Музичний вибух літа Антон Wellboy: Попереду стільки розривних пєсєн. Я вам атвічаю

Це інтерв’ю може видатись абсолютно незвичним за стилістикою для аудиторії «Главкома». Головне, що в ньому побачать наші читачі, – це велика енергія молодого виконавця, який місяць тому увірвався на українську велику сцену. І, схоже, планує залишитися на ній надовго.

«Антон щойно зі зйомки, сказав, що зараз збігає у гуртожиток, помиється-перевдягнеться і зможемо починати», – заспокоює прес-аташе артиста з витонченим ім’ям Сімона, поки ми чекаємо на інтерв’ю.

За мить з’являється сам Вельбой – 21-річний автор та виконавець безумовного хіта цього літа «Гуси». Ми вмощуємось біля вікна, з якого видно Університет культури. «Я закінчив уже навчання, от коли я вчився, було дві найпопулярніші людини в університеті – Міша Поплавський і Антон Вельбой. Але я вже пост здав, інші прийшли», – каже Вельбой чи то з жалем, чи з іронією.

За годину розмови ми багато жартуємо, намагаємось інколи підіграти Антону. Хоча вже на третьому запитанні зрозуміло: він підкорює своєю енергетикою. Налаштовує розмову так, що навіть запитання сиплються в його ж стилі – з жаргонізмами, де-інде суржиком, які вже стали «фішкою» Вельбоя. Він у цьому надзвичайно органічний. Хоча за цією показною простотою є і характер, і, безумовно, акторський талант.

Це перше велике інтерв’ю Антона Вельбоя. «Главком» розпитував артиста про все…

«Трезво себе оцінити – треба бути дуже великим майстром»

Антоне, за останній час ви мали чимало ефірів на радіо та ТБ, ще не втомились?

Не втомився. Життя йде, щось змінюється, кожен день щось нове. І я про це розповідаю.

Яке найтяжче запитання було за весь цей період?

Та не знаю, я про все можу спілкуватись, у мене нема табуйованих тем. А найтяжче запитання було від «4 каналу», коли до мене звонять на Вайбер і говорять, типу: «Доброго дня, як ви ставитесь до того, що Філіпу Бедросовичу Кіркорову дозволили в’їзд в Україну?». І це перше питання. І я думаю: «Шо? Шо?». Якось викрутив там по-своєму, прикальнув тіпа ха-ха, Бєдросовіч, і всьо.

Ви взагалі уникаєте політичних тем?

Та ні, не уникаю. Просто знаєте, я ще не дуже чітко сформував свою позицію. Я ще молодий, мені 21.

Ну, на вибори ж ходили?

До речі, ні.

А чого?

А я вже не пам’ятаю. У мене був якийсь двіж. Не ходив ні разу.

Мабуть, на наступні вибори доведеться сходити.

А коли вони будуть?

У 2024 році, якщо не раніше.

Звичайно, сходимо. Думаю, діти в мене вже будуть до того часу.

Який насправді Вельбой? Це людина-свято чи людина-самотність?

Та не знаю, у мене єсть татуювання «Червоне – то любов, а чорне – то журба», і от вони відображають два мої состоянія в житті. Один раз любов, один день журба – така собі біполярка. Але здорова біполярка. Не знаю, не можу сказати. Різний Вельбой – день такий, день сякий. Може, завтра не захочу співати, скажу: «Я хочу в ІТ, вообще, вдаритись…».

Ви з нами спілкуєтесь – це ви граєте на публіку, чи ви і з друзями такий самий? Такий легкий…

Це вам, напевно, краще спитати в моїх друзів. Я можу на себе зі сторони подивитись, але трезво себе оцінити – це треба бути дуже великим майстром. Я всігда однаковий, дивлячись, яке настроєніє. Ми сидимо недалеко від університету, де я навчався, і нас завжди навчали: «Якщо ти щось даєш або виходиш на сцену, то ти маєш включитися перед сценою і пагнать». Бардаш Юра (продюсер Вельбоя – «Главком») так і казав мені: «Включився і пагналі».

Бардаш для вас авторитет?

Авторитет.

З великої букви?

Звичайно, я фанат… Ні, «фанат» – погане слово. І «прихильник» погане… Я спостерігав за Бардашем ще з «Шансу» (талант-шоу на каналі «Інтер» – «Главком»). І потім отак періодами мені Бардаш зустрічався в інтернеті. «Квест пістолс», потім «Нєрви». Далі були «Гриби» (проєкти продюсера – «Главком»), їх всі пам’ятають. Я завжди про Бардаша пам’ятав. І от нарісовался, підписався…

А вас не лякає, що Бардаш – продюсер однієї пісні? Зазвичай вистрілює один суперхіт, всі від нього «тащаться» пів року, а наступного – нема.

Так це ж дуже цікавий концепт, вам не здається? Одна пісня – і думайте далі самі. Так, як «Льод» «Грибів». Вспишка була, а далі думайте самі, що відбулося не так.

Про вас вже зняли міні-фільм, вас крутять на всіх радіостанціях, запрошують на телеканали. Це означає, що ви точно не погодитесь, як «Гриби», загорітися лише на пів року і погаснути…

Я чув дуже часто «Ой, що ти з Бардашем, його «Квест Пістлс» розпались, «Гриби» розпались, «Нєрви» десь там… Короче, всьо, капец, не треба. Ні, не розпались ні «Нерви», ні «Квест Пістлс», «Таєт льод» і зараз актуальна, хоча її реліз був у 2016-му, якщо не помиляюся. Не стерти з людської пам’яті цю вспишку.

Чи можемо ми поговорити про умови контракту, принаймні, наскільки він довгий у вас?

Він не довший, ніж волосся на моїй голові.

Важко сказати, скільки сантиметрів воно у вас завдовжки…

Воно змінюється в мене, я раніше ходив з довгим волоссям, з хвостиком. В селі у мене була «карешка». То я лисий був, то пофарбований у білий, то у синій. В мене в кліпі рожеве волосся.

Для чого ці експерименти? Це самовираження?

А я люблю змінюватись. У мене все бистро відростає. Ви мене можете не впізнати через місяць.

«Я в Києві як риба у воді»

Звідки це бажання поїхати в село, побудувати свою студію і там робити музику? Це означає, що ви все-таки самітник?

Було б добре поїхати в село і зробити студію, але весь двіж у Києві. У селі нема радіостанцій, нема каналів, але я надіюсь, що з розвитком діджитал (всі ці карантини, пам’ятаєте?) люди не будуть прив’язуватись до точки на карті, де вони є. Тобто ти будеш сидіти в селі – і виходити на радіо. Якийсь телеміст між селом і містом треба.

Тобто ви все-таки хочете повернутись в Груні (рідне село Вельбоя на Сумщині)?

Я не те, що хочу повернутись, я вже в Києві, як риба у воді.

Ви в Києві живете вже чотири роки?

Так, чотири. Нещодавно я побував в Одесі – незнайоме для мене місто взагалі. У Києві я вже, як вдома. Але дім є дім все одно: це там, де ти виріс. Це там, де ти бачив, як ростуть дерева: були маленькі і більшали на твоїх очах – отам класно.

Я думаю, з розвитком діджитал-штук айтішники скоро повалять на села, там вже не буде таким популярним землеробство і скотарство, і всі будуть майнити. Сидітимуть по сєльчікам, вистроять собі бази, наженуть дівчат туди. Варто подивитись на село під іншим кутом.

То ви залежні від «двіжу»?

Я залежний від людей. От приїжджаю в село і мені нема з ким поговорити. Тобто є з ким поговорити, але не на таких вібраціях, як хотілось би. Я розумію цих людей, вони розуміють мене, але що я їм розкажу щас про… Карочє, розумієте про що я?

Цікаво споглядати, як два комбайнера в селі розповідають про машини. Каже: «Та в мене там карбюратор, та в мене там…», а у цей момент вони насправді обговорюють своїх жінок. Дуже складна штука. І у них інший двіж там, і я в ньому розбираюсь. І в сільському, і в міському двіжі. І це сильна моя сторона.

Де особисте життя Вельбоя? Чому ви не кажете на жодному інтерв’ю ні про дівчину, ні про стосунки?

Воно ж особистим тому і називається, але це не табу для мене. Я ні з ким не зустрічаюсь, ніколи не зустрічався з дівчатами.

Тобто ви зараз холостяк?

«Холостюк», як я в дитинстві говорив. Тоді саме починався проект «Холостяк». Да, я холостяк.

«Пісня взагалі не мала називатись «Гуси»

Дивіться, минуло трошки більше місяця з дати релізу «Гусей» (реліз був 25 червня). Що цей місяць змінив для вас?

Я побував там, де не був два роки. На всяких двіжухах, проєктах. Наприклад, на радіо – я ж раніше там був, і от виникло відчуття, що повернувся.

Після «Х-фактору» я був в потокє, і потім цей потік трошечки закрився. Зараз же таке відчуття, що він знову відкрився. І от я повернувся до того, що було. Отакі зміни якісь.

А наскільки ви зараз психологічно зріло сприймаєте ситуацію у порівнянні з періодом після «Х-фактору»? Ви зізнавалися, що після того, як вилетіли з телепроєкту, зверталися в психіатричну лікарню. Чи готові ви до того, що якщо, не дай Бог, буде якась провальна пісня, вас знову не «понесе»?

Я готовий, я налаштовую себе, що кожна пісня буде провальна.

І навіть «Гуси»?

«Гуси» – це була пісня на ход ноги.

Що таке «ход ноги»?

Ход ноги – ну, тіпа, даю я вам десятку, десять гривень – це вам на ход ноги (Антон вживає вислів у розумінні «дрібничка», – «Главком»).

Я Бардашу скинув демку і так й написав: «Це вам на ход ноги»». Він відповів: «Гуси у вирій розлетілись – це сильно». А це просто була фраза. За гусей я не чіплявся, пісня взагалі не мала називатись «Гуси».

Коли я пишу пісні, то спочатку просто накидую щось на папері, а потім серед цього шукаю якусь зачіпку, аби розвинути це. Отак було з «Гусями». Я не надіявся ні на що. Плекати надії – це якась нісенітниця. Впевненим бути потрібно, але не надіятись на когось, на щось, не продумувати якусь схему.

Це, очевидно, робота продюсерів – продумувати схему…

От, напевно, це нехай вони і продумують, і надіються на щось. Я не надіюсь ні на що. Я просто думаю – буде класно. Бо попереду стільки розривних пєсєн, і я в них впевнений. Просто треба почекати. Я вам атвічаю.

Повертаючись до психологічної основи, зараз вона у вас більше стабільна, ніж була до «Х-фактору»? Чим ви її стабілізували?

У мене й після «Х-фактору» вона насправді була дуже стабільна. Тільки не в той бік стабільна. Я просто мовчав. Думав і мовчав після «Х-фактору». У цьому була загвоздка основна. Я закрився у собі. Зараз я розумію, що той стан мені був потрібен – це була чисточка, детокс. Все розставити по поличках потрібно, коли в голові каша. А від тебе щось хочуть, щось питають.

Мене бісив хруст пальців. Хтось хрустів пальцями, а я розбирався із цим у своїй голові. Це таке состояніє, нестабільне воно чи стабільне – не знаю.

«Я вмію класти цеглу. Не пропаду в будь-якому випадку»

Як щодо зіркової хвороби? Ще не проявляється?

Ой, абажаєма мною тєма. Я не знаю, що це таке зіркова хвороба.

Тобто історія з психологічною адаптацією, прийманням пігулок від депресії – це не наслідок переживання зіркової хвороби і втрати сцени?

Я з ким з артистів не поспілкуюсь, у кожного симптоми цієї зіркової хвороби різні. Лікарі не ставлять такого діагнозу.

Але дивіться, ви потужно заходите на великі сцени, чуєте свої пісні по радіо, вами починає опікуватись велика кількість людей… Очевидно, одразу відчувається своя вага… Це заводить?

Заводить? Та не знаю, в мене все завжди бодрячком. Для мене це просто люди, це просто пісня, це просто музика, це просто тіп виходить і просто співає. Станіславський казав: «Выше, легче, проще, веселей». Ці чотири принципи пояснюють дуже багато речей. І коли ти ставишся до всього простіше, жити починаєш простіше.

Я нещодавно дивився інтерв’ю Сашка Чемерова (український рок-музикант, композитор, продюсер, фронтмен української рок-групи «Димна суміш», фронтмен групи The Gitas. Автор пісень для групи «Квест Пістолз», а також для англомовного альбому Івана Дорна, – «Главком»), то він сказав фразу «померти при житті». Це коли ти до всього спокійно ставишся. Просто, коли ти його раз відчуєш, то тобі так сподобається той «ом» і «дзен», що ти не зможеш від нього відійти. І це дуже класно.

Про зіркову хворобу: я був свідком того, як в аеропорту до Монатіка підійшли діти і захотіли з ним сфотографуватися. Він сказав «я не буду з вами фотографуватись».

Не бачу проблеми.

Оця історія якраз про зірковість, коли людина вважає себе мало не божеством….

Я думаю, це про рамки. Багато хто ж не розуміє, коли доречно підходити… От уявіть: ви – артист, ви з кимось їсте, і у це момент до вас підходять. А у вас діалог якийсь важливий, і тут до вас підходять і кажуть: «Можна сфоткатися?».

Це вже деталі. Він стояв просто в аеропорту, до нього підійшли маленькі діти… Вони дуже знітилися.

Я теж бачив як до одної української артистки дівчинка на інвалідному візку підкотила, каже «можна фото з вами?». Артистка сказала «ні». Хто тут правий, а хто винуватий? Не мені судити.

А як би ви вчинили?

Я не знаю, у мене не було таких ситуацій.

Яке майбутнє Антон бачить для себе?

Світле майбутнє.

Тобто це мегапопулярна зірка рівня кого?

Мені не подобається слово «зірка», «мегапопулярна» слово теж не подобається. Є такий український співак Тіфест з Чернівців, реп читає. Він поїхав в Росію шукати себе, бо його тут не помітили. Так у нього в одній з пісень є такі слова: «Быть звездой – это то же самое, что умереть, но почему ты хочеш к ней?».

Мені у дитинстві мама говорила: «Он бач зірочки? Людина помирає, її душа перетворюється на зірочку і з’являється на небі». Тому мені формулювання про зірку не подобається.

А от на майбутнє не планую нічого, от атвічаю. Є в голові чітке розуміння, що буде далі.

Напевно, має бути якийсь план «Б»: якщо сцена раптом набридне, то що тоді?

Я теж думав – як не сцена, то що? Купа всього.

Наприклад?

Я можу писати. Зараз почав писати розповідь. В голову приходять різні речі. Мене багато речей цікавлять. Зараз купляю собі електрогітару, хочу навчитися шпилить соляки. Якщо ні – я вмію класти цеглу. Я не пропаду в будь-якому випадку.

У всього надзавдання одне – доносити свою думку. Можна доносити її через пісні, просто на вулицю виходити і кричати. Просто треба визначитися з метою. Порада для тих, хто не знає, що робити, – просто складіть все, що ви робили в житті, і зрозумійте, для чого ви це все робили.

Я завжди хотів спілкуватися з адекватними крутими людьми, щось в них навчатися. У селі тебе ніхто не чує. Остап Вишня (земляк Вельбоя – «Главком») писав в автобіографії: «Ти серед бур’янів ростеш та серед кропиви, і ти задумуєшся з малих років уже, починаєш задумуватись». Він там описує, як він у кропиві сидить і уже задумується: «А чому ростуть бур’яни?» У селі в дитинстві є величезне поле для роздумів.

«Я ставав на самокат, брав укулєльку, дебільно одівався, щоб привернути увагу»

Київ перемелює людей?

Страшно перемелює. Пам’ятаю, як в 17 років мене виселили з гуртожитку за куріння. А я в кімнатці випив пива, захотілось покурить. На вулицю не випускають вночі з гуртожитку. А мамі сказав, що виселили за санстан (санітарний стан).

І от мені 17, перед самим Новим Роком я йшов по вуличках, а в голові одна думка: «Де взять кеш, де взять кеш?». Київ перемелює, але він тобі не дає попускатися, розслаблятися. Ти десь провтикав, він такий тобі раз – ляща, ти роздуплився і погнав. Тож коли мене виселяли з гуртожитка, я жив на хаті з чотирма пацанами. Потім вернувся знову в той гуртожиток, потом переїхав у інший.

В універі нам, студентам, казали, що ми маємо розкрєпоститися. У мене був свій тренінг розкрєпощенія: я спускався на Палац Спорту кожен вечір, брав собі 0,5 пива, бо страшно! Я ставав на самокат, брав укулєльку (чотириструнний щипковий музичний інструмент, зазвичай з нейлонними струнами. Має вигляд маленької гітари, – «Главком»), дебільно одівався, щоб привернути увагу. І отак: спускаєшся у метро, переборюєш себе, знімаєш чохол з укулєлі, стаєш… Всі ходять, дивляться, мовляв, «що за тіп?». І ти от маленький, в тебе відчуття, що ти піщинка, що тебе взагалі немає! І ти переборюєш себе, соціум ламає тебе, тебе ганяють, вибачте, мусора метрополітенські: «Чувак, тут не можна шуміти, ніззя грати». І ти виходиш, вони тебе прогнали, ти знову заходиш, забираєш ці всі гроші, ідеш в «Гуллівер» (торгівельний центр у Києві – «Главком»), купляєш на всі гроші пива, два куска піци, і поки ти по бульвару піднімаєшся вверх в гуртожиток, ти з’їдаєш це все. І ти щасливий, тобі по кайфу, бо ти переборов себе, ти заробив якусь «лавешку», в тебе піца в животі, ти випив пива, тут дєвчонкі в общазі, творчий двіж. Наостанок біля універу став, зіграв, всі тобі респектнули, і ти пішов спать.

Тож чи ламає Київ, я не знаю, але точно загартовує.

За місяць вже є якісь пропозиції, щоб виступати на корпоративах, де заробляються значно більші гроші?

Да, є.

Ви приймаєте зараз замовлення?

Звичайно.

Вам зараз грошей достатньо?

Дуже достатньо. Нормально. Я ще й відкладаю, уявляєте?

А на що?

Електрогітару ж. Але на ту, яку хочу, треба ще підкопити, бо це дорого.

Дорого – це скільки для вас?

Там різні варіації, дивлячись яка. Я хочу собі зробити гітару, щоб гриф був, як гусина шия, а нижче – як тіло у гуся. Тіпа ти іграєш на гусє.

Ви ж пообіцяли, що уже не буде пісень про гусей, курей, свиней…

Пісень не буде, то буде гітара.

«Гуси» ваші заходять в першу чергу, напевно, найбільше тим, хто пережив якісь сільські роки життя. Або, навпаки, на молодь, яка вважає, що це такий драйвовий «двіж» до бабусі в село поїхати. Ви збираєтесь в цій ніші працювати, чи будете розширювати аудиторію?

А вона у мене й так широка. У мене ж є до всього доступ, я можу з телефона відкрити, сам подивитись свою аудиторію.

Тобто ви керуєте, все-таки, процесом?

Це дуже просто чЕкається (перевіряється – «Главком»), заходиш в Інстаграм – є відмітка, хто тебе слухає. В одній історії діти танцюють, в іншій - чувак боксує грушу під «Гусей», в третій історії дівчата танцюють на пілоні під «Гусей», четверта історія – безхатьки дивляться на вулиці «Гусей», тобто аудиторія охоплює різних людей. Заходиш в метро і бабка показує «клас», то молодий пацан скаже «прикольно».І всі настільки адекватні, що мене аж дивує. Це, може, в Києві, бо, дома ще не був після 25-го червня. Хотів попробувати молодої картошечки, і не попробував, було обідно. Малинка щас росте.

Мама не передавала?

Та хотіла передати, але я не зміг сумку прийняти, бо я був десь чи на каналі якомусь, чи на радіо.

«Це ж прикольний двіж – всім говорити, що я живу в гуртожитку»

Ваші плани на майбутнє поки не дуже конкретні, а що про них думають ваші батьки? Як вони взагалі оцінюють те, що відбувається зараз, що вам радять на майбутнє?

Дуже позитивно думають. «Х-фактор» – це була для них така демо, пробна версія. Я всіх підготував. Зараз кажуть: «Ой, ми тепер «зіркові батьки», йдемо по селу, люди здороваються, передають респект».

Батьки зараз відпочивають, мама у відпустці, кайфують, я на них дивлюсь, таке відчуття, що розцвіли. Плюс мені не треба допомагати фінансово, я там вчора мамі скинув грошей і такий кажу: «Ти акуратно трать, бережи, купиш собі щось там, може, рибки якоїсь тіпа красної». Вона така: «Ха-ха-ха», бо це вона мені це писала: «Бережи, сину гроші, може, щось купиш собі», а я оце зараз з них прикалуюсь. Батьки кайфують. Ще не бачився з ними, ось мають приїхати в Київ на днях.

Куди поведете?

По туристичних місцях.

Вони в Києві були?

Тато в Києві працює вже 10 років.

Батьки теж мають музичну кар’єру, музичну освіту?

У тата освіти немає музичної, у мами є, але то таке – в кожного третього є музична освіта.

Як ви думаєте, батьки себе реалізували?

А я думаю, що вже реалізували.

Через вас?

Думаю, так.

Коли ми говорили про ваше навчання, як ви думаєте, ваша освіта, вона вам потрібна була в Поплавського?

Так, 100% потрібна. Хто б що не говорив про «Кульок» (Інститут культури, – «Главком»), але це таке секретне місце для мене. Я також стібусь з «Кулька», з Поплавського. Ну це одночасно і смішно, і якийсь, по-моєму, дебілізм. Нє? Тік-токи мужик знімає. Але це його двіж, ми зараз не про Поплавського.

Артем Пивоваров не має музосвіти, і цим дуже потішається…

Ну я теж не маю. У мене освіта не музична, а режисера естради. Дуже багато в мене викладачів вєлікалєпніші, яким я респектую. Керівником у мене була Хлистун Олена Сергіївна, вона викладала у нас, вела курс і паралельно була завкафедри на шоу-бізнесі. Тобто ми могли ще попросити розповісти якусь інтересну історію з шоу-бізнесу. На першому курсі до нас приходила Жанна Бадоєва. Під час другого тижня навчання вмикається світло і Alekseev стоїть на сцені камерної аудиторії і співає «А я пливу у човні», і я, який тільки-но приїхав з села, думаю: «Вау». Alekseev до речі, також на моїй спеціальності вчився, я був на першому, а він на четвертому.

Взагалі по освіті у мене до кафедри режисури естради і масових свят питань взагалі не виникає. Це єдина кафедра в Україні, яка готує таких спеціалістів. Мені так класно, що я можу прийти зараз на будь-яку площадку і там будуть люди з моєї кафедри.

А самому теоретично когось режисувати не хочеться?

Хочеться. Я ж навчався чотири роки, щоб щось режисирувати.

Музичну освіту не хочете отримати?

Буду навчатися на електрогітаркє, уже з’їздив до одного старшого чувака, він мене підучить. До одного молодшого гітариста також звернувся. От старший мене науче чогось на електрухє, молодший – свого, і я зможу вибрати щось середнє. А щодо музичної освіти, це так скучно. Я проходив музичну школу і мені показували щось там пікать, пілікать.

А ви на чому грали?

Гітара, сопілка і фортепіано.

Не зайшло?

Скучний і унилий двіж без інтерактива. Я не знаю, як діти взагалі вивозять, короче.

А на укулелі ви самі навчились?

Да, в 17 років. Після гітари мені тато на випускний привіз, каже: «Поступиш в універ на бюджет, привезу тобі укулелю». Я укулелю вперше побачив на Ютуюбі, на зарубіжному «Х-факторі» дівчинка якась грала. Побачив і здурів просто. Думаю: «Боже, маленька гітарка з чотирма струнами, що може буть класніше?». В інтернеті я подивився акорди, і тато увечері з Києва приїжджає з заробіток перед випускним з цією укулельою. Я просто беру і граю, бо теорію, як беруться акорди, запам’ятав, просто треба відтворити, зажати правильно.

Чим батько замається?

Він камєнщик. Кладе кирпич на стройці. І нас навчив осінню. Я також вмію збудувати хату.

Хочеться десь хату під Києвом?

Хочеться і під Києвом, і в Києві десь в центрі.

Квартиру чи хату?

Кароче, був у кента, він на Антоновича знімає квартиру, чотирьохкімнатна. Там високі потолки, купа кімнат. Мені хочеться і високих потолків, і камерної квартири. Щоб там була одна кімната. Мені багато ж не потрібно.

Ви до цього часу живете в гуртожитку?

Да, кайфую. Міг би з’їхати.

А чого не з’їжджаєте?

Та це ж прикольний двіж – всім говорити, що я живу в гуртожитку.

Може, це такий піар-хід?

Може й піар-хід неосознанний.

Живу там, бо класно. Я можу відкладати гроші. Я не парюсь, що мені раз в місяць платити за хату, я 5-6 тисяч на рік плачу за гуртожиток. І в тебе є де покупатися (зараз, на жаль, в холодній воді), де поїсти, де приготувати собі їжу. Якщо у тебе немає їжі, тобі її завжди дадуть.

Зараз стали більше запрошувати на Дні народження?

Та ні. От завтра йду, але не в гуртожиток. До оператора, до свого друга, який колишній жінці Бардаша зняв кліп. От до нього завтра йду. Надіюсь, що він буде знімати мій наступний кліп.

Коли буде наступний кліп?

13 вересня.

Вже вийде?

Вийде.

Навіть не знаю, чи скажете, про що буде пісня?

Пісня буде… Знаєте, там така історія про чорні і білі полоси в житті, про те, як буває м’яко падати. Бо всі кажуть злети, а потім падіння, що можна м’яко приземлитися дуже. Пісня буде про подушки.

Як думаєте, пісня зайде аудиторії? Це буде біла полоса для вас чи чорна?

Біла, звичайно. Тільки біла.

«Підходять Брати Гадюкіни і такі: «Вау, файна ср*ка у малої, файна»

Кого ви слухали в дитинстві?

Слухав всю попсу. Мені за це дуже соромно, коли хтось говорить: «Ой, я слухав Qween, Beatles, ACDC». Я не слухав взагалі такого. Ознайомився пізніше. Але в основному було так: лєтні канікули в тебе, ти проснувся, включив М1 чи М2 і дивишся кліпчики і впитуєш в себе Потапа і Настю Каменских, всю оцю двіжуху. Все, що грає з радіо, ввесь музичний фаст-фуд, люди в провінції це хавають. Не знаю, як зараз з дітьми.

Думаю, так само, як і раніше.

Але це не погано. Я не погана людина, якщо я слухав Потапа і Настю Каменских в дитинстві.

А зараз що слухаєте? Що зараз у плей листі, покажіть?

(Вельбой дістає сматфон і починає перераховувати)

«Скриптоніт» в основному (гортає плейліст)… «Бумбокс», Джамала, «Брати Гадюкіни»...

Нічого собі. Коли «Брати Гадюкіни» співали, ви ще не народилися.

Я зустрічався з Братами Гадюкіними на одному проекті, я тоді афігел від їхньої енергетики. Кароче, я був випускаючим режисером. Я мав підчепити дівчину-гімнастку на карабін і в раційку сказати «Пагнали!». От я цю дівчинку підчіпив, кажу «Пагнали!», її піднімають високо, і знизу підходять Брати Гадюкіни і такі: «Вау, файна ср*ка у малої, файна». І я думаю «Вау, діди, ви шо?» Їм респект.

В мене дуже різний плейліст: Валерій Меладзе, Вера Брежнева, MiyaGi & Эндшпиль, ТІК «Олені».

За винятком ТІКу, «Братів Гадюкіних» все інше – російська попса?

Скриптоніт – це не попса.

Але російська.

Казахська.

Українська не дотягує?

От подивіться: я включаю радіо – і нема актуальної української мови. І чомусь всі жмуться, бояться говорити так, як вони говорять у житті, в своїх піснях.

Ви суржиком раніше більше говорили, зараз вже виговорились?

Не знаю, я можу суржиком валити, як захочу. Від людей залежить. Я по собі замічав, що я можу на російську перейти, сам того не підозрюючи. Атвічаю.

От коли зі мною людина говорить російською, і робить це дуже заразітєльно, то я їй питання ставлю на російській мові чомусь. Відбувається підлаштування. Якщо ви захоплюєтесь якоюсь людиною, а вона там так рассуждает-рассуждает і ти включаєшся в процес, починаєш говорити російською, а потім такий думаєш «Боже, фу, фу!».

Невже є люди, під яких ви можете підлаштуватись? Здається, що ви, навпаки, заводите людину, щоб вона під вас підлаштовувалась, ні?

Так компроміс завжди працює. Або пінг-понг.

«У нас у половини Києва проблеми з наркотиками»

Що слухаєте – зрозуміло. А що ви читаєте, які фільми дивитеся,?

Нічого не запам’ятовую, що я читаю, не запам’ятовую, які фільми дивлюсь. Не запам’ятовую, які інтерв’ю дивлюсь. Я запам’ятовую, що люди кажуть в фільмах, або що пишуть у книжках. А от з якої це книжки чи фільму – рідко згадаю.

Обожнюю інтерв’ю дивитись. Є такий російський канал «Еще не Познер» – там транслюють інтерв’ю. А у нас в Україні такого чомусь нема. Дивився нещодавно: зібрались інтелігенти і говорять про піаністів. От, здавалось би, піаністи. Я ніколи не цікавився тією темою, а вони «в потокє», цікава бесіда іде. А вони просто «накидують» – той в області одній розбирається, той в іншій.

Обожнюю інтерв’ю, якщо вони цікаві. Просто від них можна багато почерпнути. І інтерв’ю Бардаша Дудю на мене також вплинуло.

Але тільки в Осадчої він признався на всю Україну, що у нього були проблеми з наркотиками.

І шо?

Вас цей факт не хвилює?

У нас у половини Києва проблеми з наркотиками.

Тобто ви не знаєте, є зараз у нього з цим проблеми чи ні?

Та звідки я знаю? Він в Одесі, я в Києві. Ну, звичайно, якщо Юра щось каже, то це так і є.

У вас був такий досвід?

Ніяких наркотиків! І я вам більше скажу, я навіть запаху «травки» не чув до 19 років. Проходив якось біля університету, мені пацани кажуть: «Чуєш, травкою воняє?». А я навіть не знаю, як вона пахне, уявляєте? Я такий понюхав, вони: «Це «травка» так пахне».

Каюсь, сінька була. На першому курсі, коли, знаєте, «Вааау! Приїхав. Мамки немає. Щас ми вам покажем, як по-сільському нада пить горілку, не запиваючи і не закусуючи, щас я вам городським всім покажу».

Це звичайна для гуртожитка історія…

Щодо наркотиків – знаєте, є така штука аяуяска? (аяуаска – напій-відвар, ентеоген і галюциноген, традиційно виготовляється шаманами індіанських племен басейну Амазонки і вживається місцевими жителями для «спілкування з духами». Основний компонент цього напою - ліана Banisteriopsis caapi, – «Главком»). Дуже цікаво, я почав вивчати цю тему, подивився відгуки і дізнався, що це таке. Це ритуал такий.

Галюцигенний, правда.

Дуже цікава штука. Чи пробував би я? Я думаю, ні. Але штука цікава. А наркотики – штука погана, бридка, грязна, яка викручує твоє сознаніє і людей ламає просто пачками. Я бачив людей, які на перших курсах були класні чуваки, а потім стали просто вицвівшими і вигнившими зсередини, пустими тілами.

Коли буде у вас альбом?

26 серпня вийде. Можливо. Це не точні дати.

Тобто пісня, яка запланована на вересень, у альбом не увійде?

То на наступний альбом. Зараз один альбом, а потім ще один. Ми добиваєм різні дві концепції.

На альбомах плануєте заробити і зібрати касу?

Планую.

Скільки потрібно вам для щастя грошей?

Мені потрібно, щоб у мене зранку були сигаретки обов’язково. Цигарки, щоб у мене пачка була. Щоб у мене було зранку на каву і бутерброд. Окей, потім на проїзд, щоб у мене було. Мені потрібно небагато.

Хочете, я розкажу вам свій ідеальний день? Я прокидаюся, замовляю собі їжу, п’ю кофійок, курю сигаретку, потім сідаю за комп або за гітарку, шпілю музичку. До мене приїжджає їжа, я її їм, потім іду прогулююсь, вертаюсь з прогулянки, сідаю, шпілю на гітарке, готую якусь вечерю і лягаю спати. Це ідеальний день. Ідеальнейший.

От прокинувся – окей, кофе, сигаретка – це постійний ритуал, а сісти поки шо ні за шо. Хочеться, щоб була апаратурка, розібратись у цих механізмах, на гітарке.

Тобто своя студія?

Маленька, щоб хоч демочку зробити. Я іду до цього, і це буде до осені. Не такі вже й нереальні плани.

Скільки коштує зараз зняти кліп?

Який?

Як «Гуси», наприклад.

Потрібно режисера і оператора – і все. Локації, все знаходиться по дорозі. Ми знімали «Гуси» в Пирогово і на «зельонке» (хромакей – техніка, за допомогою якої блок певного кольору , найчастіше синього або зеленого, у відеозображенні може бути замінений на інший колір або зображення, що дозволяє, наприклад, синоптику з’являтися на тлі створеної комп'ютером карти погоди, – «Главком»). Ми приїхали в Пирогово, то не наші були тюки, ми тюки навіть не заказували. Там стояли тюки, я просто на них заліз. Ввечері кажу: «Було б прикольно доріжку бігову на завтра». Доріжка, гуси, там ще понакидували-понакидували – і ти вже на місці орієнтуєшся, скільки тобі чого потрібно. Чи потрібні тобі гроші взагалі.

То в яку суму обійшовся кліп з «Гусьми»?

Треба питати в тих, хто вкладував. Я вкладував в нього не гроші, а свою енергію, душу, сили, ідеї. Мені це цікаво. Я не знаю, хто скільки грошей отримав –оператор, режисер...

Перший раз за інтерв’ю вам не віримо.

Я серйозно не знаю. Це не велика сума...

У будь-якому випадку цікаво, скільки коштує зняти.

Я не знаю. І мені не цікаво, скільки коштує. Давайте зараз разом порахуємо. На Пирогова скільки заїхати всередину? Гривень 300 з машиною. Скільки стоїть оренда «зельонки» зараз в студії?

500 доларів.

Ого, це шось дорого. Я б шукав дешевше. В «Кульку» є «зельонка», от вона безкоштовна. Кажеш: «Михайло Михайлович, можна зайти у вас на «зельоночку» зняти?», каже: «Давай, чувак, іди, знімай, якщо нада. Там ключик візьмеш, заяву набереш».

Ви в гарних стосунках з Поплавським?

Не знаю, не мав стосунків з ним. До нього може зайти, хто хоче. Дуже відкрита людина. Заходиш, кажеш: «У мене болить спина», він торкається до спини, каже: «Пройде спина в тебе, йди». Але він поговорить з тобою. Він не скаже: «Нема времені, давай».

Тому, скільки коштує кліп, можу сказати, що для мене він – безцінний.

Віктор Шлінчак, Наталія Сокирчук, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»