Степан Олексенко. Історія некоронованого короля Театру Франка

22 жовтня виповнюється 80 років з дня народження українського актора театру та кіно Степана Степановича Олексенка, одного з найкращих лицедіїв з «золотої галереї» українського театру 20 століття. Кіномани асоціюють його насамперед із шекспірівським Лаертом: коронна роль у видатному кінополотні «Гамлет» режисера Григорія Козінцева. Для столичних театралів він є і неперевершений Майстер у «Майстрі і Маргариті» режисерки Ірини Молостової, і добродушний авантюрист Леоніда Папагато з комедії «Моя професія – синьйор з вищого світу», обидві вистави майже два десятиліття були аншлаговими хітами Київського театру імені Івана Франка. У ньому майже пів століття і працював Степан Олексенко, пам'яті якого і присвячується цей театральний блог.

Днями зателефонували з Національного театру імені Івана Франка з інформацією про велику ексклюзивну фотовиставку пам'яті актора. «Йому могло би бути – 80», – каже голос з театру.

І оте «могло би бути» чомусь щиро чіпляє. Бо 80 літ у межах театральних хронологій – це ще цілком продуктивний і врожайний чоловічий творчий вік. Вік, коли можна грати Маттіуса Клаузена («Перед заходом сонця» Гауптмана), короля Ліра у великій шекспірівській трагедії, Старого на фоні буремного Моря (у шедеврі Хемінгвея). Не кажучи вже про Фірса у «Вишневому саду» Чехова або ж про старого батька Івана у «Безталанній» Карпенка-Карого.

За тривалий час роботи на стерні української театральної журналістики, автору цих рядків неодноразово доводилося спілкуватися з талановитим українським актором Степаном Степановичем Олексенком та з його емоційною енергійною дружиною, народною артисткою України Мариною Герасименко.

Зустрівши Марину Костівну у скверику біля театру Франка, інколи міг почути її доброзичливо-в’їдливу репліку: «Ну, шо, Алєєєх, знову Ступку у своїх статєйках нахвалюєш?»

За такою реплікою не читалася гостра конфліктність або ж примара театральної війни, а читалася звичайна гіркота акторської нереалізованості і, можливо, туга дружини, що не все у творчій долі її коханого чоловіка складається так яскраво і так переможно, як у долі його творчого і репертуарного конкурента – Богдана Сильвестровича Ступки, великого українського актора, масштаб якого тверезо усвідомлювали і Марина, і Степан.

Втім, вічні приховані акторські рефлексії – нормальний мікроклімат кожного театрального організму. І театру Франка, і театру «Ла Скала».

Степан і Богдан народилися в один рік. 1941-й. Фатальний рік фатальної війни.

Богдан народився на Галичині, яка тоді була під німецькою окупацією. І мама маленького Богдана дивним дивом врятувала своє дитя від дурної німецької кулі, що летіла майже повз дитячу скроню.

Степан народився того ж таки 41-го у станиці Михайлівська, Волгоградської області: сім'я багатодітна (шестеро діток), батько майбутнього актора працював по партійній лінії, згодом навіть очолював підпільний обком партії, але вже в Україні (Кам' янець-Подільський).

Степан і Богдан, ще дітками, були у гарному розумінні «бранцями» великої материнської любові та творчого впливу своїх матерів. Мати Богдана мріяла грати на великій сцені Марусю Богуславку, а мати Степана захоплено писала для себе самої романи на революційну тематику.

Степан і Богдан за різних обставин і у різних містах і обирали акторське ремесло як усвідомлений професійний шлях у житті.

І вже на початку 60-х обидва, Богдан і Степан, вирушають у далеку творчу дорогу, кожен своєю стежкою.

«У дорозі», до речі, саме так і називалася одна з перших професійних вистав юного Ступки у Львові, він грав романтичного парубка Віктора з п'єси Віктора Розова.

«Віктора, кажете, Богдане Сильвестровичу?»

Водночас ваш майбутній колега і конкурент 19-літній Степан гратиме самого Лаерта у блискучій екранізації шекспірівського «Гамлета». Видатний радянський кінорежисер Григорій Козінцев мав обрати одного шекспірівського Лаерта з-поміж двох головних кандидатур. Ленінградського актора Олександра Дем'яненка, що згодом стане всенародним Шуріком з кінокомедій Гайдая. І київського актора Стьопи Олексенка, якого асистентка режисера випадково вихопила з хороводу київського творчого життя.

Козінцев, як відомо, вибрав киянина Олексенка. І подарував йому знакову роль у мистецтві кіно. Але, на жаль, не подарував тріумфальну творчу долю у кіномистецтві. Бо рівних і гідних кінопропозицій Степану Олексенку більше, на жаль, не надходило. Лаерт так і залишиться його головним кінообразом. Інші кіногерої – добрі сильні чоловіки, в основному, державні керівники або партійні функціонери, яких він завжди олюднював на кіноекрані, додаючи до кожного образу-схеми тепло власної душі і неспокій власного серця.

1971 року, 50 років тому, Степан і Богдан могли би зустрітися у просторі одного видатного українського фільму

«Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка за сценарієм Івана Миколайчука.

Степан тоді розглядався на роль одного з героїв – червоноармійця Остапа.

Бандерівець Орест у виконанні Ступки та червоноармієць Остап у виконанні Олексенка.

Від такого акторського поєдинку 1971-го аж іскрило б на кіноекрані. І то була б перша історична творча дуель Богдана і Степана.

Втім, Юрій Іллєнко згодом запропонував роль Остапа чудовому акторові Леоніду Бакштаєву з Київського театру імені Лесі Українки, і він зіграв дійсно прекрасно, як прекрасно грають у тому фільмі абсолютно всі актори.

Доля відтермінувала творчу зустріч Степана і Богдана на 1978 рік, у Києві, у головному драматичному театрі України.

Степан у 60-70 вважався некоронованим королем франківського репертуару, його дуже любив і цінував тодішній головний режисер Сергій Сміян, довіряючи грати і серйозні античні, і відповідальні комуністичні образи.

1978-го, коли театр імені Івана Франка очолив видатний театральний режисер зі Львова Сергій Володимирович Данченко, усім відразу стало зрозуміло, що відтепер у театрі король буде один – Богдан. На нього часто і лаштувався програмний театральний репертуар.

Степан у період зміни театральної влади догравав свій старий сміянівський репертуар, не горбив спину перед новою владою, не притискався до стіни, даючи зелену дорогу новим талановитим королям. Він чесно працював і чекав. Чекав і свого зоряного часу в оновленому сузір’ї франківців, яке у кінці 70-х доповнили львівські театральні зірки.

Вже 1979-го він зіграє у тандемі з Богданом – «Украдене щастя»: Михайло і Микола.

Пристрасть (Степан) і поміркованість (Богдан).

Бунтарство вояки (Степан) і сільська смиренність перед викликами долі (Богдан).

Вже 1980-го – напружений розподіл на чеховського «Дядю Ваню» від головрежа Данченка: напроти прізвища чеховського персонажа «Войницький» було два акторських прізвища: Олексенко і Ступка, за алфавітом.

Звісно, прем'єру грав геніальний Богдан, і згодом на гастролях на історичній сцені МХТ грав також геніальний Богдан, схиливши до своїх ніг усю театральну Москву на початку 80-х.

Може, десь глибоко на дні душі Степана і ятрилася рана «статусу другого після Ступки», але зовні цей біль і цей крик ніколи не проривалися. Можливо, цей прихований акторський біль лише додавав гіркоти та драматизму його видатним сценічним образам.

Таким, як видатна роль Олексенка у «Візиті Старої дами» Дюрренматта – роль приреченого міщанина Іля, якого вбивають оскаженілі містяни за величезні гроші від мільярдерки Клер.

Колись, у приватній розмові, Ступка ніби обмовився, що й Іль міг би дістатися саме йому у великій виставі Данченка, але Ступка саме тоді обрав п'єсу Брехта. Тоді ж перемогла і режисерська мудрість Сергія Данченка, і він довірив роль приреченого – саме Степану. І виграли обидва, і виграла вистава.

Вже у середині 80-х Степан і Богдан, як творчі конкуренти, перетнуться на території Михайла Булгакова

Роль Майстра у «Майстрі і Маргариті» режисерки Ірини Олександрівни Молостової.

Так би ця вистава і лишилася в історії «виставою Ступки», якби не мама Богдана Сильвестровича. Вона категорично заборонила синові грати цей «диявольський сюжет», адже «не може бути альтернативної історії Ісуса, бо є тільки історія у Святому Письмі».

Майстра відтоді постійно грав Степан Олексенко. І роль Майстра пройшла з ним через два репертуарні десятиліття: рятувала його від депресії у порожні сезони, тішила численними шанувальниками цієї вистави, яких було безліч.

У середині 90-х на кону франківців сталося непередбачуване художнє видовище, коли Степан вчисту переграв Богдана.

То була вистава «Росмерсгольм» за п'єсою Генріка Ібсена, вистава, яку пам'ятає тільки автор цих рядків і, може, ще якихось три свідки секти українського сценічного Ібсена. Ступка грав центральну роль Росмера, Олексенко грав ректора Кролля, що хоче розкопати справжні мотиви загибелі жінки, яку любили обидва чоловіки.

Степан тоді буквально горів на сцені у намаганні ствердити пріоритет саме свого героя.

Ступка, ніби великодушно, дозволяв пристрасні партнерські атаки на себе, почуваючись при тому законним королем театру.

На початку 2000-х Богдан і Степан різко змінили кадрові полюси у рідному театрі.

Богдан став художнім керівником Національного театру Франка після смерті режисера Сергія Данченка.

Степан так і залишався тихим неконфліктним штатним актором провідного театру України, народним артистом і навіть академіком.

У цей період, у 2000-ті, ми частенько спілкувалися зі Степаном Степановичем на теми історії та сьогодення українського театру.

Виконуючи завдання редакції, якось я його розпитав про фатальну роль драматурга Олександра Корнійчука в українському театрі 20 століття.

Степан вислухав мої публіцистичні риторичні запитання та тихо відповів: «Він був добрим до мене і до Марини. Палко підтримував нас. Говорити про людину зле, на потреби злого часу, я не зможу ніколи. Ніколи».

Вже в інший період, коли у столиці вирував помаранчевий Майдан, я прийшов до нього за коментарем з приводу конфлікту в Театрі Франка поміж провідними зірками: конфлікт Ступки, Бенюка і Хостікоєва тоді вилився у різні медіа.

Степан довго слухав мої «рулади», жодного кривого слова не вичавив з себе про системного репертуарного конкурента Ступку, що перебував саме тоді в «облозі», а потім сказав, як відрізав: «Я на своїй лишуся стороні!».

То була сторона театральної етики, взірцем якої в українському театрі і був сам пан Степан.

В одного з найпопулярніших його сценічних героїв Леоніда Папагато («Моя професія: синьйор з вищого світу») є така репліка: «Але ж у мене є гідність!»

Степан казав на сцені цей текст і за свого героя, і за самого себе.

Будете днями у Театрі Франка, завітайте на другий поверх на ексклюзивну фотоекспозицію пам'яті Степана Олексенка. Побачите на фото давніх літ його «поранений» погляд у сценах з багатьох легендарних українських вистав і, може, все зрозумієте: про етику, совість, талант, про приховані внутрішні драми нашого видатного актора.

Олег Вергеліс, для «Главкома»