками довкола по прямокутному плану. А за своїм, сказати б, культурним генотипом усі старі українські міста формувалися зовсім інакше — не за директивою царя-батюшки чи ЦК КПРС, що «здесь будет город заложен», а із вигідно розташованих поселень, органічно прив’язаних до ландшафту, — чого наша сьогоднішня, скалічена імперською індустріалізацією уява вже не вміщає. І збудували нам їх не совєтські інженери, і навіть не царські градоначальники — вони нам їх переважно скалічили, — а збудували, базову «матрицю» заклали, якої й за два століття натиску «градообразующіх прєдпріятій» не змінити, — наші рідні бюргери, «третій стан», тобто городяни-цеховики, які на «братські меди» складку збирали в епоху нашої Реформації, ХV–ХVI століття.

Ми ж належали до транс’європейської спільноти, мали міське самоуправління, у нас було Магдебурзьке право — практично всі українські міста його мали, з Ніжином і Глуховом включно, і саме по цій лінії й проходить східний кордон західної цивілізації — вона кінчається там, де кінчалось Магдебурзьке право. Час би, до речі, вернути в літературну мову несправедливо витіснене з неї, як буцімто архаїзм, слово «го́род» — те, що людина від-городила собі у природи, так само, як і насаджений «горо́д»: вже сама семантика показує на отой питомий зв’язок нашого urbs із природним ландшафтом, це дуже важливо… І це зовсім не суржик, згадайте у Коцюбинського — «Залізна рука го́рода»: хто-хто, а Коцюбинський знав українську мову. А «місто» мало історично далеко вужче значення — це був центр «города», його публічний простір, агора, ярмарок. «Якби мені, мамо, намисто, то пішла б я, мамо, на місто»… «Місто» — акцент на публічність, «город» — на зв’язок з довкіллям. Добре, коли цей зв’язок зберігає топоніміка — Амстельська Гребля (ріка Амстел у Амстердамі), Воловий Брід (Оксфорд), Горішні Плавні… Ви помітили? Це все — про ріки. І в нас дійсно потрошку починається «реабілітація» і «розморозка» тих населених пунктів і міст, за якими майбутнє, — міст, які розташовані вздовж наших головних водних артерій. У ХХІ столітті, яке загрожує скупченим на земній кулі семи мільярдам серйозним дефіцитом природних благ, головною проблемою і ресурсом на перспективу ставатиме уже не нафта — а вода, питна вода. А тут і ми, зі своєю нововідкритою історичною суб’єктністю, якраз підоспіли — благословенна земля трьох великих рік, істинне 3D — Дніпро, Дністер, Дон, і ще й четвертим D — Дунаєм — як дротиком, до Європи «під’єднана» — ну красота ж! І те, чого ми в собі вже й цінувати забули, раптом, виявляється, має шанс стати вже завтра найбільш запотребованим. І саме впору згадати — ба, та ми ж таки з походження унікальна аграрна цивілізація — як казав покійний Сергій Кримський, «єдина цивілізація, яка витримала натиск Степу»! Крім Китаю, ясна річ, але там інший випадок — китайська цивілізація на тривалий час просто законсервувалася за своєю Великою Китайською Стіною. Отож, ми просто не маємо права спустити в унітаз свій Божий дар, який у цьому ХХІ столітті виявляється у нас на руках золотою акцією — недобиті, попри все, ріки і ті таки найкращі в світі чорноземи, тут уже не гріх і про Трипілля згадати.

Я, між іншим, ледве не розридалася, коли торік побачила у Фейсбуку світлини грядки… на передовій. Тобто там в українських вояків на землі, яку вони боронять, росте те, що вони посіяли, самі посадили: своя цибулька, свої огірочки... Сергій Борисович [Кримський] від щастя заверещав би. «Цивілізація, яка витримала натиск Степу» — та ще й як витримала? Не за китайською стіною, а приручила степ — зі зброєю в руках. Орачі-кшатрії. Козаки, які — зі зброєю в руках — тут-таки орють, і сіють, і збирають. Перетворення кочового начала, яке на нас пре, зупинка його і трансформація степу в «го́род»-»горо́д», окультурення землі у відкритому степу — щоб таке століттями вперто продовжувати, це має бути дико сильний народ! Безумно сильний. Інша справа, що це дуже затратна «місія» — в тому сенсі, що забагато людського ресурсу вона в нас пожерла, і замалий відсоток сил у нас витрачався на власне національне будівництво, взагалі, дуже багато в нашій історії розпилялося, марнувалося, розносилося на вітер… Чому? Я не маю універсальних відповідей — я не учений, я все-таки письменник. Всі свої висновки я роблю на підставі спостережень за досвідом конкретних людей, живих і мертвих, і тим, що можна назвати «прямою мовою персонажів». Коли звідусіль чуєш нарікання, що, мовляв, українці весь час тільки сваряться, що в нас нема єдності, всі гризуться за маслак, обдурюють одне одного, нічого не міняється і т. д. — я розумію, що це люди виповідають не стільки реальний стан речей (у якому, як-не-як, українці от уже три роки все-таки прекрасно демонструють і жертовність, і солідарність, і взаємодопомогу), скільки свій нагромаджений — величезний! — досвід дисфункційного життя. І от цей досвід у нас дуже погано осмислений, бо нам весь час нав’язують чужий «порядок денний» і не дають «себе розгледіти».

Розбрат і чвари — це взагалі проблема всякого народу, який не знаходить застосування своїм силам. Це проблема ґетто, загроженої спільноти, яка живе у вічно-оборонній позиції, бо на неї тиснуть ззовні. І вся її заблокована творча енергія іде «всередину», й такий організм сам себе починає поїдати. Мене завжди під цим оглядом вражала єврейська історія, бо там усе ще драматичніше — тисячолітнє ґетто, в якому був і тиск ззовні, і всередині безвихідь — прескрупульозна релігійна реґламентація життя. В результаті про те, як люто гризуться між собою євреї, можуть вам розповісти лише самі євреї. У мене були випадки, коли я намагалась «помирити» своїх єврейських друзів, які між собою ворогували, — і щойно тоді зрозуміла, що таке «юдейська війна». Серед неєвреїв досі живуть етнічні стереотипи, нібито євреї дуже дружні й один за одного стоять горою. Типове культурне непорозуміння. Просто в ґетто, як каже українське прислів’я, «хата — покришка», тобто внутрішні проблеми не виносяться за межі своєї спільноти, перед сторонніми про них мовчать. А це ж теж травма! І хоч єврейського ґетто вже ніби й немає, але психологічно оця його «захисна поза» й далі зберігається в людях, як фантомний біль. Бо скільки минуло від часу єврейської емансипації — три покоління, чотири? Історично це зовсім небагато. Зрозуміло, це не тільки єврейської історії стосується, просто вона під цим оглядом найпоказовіша — можна сказати, унікально репрезентативна для всіх закритих спільнот.

Подібні синдроми демонструє в США і Канаді й українська діаспора. Нам давно пора перекласти Аскольда Мельничука, поки що тільки один його роман, «Що сказано», маємо виданий, а в нього про це багато цікавого є, саме в його творах оту атмосферу ґетто — психологічної задухи, «вічного монолога» й зацикленості на собі, що характерна для закритих спільнот, змушених захищатись від асиміляції, відтворено дуже нещадно… І це теж — ми, хай і ті «земляки», котрі «не в Украйні», і з українського ґетто вже вийшли в широкий американський світ. «Пропаща сила» в зневоленого народу — це страшна річ. Я, наприклад, саме цим пояснюю українську заздрість, у широкому сенсі слова. Оту, що з анекдоту про національні казани в пеклі — де з українського, як тільки хтось один почне вилазити, то його свої ж таки, замість підпихати, за ноги стягнуть назад. Коли нема в спільноті, як казав Маланюк, «почуття ієрархії» — а вітальності через край, персональних амбіцій до самореалізації, відповідно, кругом аж клекоче, а соціальні ліфти роздають тільки в чужинців, бо в себе їх ще спершу побудувати треба, ну, тут і починається… Звідси маємо і Руїну, і всю нашу гетьманську еліту, яку так легко було заманити в еліту петербурзьку, що вона й знищення Січі не помітила. Адже ж та сама «Історія русів», яка породила кирило-мефодіївців і Шевченка, із зовсім іншою метою писалася, аж ніяк не національно-визвольною. Середовище «Історії русів», це були цілком вірнопіддані єкатерининські вельможі, які отримали фантастичний зиск і величезні маєтки від того, що вони з козацьких полковників у князі й графи вибилися, це було покоління Безбородька. От чию біографію я б з інтересом прочитала, якби її хтось написав, адже дуже цікаві ті українці, як Шевченко їх назвав, «дядьки отечества чужого», які у XVIII столітті зробили Росію світовою імперією! Хто був архітектором не тільки перемог імператриці Катерини на Османському фронті, а й поділу Польщі? Граф наш Безбородько, Ілля Андрійович. Закінчив, так би мовити, проект Хмельницького — відомстив полякам! І Тарас Григорович потім кивав пальчиком землякам своїм, тому українському панству, яке в «малоросійське дворянство» переписалося: «А чванитесь, що ми Польщу / Колись завалили!.. / Правда ваша: Польща впала, / Та й вас роздавила!» Тобто він ще застав у 40-х роках ХІХ століття ту стару політичну свідомість українського панства, яке пішло будувати Російську імперію: гордість за те, що це ми, «малоросіяни», завалили Польщу. Якщо подивитися на ту мапу історії Європи п’ятихвилинну, про яку я згадувала, знаючи всі ці підводні течії української в ній участі, яких ми ще самі не побачили й іншим не показали, то можна буде здивуватися, скільки всього в глобальних процесах на нас було зав’язано — ми як таким ніби вічним двигуном у тому всьому були. Але прихованим, з-за лаштунків, тобто всі свої національні інтереси ми, як правило, пропихали за посередництвом чужих держав, немовби чужими руками. А чужими руками воно не виходить, бо доводиться дуже дорого за таке платити.

В тому числі й всіма національними комплексами, і, відповідно, отою лютою справді заздрістю «всередині», між своїми, через яку люди не можуть об’єднатися в структуру для спільної перемоги, бо кожен відпихає другого ліктями: «Чому він, чому не я?» Усім рекомендую комедію 1896 року несправедливо забутого чарівного Володимира Самійленка, яка називається «Дядькова хвороба»: про те, як наш поміщик вирішує стати великим поетом. Він має собі хутірець, хатку-сіножатку-і-ставок-і-млинок, живе безбідно, і тут племінник йому, студент, привозить «Кобзаря» Шевченкового, і дядько собі думає — ов, дивись, це ж по-нашому написано, значить, і я так зможу! І буде і в мене слава, і мене люди читатимуть, і плакатимуть. Дуже смішна комедія, і дуже точно продіагностовано оцей синдром честолюбця в суспільстві без ієрархії — «а чим я гірший?» Племінник намагається дядька «лікувати», засипає його шедеврами світової класики, щоб дядько побачив своє місце на тлі великих і засоромився, але дядька не зіб’єш: ну й чим, каже, ці вірші кращі за мої — що він Байрон, а я Бовкало? Так це ще не така велика різниця… Ось це в нас є, це наша колоніальна спадщина, яка нам ще довго заважатиме. Заздрість — це продовження гордині. І коли це все не має виходу, точки прикладання, перспективи, масштабу, то сходить на рівень кайдашівщини, на рівень війни за грушу на межі. «Кайдашева сім’я» в цьому аспекті дуже цікавий текст, і дітям він недарма подобається, хоч насправді не дуже-то він і дитячий. Бо це повість про українські комплекси, вся ця «рубанина» в родині, де всі затяті, амбіційні й горді. Хто така ця провербіальна Кайдашиха, чому вона всіх заїдає живцем? Бо її «до пана в кухарки брали», і вона вимагає до себе за те особливого ставлення — вона краща за інших, вона теж майже пані! Той типаж, який потім у совєцьких чиновницях розцвіте пишним цвітом, і аж до сьогодні. Просто перечитайте «Кайдашеву сімʼю» — і ви побачите модель дисфункційного суспільства в мініатюрі. Причому чоловіки ще більше «розвалені» від жінок, бо жінки міцніші, живкіші, в них вектор вітальності дужчий. А дядьки? Дядьки — бухають. І епічна чвара вибухає між Карпом і Лавріном — через грушу. Пока вона не всохла. Наш наймасовіший вид активності — кайдашівщина, дрібничкове заїдання, бо енергія шукає собі точки прикладання. Інакше вона розвалює людину зсередини. І найголовніша проблема, яка мене найбільше засмучує, — та сама, яку ще Кобилянська назвала: «не смерть страшна, а наша темнота».

Я вважаю, що багато чого можна українцям простити, давши фору на «темноту». Люди не винні в тому, що зробили з їхніми мізками методом кількапоколіннєвої негативної селекції. І, коли діють деструктивно, в більшості випадків не відають, що творять. Скільки разів цьому народові «обтинали голову», влаштовували зачистку еліт, культурних, політичних… Як казав Драгоманов — а тоді, в XIX столітті, це ще лайт-версія, порівняно з пізнішим, була! — «відбувся розрив між ендозмосом і екзозмосом нації». Чотири покоління нашої інтеліґенції — починаючи від кирило-мефодіївців — працювали над тим, щоб цей розрив, в абсолютно на те не придатних колоніальних умовах, та ще й «поділених» між двома імперіями, ліквідувати. Нарощували народному тілу «голову». Вперто, послідовно, методом еволюційних накопичень. Якраз на УНР і Розстріляне Відродження припало те «четверте», яке вже, після обов’язкових для повноцінної еліти «трьох вищих освіт» (батьків, дідів і прадідів), мало дати нарешті «стрибок», вибух — нову якість української культури. Не копіювання, не навчання, не наслідування, щоб «не гірше, ніж в інших», — а вже повноцінно розвернутись: «в своїй хаті своя правда»! Подати, так би мовити, свою унікальну «репліку в драмі світового духа». І наше блискуче Розстріляне Відродження, всі ті діти Визвольних змагань, що якраз цю нову якість і обіцяло — чому ми до нього зараз так настирливо й звертаємося: намагаємося взяти слід там, де нам було відрубано голову.

Бо після сталінської «зачистки» вона вже більше не «відростала», трьох неперерваних поколінь української інтеліґенції ми вже не мали, тільки-но починало щось реанімуватись, як у 1960-ті, — зразу скошували. А там, у 1920-х, можна принаймні постаратись розгледіти, якими ми мали б бути. Що ми обіцяли дати людству, якого «метелика Бредбері» воно втратило тим, що вирубана була на пню ціла потужна, молода й шалено багатообіцяюча європейська культура, просто фізично — творців розстріляно, твори понищено чи поховано, і навіть із тих, хто вижив, нікому не дозволено було мати учнів, свою школу, передати далі обірвану нитку… Шевельов ціле життя «за них» продовжував працювати — він же хлопчиком ще на вистави Курбаса бігав, журнали ВАПЛІТЕ збирав, а потім розвивав ідеї розстріляних мовознавців, довівши, що серед них були геніальні, які могли повністю змінити пейзаж лінґвістики XX століття… Ну а мені особисто, щоразу повторюю, за Підмогильного дуже боляче — у 34 роки такого прозаїка знищити, це ж іще, вважати, початківця, і я ніколи не прочитаю, що б він написав у 50! Кожен там щось для себе знаходить, у тих 1920-х, але, думаю, насправді це ще й неусвідомлена спроба підняти з руїн завалений дім і виставити «стелю». Щоб були орієнтири — щоб вийти нарешті з тої постколоніальної парадигми, в якій нема пророка в своїй вітчизні. Ну бо що ж може бути доброго з Назарета, так? Як може бути генієм хтось «із нашого села»? Я ж сам із цього «села», ні, краще — як там у класика — «нехай скаже німець»… Чужинець може бути авторитетом, а «свій» — тільки коли вже його чужинці визнають. Це чисто колоніальний синдром недовіри до «свого» як наслідок прищепленої самозневаги («комплексу меншовартості»).

Якою є в моїй уяві український пейзаж? ...Перше, що спадає на думку? Степ… Не плаский, як у Казахстані чи в американських преріях, а отой, що «за байраком байрак» — живий, рельєфний, горбистий… Простір і об’єм. Так колись, до речі, було й на київських вулицях, де ще в ті самі 1920-ті, як пише Домонтович, кожна вулиця «виходила на Дніпро», відкривалася в нескінченну синяву дніпровського краєвиду. Ландшафт визначає національну змисловість — є таке гарне, незаслужено забуте слово, це ще глибше, ніж чуттєвість. От саме в цьому вільному степу можеш відчути, як почувалися твої предки в якому-небудь XVII столітті — за що воювали, і чому стільки профукали в своїй історії, до речі, теж. Бо дуже вже «хорошо кушали» всю дорогу, як Квітчин пан Халявський. Ніде в Європі в масі своїй люди не жили так ситно. У такому степу, на таких ґрунтах, коли вже ти на них осідаєш і задомовлюєшся, має розвиватись відчуття абсолютної убезпеченості. От їдемо ми через степ полтавським шляхом, там чудовий придорожній ресторан-хата, дівка вносить макітру вареників, а їх в меню 40 ґатунків — сорок! — за все життя не перекуштуєш! — і до них сметанку свіженьку і мед молодий у щільниках, вишні цвітуть, бджоли літають, горілочки-наливочки п’ються, і що тут лишається, наївшись-напившись, як не сісти в тому вишневому садку й заспівати?.. От вони так і жили — все наше відставне, по хуторах розлізле козацтво і дрібномаєтне панство, яке мало б ставати національною буржуазією вже модерної доби: на розслабоні. У XVIII столітті пістолі ще були заряджені на випадок, коли припреться зі степу хтось злий і голодний, а в XIX-му вже й на те забили. І мої предки так само жили, теж мали хутір, у Київській губернії… Цікавіше ось що: моїй бабусі її бабуся розповідала, як вони в себе на хуторі щозими переховували втеклих кріпачок. Сільських дівчат, що втікали від своїх панів і йшли світ за очі у пошуках якого завгодно заробітку, — уявляєте собі цих бунтівниць? І скільки ж їх мало бути по цілій Україні, якщо про це так звично говорилося? Трохи цей феномен література зафіксувала: «Три мандрьохи» Мови-Лиманського, «Дві московки» Нечуя-Левицького, та й у Марка Вовчка — «Ледащиця», щось іще…

Прапрабабусине дитинство — 50-ті роки ХІХ століття. От мені ці жінки надзвичайно цікаві: яка могла бути в них доля? Їх у місті ловила поліція. А вони кудись ішли, самотні, неписьменні, безстрашні, десь наймалися, до когось у двір просилися — перезимувати. Сиділи в моїх пра-пра-пра на дальньому хуторі, цілу зиму вишивали, гаптували, робили там, що вміли, — за харчі й за дах над головою, а весною знов вирушали в путь. І для моїх предків було нормально цих утеклих жінок переховати, проявити з ними солідарність — а не здати їх в поліцію. В нас у Україні не було такої разючої прірви між шляхтою середньої руки і простолюдом, як у Росії, про це й Пчілка в своїх спогадах за той самий період писала — що, як не рахувати освіти, то не такий уже великий був контраст у побуті, в стилі життя. Ті самі скрині, тільки багатше оздоблені й з секцією для книжок на внутрішній поверхні віка. І коли я читаю «Хмари» того ж Нечуя-Левицького, доходжу до місця, де персонаж у буфеті за склом бачить карафку у вигляді синього ведмедя, мені шибає: ой… ведмідь із синього скла, у бабусі такий був, я його пам’ятаю! І що далі по тексту — що вони там роблять, ці його народолюбні пани й поповичі? Та виходять усі по ситному обіді в садок, всідаються під яблунею на розстеленого килима, попивають вишнівочку з пирогами і — співають. Отак. Не знаю, як це назвати — легкосердість, не легкосердість… Може, довіра? Оцій природі, цьому багатству відчуттів, тактильному, візуальному, звуковому, оцій землі, на якій ніколи за всю історію голоду не було — бували тільки «неврожаї», і це тоді, коли в Європі ще в XIX столітті люди з голоду мерли! А тут — аби своя земелька, то не пропаду, прогодує — і хай там турки чи татари, а я собі в ус не дую. На чому ми зрештою й попались більшовикам у пастку. І — страшно це вимовити вголос — але Голодомор нас того позбавив. Вилікував від тієї легкомисності, природної безтурботності, яка нам так дорого коштувала. Я докладніше про це писала у «Планеті Полин…» — можна уявити собі, який це був для українців космічний шок, переворот всього їхнього світу!.. Як так — мерти од голоду на своїй споконвічній землі, на найкращих на Землі чорноземах, та ще й після чудесно врожайного року? Як це можливо, що земля не порятувала, і навіть якби всі дядьки у селі витягли зі стріх сховані обрізи — це не допомогло б? Той жах, те апокаліптичне потрясіння — дечого воно нас таки навчило. Це вже до теми «все, що не вбиває, робить нас сильнішими». Будемо на те сподіватися. Повертаючись до того, з чого ми почали, — перед нами дуже велика історична відповідальність на найближче століття, дуже непрості виклики й історичні завдання… Йти у вишневий садок стелити скатертину і співати — поки що ні, ще не пора…

Що ж робити? Що треба робити з Донбасом? Ну, є за нами такий гріх — трохи буддистська настанова, мовляв, може, воно з часом саме якось залагодиться… Це теж українське, і теж постколоніальне: страх дії. Хай буде так, як є, сидимо тихо, може, нас не помітять, якось воно буде, аби не було гірше. Результат бачимо: 25 років так «на паузі» просиділи. Але є в нас й інше прислів’я: хай хоч гірше, аби інше! — оце дерзання, оце козацьке. І цей пасіонарний елемент, що на нашій пам’яті всі радянські роки здавався «замиреним», уже ввімкнувся, його вже не погасити. От із їхньої взаємодії й творитиметься щось нове…

Літературний упорядник Інна Корнелюк

Проект Антіна Мухарського »Національна ідея модерної України». Інтерв’ю з митцями, філософами, лідерами думок