«Справа Вакарчука живе». Що у керівництві «Голосу» думають про розкол в партії і голосування зі «Слугами»

Найменшу фракцію парламенту продовжує лихоманити. Низка нардепів «Голосу» вже давно висловлює невдоволення новим керівництвом партії на чолі з Кірою Рудик, але наразі вже дійшло до розмов про вихід половини фракції з її складу. Серед «розкольників» – Ярослав Юрчишин, Соломія Бобровська, Галина Васильченко, Юлія Клименко, Роман Лозинський, Наталя Піпа, Ольга Стефанішина, Олександра Устинова, Володимир Цабаль, Андрій Шараскін.

Юрчишин заявив, що партія вичерпала себе як політичний механізм, а дії керівництва вказують на узурпацію та зловживання владою. Як приклад такої узурпації наводиться зміна голів кількох обласних осередків та призначення на їхньому чолі осіб, близьких до Рудик. Раніше про вихід з партії зі схожих причин оголосив один з найбільш відомих її членів – шоумен та кандидат в мери Києва Сергій Притула. Його в «офіційній» частині партії вважають основним «заколотником» і саркастично бажають удачі у побудові власного політичного проєкту.

Останнім днями саме прихильники Рудик потрапили у скандал в Верховній Раді, п’ять з яких (зокрема, і герой нашого інтерв’ю) підтримали зміни до порядку денного, серед яких був законопроєкт монобільшості щодо відтермінування обовязкового показу фільмів на телебаченні та в кіно українською мовою.

Без голосів цієї п’ятірки такий порядок денний просто не було б затверджено. Після хайпу, що піднявся, всі ці нардепи визнали голосування помилкою і заявили про відкликання своїх голосів, але ніяких юридичних наслідків це не мало. Але цей «інцидент» продемонстрував, що ця частина «Голосу» налаштована на певне співробітництво з владою.

«Главком» надавав можливість висловитись Ярославу Юрчишину, який вважає, що призначення Кіри Рудик головою партії є помилкою Святослава Вакарчука, який в черговий раз показово відійшов від політики. Чим, можливо, і спровокував нинішні внутрішні чвари. На жаль, пані Рудик вже не один місяць постійно переносить інтерв’ю з нами.

Але нам вдалося записати її заступника – нардепа Андрія Осадчука. В інтерв’ю «Главкому» він розповідає, що виграла партія, позбавившись Притули, коли саме в партії розпочалися конфлікти, як відбувається в таких умовах діалог всередині фракції та яким чином кризовий проєкт вже без свого фронтмена планує знову потрапляти до парламенту.

«Голос» червня 2019 року та зараз – це досить різні організації за формою та за суттю»

Розмови про невдоволення частини фракції новим керівництвом лунають вже давно. Чому, власне, саме зараз з’явилися розмови про можливий фізичний розкол фракції та партії?

Було б дивно, якби молода політична партія, яка динамічно збиралася під вибори 2019 року із зіркових людей різного досвіду та профілю була одностайною і монолітною в умовах. Ієрархія, встановлена засновником, зникла за рік після початку роботи. Зрозуміло, що «Голос» як організація розвивається та росте. Якщо порівнювати «Голос» червня 2019 року та зараз - це досить різні організації за формою та за суттю. Будь-яка організація для розвитку потребує часу та енергії, а якщо такої нема, вона просто вмирає. Енергія і народжується в протиріччях і конкуренції.

Але енергія і руйнівною може бути, що ми спостерігаємо у вашому випадку.

Є різні погляди на цю ситуацію, але у джерела енергії, навіть звичайної батарейки, є «плюс» та «мінус». Коли лише «плюс» – лампочка не світить. Ситуація з виходом Сергія Притули з партії для нас не нова, адже нас уже ховали у червні минулого року, коли Слава Вакарчук склав мандат. Навіть частина нашої фракції у Верховній Раді вважала тоді, що все – «Голос» вмер. Як і у всіх зіркових людей, у Слави і Сергія були свої фан-клуби у партії. Зараз ми є свідками, коли разом з Сергієм йде частина його фан-клубу. Це ми вже переживали, коли пішов Слава, але зараз більше емоцій, більше виносять на публіку.

Чи є якийсь центр, який розхитує фракцію зсередини?

Коли Слава завів фракцію до парламенту, люди, які до неї входять, мали мінімальний досвід партійної роботи або досвіду реальної розбудови інституцій. Де-факто перший рік нашої роботи партія існувала суто формально і була бек-офісом фракції. У деяких колег склалося враження, що парламентська фракція і є партією. Але академічно все навпаки:фракції є лише інструментами партій.

До 25 жовтня 2020 року у нас була лише фракція у Верховній Раді, але місцеві вибори стали поворотною точкою для «Голосу». Бо коли в серпні-вересні минулого року вже йшла титанічна боротьба на місцях, «Голос» вирішував базові моменти свого виживання. Це було наслідком відходу Вакарчука і невдоволенням багатьох членів фракції, що «все пропало». Дієздатних команд на місцях, крім Львова, майже не було.

Якось я з Ярославом Юрчишиним в серпні минулого року це обговорював і чесно сказав, що бачу два варіанти розвитку подій. Перший – програш на місцевих виборах, а в моєму розумінні це – непотрапляння в Київраду і хоча б в три-чотири міста чи області, і тоді «Голос» залишається таким собі клубом любителів політології, але ніколи вже не стане партією.

Другий варіант – у нас з’явиться шанс побудувати партію, якщо ми зайдемо хоча би в три-чотири великих місцевих ради і потроху в дрібні, але в різних регіонах. І головне – не тільки у Львові, чи Львівській області, бо суто галицька партія не матиме шансів в загальноукраїнському вимірі. Такі історії з минулого добре відомі.

Так а в чому було ваше протиріччя з Юрчишиним? Не думаю, що він був проти того, аби «Голос» заходив у ці ради…

Зазвичай у мене з Ярославом світоглядних протиріч майже немає. Я кажу про те, яким чином ми йшли до місцевих виборів, яка була морально-психологічна обстановка кінця літа 2020 року, і яке було значення місцевих виборів для «Голосу».

Хтось тоді працював цілодобово, хтось взагалі цим не займався, але саме з 26 жовтня стало зрозуміло, що «Голос» отримав можливість стати загальноукраїнською політичною партією. І якраз внутрішній «розбір польотів» розпочався в грудні минулого року, коли особливо ті, хто не брав активної участі у місцевих виборах, зрозуміли, що є, за що боротися. І коли кандидатів на голову і заступників голови фракції більше, ніж є посад, чи кандидатів в політраду більше, ніж в ній є місць, – це створює здорову потужну конкуренцію. Так ростуть і структуруються організації.

Тобто партія фактично почала будуватися після місцевих виборів?

Напевно, правильно говорити, що під час, але загалом, звичайно, після, коли ми отримали політичну основу по всій країні. Раніше це був бек-офіс фракції зі свідоцтвом про реєстрацію та статутом, а потім в один момент молода політична організація отримала інструменти впливу в багатьох місцях країни.

Ближче до кінця грудня минулого року і почалася дискусія, що, мовляв, давайте будемо щось вдосконалювати, змінювати правила і так далі. Тобто тільки тоді, коли стало зрозуміло, що у «Голосу» є перспективи та можливості. «Команда зірок», у середовищі, де фактично була відсутня визнана ієрархія і повага до стартових правил, породжувала всі ці процеси активного становлення, що мають певний розголос досі.

Але ж всі – і ваша сторона, і протилежна – розуміють, що потенційний вихід з фракції десятка нардепів автоматично призведе до її зникнення. Всі ви станете позафракційними та взагалі ніяк не зможете користуватися тими перевагами, які надає фракційний статус.

Партія «Голос» давно виросла за межі фракції у Верховній Раді. Нас зараз ледь не тисяча партійців з 24 офіційно зареєстрованими в Міністерстві юстиції територіальними (обласними) організаціями. А заяви про можливий вихід з фракції робили лише дві людини, якщо я не помиляюся, – Ярослав Юрчишин та Соломія Бобровська.

Не переконаний, що вони уповноважені говорити від імені інших колег. Але нагадую, що, згідно з законом, депутат, який виходить з фракції, втрачає мандат і на його місце заходять ті, хто далі стоять в виборчому партійному списку. У нас є тільки троє мажоритарників – Ярослав Рущишин, Наталя Піпа і Галя Васильченко. Вони можуть вийти з фракції і при цьому лишитися депутатами. При цьому Піпа та Васильченко не є членами партії взагалі. Так само як і Андрій Шараскін. Але від них якихось сигналів про зміну своїх політичних планів чи уподобань я поки не чув.

Тому, думаю, рано «ховати» фракцію у Верховній Раді. Особливо з огляду на те, що якихось суттєвих світоглядних чи ідеологічних різниць між нами немає. Все трохи емоційно, на особистих моментах. Були кумедні речі, коли доходили до того, що не члени партії підписували звернення щодо змін процедур чи її статуту. Але люди завжди конкурують, як вміють і можуть.

А якщо навіть лише ці троє мажоритарників вийдуть з вашої найменшої фракції, чи це може математично призвести до її формальної ліквідації?

Ще раз – якихось сигналів саме від наших мажоритарників я не чув. По-друге, мінімальний розмір фракції визначається оголошенням про створення фракції в перший пленарний день. «Голос» тоді оголосив, що у фракції 17 депутатів.

Тобто ви вже тоді відчували, що можуть виникнути такі складнощі?

Ні, ми просто знали, що у нас є три мажоритарники, і що для них існує інший правовий режим, тож на всякий випадок мінімізували ризики. Саме тому мінімальний розмір фракції у ВР 9-го скликання – 17 депутатів.

«Притулу ніхто не звільняв»

Так а зараз між цими двома десятками йде якийсь діалог? Чи просто вони та ви оголошуєте якісь заяви?

Основна десятка, яка здебільшого працювала на місцевих виборах і просуває партію, спілкується з усіма. Інша частина – по різному, але робочі моменти більшість обговорює індивідуально. Із всієї фракції я до Верховної Ради знав дуже добре тільки Олега Макарова і трошки Ярослава Юрчишина, інших взагалі не знав.

Коли ви потрапляєте в будь-яку нову компанію, то якось притираєтеся один до одного. Але та опозиційна група, що незадоволена рівнем свого визнання та впливу в партії, – дуже різна. Бо в ту десятку входять навіть не члени партії. Той же Андрій Шараскін, який зайшов замість Слави Вакарчука, не є членом партії, у нього свій порядок денний. У Юлі Клименко, яка була першою головою партії і дуже болісно сприйняла із самого початку рішення Вакарчука передати управління Кірі, – свої мотиви. Саша Устінова і Оля Стефанишина – подруги, які працюють разом більше десяти років, у них своя історія. Володя Цабаль якось хотів і хоче, напевно, всіх помирити, тому і в нього трошки інша історія. Хоча з Цабалем ми постійно співпрацюємо з економічних законопроектів, він – суперексперт. Із Юрчишиним я поруч сиджу, ми з ним спілкуємось постійно. Але головним при всій цій внутрішній дискусії у фракції є те, що ми здебільшого однаково голосуємо. У нас за цей рік одностайних голосувань, напевно, більше 95%. Тому з політичної точки зору, фракція займає монолітну проукраїнську і прозахідну позиції.

А ви впевнені, що ці одностайні голосування так і будуть тривати?

Я не бачу підстав, чому це має змінитися. Сергій Притула, який насправді в значній мірі спровокував всі ці «пікові навантаження», а потім розвернувся і пішов, просто намагався знайти якісь аргументи для пояснення свого рішення залишити партію. Наприклад, були такі закиди, що ми якось змінили цінності і це вже не той «Голос».

Насправді, «Голос» задумувався і створювався як загальноукраїнська ліберальна партія, орієнтована на середній клас, який здатен сам себе реалізовувати. Як партія, орієнтована на впровадження європейських стандартів життя, забезпечення верховенство права, відсутність дискримінації, безпеку України в співпраці з НАТО і на розбудову стандартів НАТО і досягнення членства в НАТО. Нічого не змінилося з того моменту ні на йоту, за виключенням одного, про що мало говорять, але це дійсно суттєва зміна. Коли ми зайшли в парламент, тодішнє керівництво партії досить помірковано ставилося до Зеленського і до «Слуги народу». Такий тоді був політичний момент.

У вас була позиція, що ви і не влада, і не опозиція.

Абсолютно правильно, і ви ж розумієте, що таку позицію міг сформулювати тільки керівник партії і тодішня політрада. Насправді, ми за час роботи в парламенті пройшли великий шлях, коли в липні минулого року все-таки оголосили про те, що є опозицією.

І, якщо ви слідкуєте за виступами лідерів партії, основних її спікерів, то ми ж останній рік всебічно і системно критикуємо Зеленського і «Слуг народу». Про яку зміну цінностей або пріоритетів, крім цього факту, можна говорити?

Ви кажете, що Притула чекав якийсь привід чи аргумент для того, щоб вийти з партії. Так а чого, на вашу думку, він хотів насправді? От зараз він каже, що бренд «Голос» став токсичним, після того, як ми пам’ятаємо, його посунули з політради.

По-перше, його ніхто нікуди не посунув, бо перевибори політради в січні цього року були саме результатом місцевих виборів. Кіра як мудра жінка розуміла, що у випадку позитивного результату на місцевих виборах нам треба підтягувати регіони до управління партією. І вона за власною ініціативою запропонувала місця регіональним лідерам в політраді, це потребувало перезавантаження всього її складу. І коли відбувалися перевибори політради за результатами місцевих виборів, то вони були плановими і ніхто Притулу з неї не звільняв, а він просто не балотувався. І замість депутатів ВР, що раніше одноосібно були в попередньому скликанні політради, в теперішньому складі є представник від Львівської організації Ростислав Довбуш, Віктор Євпак з Черкас, Григорій Маленко з Київської організації. Саме так розбудовується партія.

Але ж Притула не балотувався до політради, тому що розумів, що в нього вже нема шансів через новий принцип її комплектації.

Не зовсім так. Перезавантаження політради було заздалегідь заплановано і проведено Кірою саме для того, щоби підтягнути регіони після місцевих виборів. І це було зроблено відповідно до статутних процедур у січні на з’їзді партії. Все те, що ми чули про узурпацію влади, – маячня. Я як член політради із січня цього року, стверджую, що партією, як це і написано в статуті, керує політрада, яка збирається ледь не щотижня і обговорює всі поточні питання життя і роботи партії. Іноді жорстко дискутує. Наших опозиціонерів, напевно, сильно підводить їхній досвід громадських активістів, вони є авторами тези «або ми, або вони».

Я не розумію, про що ця теза: щонайменше, вона точно не про спробу разом будувати партію. Сергій десь з січня цього року насправді просто хотів максимально консолідувати навколо себе людей в «Голосі» і трошки переоцінив себе. При цьому він точно не усвідомлює, що таке керівництво політичною партією. Це – не виступи на сцені, а щоденна рутинна адміністративна робота, особливо в умовах, коли треба щоденно будувати осередки, готувати звіти, нести відповідальність за державні фінанси, вирішуючи десятки і сотні операційних і політичних питань. Це складно, цьому треба довго вчитися, треба мати відповідний досвід. Партія – це не свідоцтво про реєстрацію, не листочки з написом «статут» чи можливість виступати з заявами, а значно складніше.

А як ви можете прокоментувати заяви ваших опозиціонерів, що керівництво партії фактично рейдерським шляхом захопило місцеві організації, де призначило керівниками своїх помічників?

Партія «Голос» була створена такою, як її бачив Слава Вакарчук, який точно бажав їй успіху. Саме в таку партію всі вступали, коли хотіли потрапити до парламенту. Ніхто тоді питань не задавав. Зараз, коли було багато дискусій про управлінські рішення, наші колеги зрештою навіть публічно визнавали, що все було зроблено і робилося відповідно до статуту, просто статут якийсь не такий. Бо в статуті, дійсно, голова партії і політрада мають дуже широкі повноваження.

Тому голові партії зараз не потрібно ніяких додаткових прав, аби повністю в законний спосіб контролювати всі процеси. Тому звинувачення в узурпації влади, чи, тим паче, «рейдерстві» абсолютно недоречні і абсурдні. Навпаки, повноваження вже частково делегуються політраді, в яку увійшли представники регіонів. По-друге – за результатами місцевих виборів у нас деякі місцеві організації повністю провалились, просто не працювали. Тож якщо ви займаєтеся розбудовою організації – тих, хто погано працює, або не працює взагалі і тільки числиться в реєстрі, потрібно міняти. Тому все в межах правил, подобається це комусь чи ні.

Є огидні приклади в історії української політики, коли записували і організації, і фінансування партій на якихось бомжів, на вкрадені паспорти, тобто на підставних людей. Скажіть, будь ласка, як розбудовувати організацію нормально? Напевно, робити ставку на людей, які активно реально працюють в організації, якім довіряють, які готові брати відповідальність, правда? Мене трошки обурило, коли мелькнула така фраза, що записали місцеву організацію на помічника. Вибачте, помічники нардепів, як правило, – дорослі фахові люди, які не портфелі носять депутату чи каву подають. Зазвичай всіх активних членів команди і оформлюють помічниками народних депутатів, бо це дає додаткові права, юридичний статус і гарантії.

«У нас зростають рейтинги»

Чи може йти мова про створення якогось нового проєкту на базі «Голосу» з тими ж цінностями, але з іншою назвою, бо «Голос» асоціювався з Вакарчуком і нинішні конфлікти, м’яко кажучи, не дуже додають партії.

«Голос» ще далеко себе не вичерпав. Якщо ви пам’ятаєте, десь перші сім місяців, як ми попали у ВР, у нас стрімко почав падати рейтинг. Хоча і Вакарчук був, і усе було на місці. Основна претензія була така – вас не чути. Потім ротація керівництва. Потім місцеві вибори. Потім загострення внутрішньої конкуренції. Чи завдав репутації «Голосу» непоправних втрат витік інформації про внутрішню конкуренцію і боротьбу за владу? Думаю, що ні.

Ви, напевно, знаєте цитату класика, що найгірша новина, яка може бути у вашому житті – це ваш некролог, всі інші новини – це популярність. Насправді, ми – ані Кіра, ані я – раніше не були публічними людьми. А розкачавши оцю публічну тональність навколо партії, нам зробили величезну послугу – ми, особливо Кіра, стали відомими. Тому в кожному негативі завжди є позитив, і тут його багато.

Але ж пізнаваність може бути і не зі знаком «плюс». Ми це бачимо по поточних рейтингах «Голосу».

Порівняйте рейтинги жовтню минулого року, коли були місцеві вибори і ми вклали величезні, як для нас, гроші, у київську кампанію, де розкручували Сергія, з нинішніми. Зараз рейтинг вищий, тому що ми ведемо дуже цілеспрямовану комунікацію, намагаємося синхронно говорити про одні й ті самі теми, просто робимо роботу, так як належить і це дає результати.

Синхронно? Та у вас же фракція розколота навпіл!

Наш рейтинг зараз – більше 3,5%. І ми ж орієнтовані на те, аби не повторювати помилок подібних партій. А одна із таких помилок – зібрати будь-які голоси на виборах і говорити загальні лозунги, що подобаються всім. От за Славу Вакарчука проголосували в тому числі ті, хто взагалі поняття не має, що таке лібералізм, які взагалі в душі соціалісти, і хотіли б, умовно кажучи, більше пільг і дешевий газ, але вони люблять Славу. Ситуативно партія може отримати такий голос і в майбутньому, але потім це все перетворюється у тотальне падіння рейтингу і в тебе не буде ядерного електорату. Тому зараз мати 3,5% за всіх внутрішніх процесів становлення – це дуже непогано, притому, що взагалі ліберального електорату в цій країні за всіма підрахунками – ледь 20%.

Тобто ви хочете зараз орієнтуватися на «якісний» електорат, який підтримає вас навіть без Вакарчука?

Абсолютно вірно, нам треба перегрупуватися, трохи заспокоїтися, розібратися з місцевими організаціями і продовжити партійне будівництво. Ми не віримо, що на наступних парламентських виборах якійсь політсилі сильно допоможе олімпійський чемпіон, артист чи зірка театру.

Після Зеленського люди все-таки трошки виваженішими стають, стали багато говорити про компетентність, тому ми робимо ставку першочергово на сильні місцеві організації, на організацію внутрішніх процесів, на чітку комунікацію, бо у нас вже є досвід. При цьому ми розуміємо, що наших потенційних виборців взагалі не так багато, але нам треба лише подолати 5%-ий бар’єр.

Рейтинги у нас зараз чудові для тієї ситуації, в якій ми є, і для того політичного продукту, в який я особисто вірю.

Свого часу була така партія «Самопоміч», яка теж посипалася після заходу в парламент. Вас з нею часто порівнюють, але у них був більше ухил в християнство.

Нас порівнюють із «Самопоміччю» люди, які взагалі не знають, ні що було в «Самопомочі» і чому вона розвалилася, ні що є в «Голосі». Дуже здалеку всі ми однакові. А я був членом їхньої фракції в Київраді і був дотичний до цих процесів. Величезною проблемою «Самопомочі» якраз була ідеологія: коли за неї голосували, всі ж думали, що це – ліберальна партія. А виявилось, що вони, щонайменше, християнські консерватори. Коли я до них прийшов на відкриття офісу в Києві на Подолі, вони півгодини ходили по ньому з іконою. У Львові, може, це нормально для їхньої аудиторії, але в Києві це не злітає. А коли в тебе основа партії має такі ідеологічні дефекти, то як ти можеш розвивати організацію?

При цьому «Самопоміч» взагалі не розвивала місцеві ланки – щось намагалися, але не вийшло. Тому наше порівняння з «Самопоміччю» є некоректним і ми намагаємося уникати тих внутрішніх помилок, які там були. Саме тому, наприклад, коли хтось каже, що Притула є дуже відомим, він приїде в село і півсела буде за нього голосувати – то нам не треба такі голоси. Нам потрібні ідеологічні голоси – підприємця, власника майстерні, магазину або фермера, який реально працює і має своє господарство. Великий неолігархічний бізнес теж має розуміти користь він нашої роботи і позиції. Такий підхід важливий, а не просто люди, які дивляться телешоу, бачили обличчя в телевізорі і їм приємно, що це обличчя приїхало до них в село.

«Внутрішні тертя почалися з першого дня, коли ми зайшли у ВР»

Якщо вже завершити про Вакарчука та його роль для партії. Як ви вважаєте, він пішов з парламенту, тому що втомився від внутрішніх чвар в партії, чи навпаки вони почалися після того, як він пішов?

Я б не хотів заходити в деякі деталі, але внутрішні тертя почалися з першого дня, коли ми зайшли у ВР. Бо Слава очікував на трохи кращий результат. Потім Слава зрозумів, що буде завжди залишатися об’єктом атак з боку п’ятої колони. Його ж шматували просто направо-наліво всі ці телеграм-канали.

Дуже цинічно, до речі, порівнювати його перший і другий захід в парламент, бо першого разу він просто доєднався до великої групи людей, подивився, що відбувається, і зрозумів, що це явно не його. Другий раз він на своїх плечах і своєю титанічною роботою завів в парламент людей, які краще за нього розбираються в податках, в економіці, в кримінальному праві, в інвестиціях, в правах людини і залишив цих людей працювати зі зменшенням ризику постійного цькування. Тобто справа Вакарчука живе і щоденно працює.

Плюс він на перших місяцях роботи зрозумів, що ефективна політична партія – це професійний менеджмент. Не можна бути лідером партії, якщо ти просто гарно розказуєш віршик, співаєш, танцюєш чи граєш у футбол. Партія нічим не відрізняється за своєю структурою управління і логікою процесів від бізнес-корпорації.

На відміну від інших, Слава дуже аналітичний і критичний до себе, і, зваживши всі за і проти, він зрозумів, що так буде краще всім. І я вважаю, що він зробив дуже мудрий і стратегічно правильний хід. Станом на сьогодні Слава продовжує кар’єру і жодним чином не втручається у всі ці історії, а партія «Голос» продовжує зростати, хоч і в муках, іноді через якісь скандали, але інакше не буває.

До речі, якщо вже згадали про Вакарчука, завершимо і про Притулу. От якраз у Сергія є певна проблема в критичному осмисленні своїх можливостей у політиці і реальних завдань. Притому, що він мав би зрозуміти, з одного боку, що управління партією – це складна історія, а з другого – його пізнаваність дуже відрізняється від пізнаваності Вакарчука, у них дуже різні аудиторії.

Ті, хто ходили на концерт Вакарчука і ті, хто дивилися шоу на «Новому каналі», – це різні люди. А якщо згадати місцеві вибори, то для мене був єдиний несподіваний наш результат – це те, що ми не пройшли в Тернопільську міськраду і в Тернопільську облраду. Тобто базовий регіон Притули ми провалили, при цьому в Києві він, звичайно, дуже допоміг, але програв кандидату від ОПЗЖ.

Притула, як і Вакарчук, є типовим у найкращому сенсі цього слова «західняком», тому він міг би грати дуже гарну роль як людина, яка «підсвічує» електорат Західної України. Але він, мабуть, дивлячись на Зеленського, вирішив, що обов’язково має очолити якусь всеукраїнську партію.

А ви намагалися його якось втримати в партії? Хоча б заради того, аби він не виносив з неї «сміття»?

Притула був в політраді з моменту перемоги на парламентських виборах. За перший рік – з літа 2019 по осінь 2020 – він пропустив, думаю, 70–80% засідань політради. Потім, коли він вирішив йти на вибори мера Києва, я та інші люди його особисто просили іти одночасно і в Київраду, якщо він вже хотів кар’єру політика. Той же Кличко, хороший він чи поганий, але здобув таким чином досвід системної роботи в новій професії, набував політичної капіталізації.

І це була величезна політична помилка Сергія, що він відмовився йти депутатом в Київраду, бо тоді вирішив, що для нього це несерйозно. Якби він був головою фракції «Голос» в Київраді, його б позиції в партії були абсолютно іншими. Але цього не відбулося і він вирішив, що хоче просто одразу бути головою партії. В якийсь момент він зрозумів, що за правилами виграти не може, бо партія як інституція сильніша, і просто пішов.

Тобто можна казати, що Притула став, незважаючи на те, що вже пішов, каталізатором нинішнього розколу?

Думаю, що якби його амбіції захопити лідерство в партії, фракція могла б домовитися раніше і вийти із цієї ситуації спокійніше. Але це тільки гіпотеза.

Зараз це буде зробити складніше?

Зараз у нас є вікно можливостей. Бо Сергій пішов і певною мірою зрадив людей, які на нього розраховували. Але він зробив те, що зробив. Думаю, для «Голосу» це добре, і ми йому насправді вдячні за те, що він вирішив не продовжувати бійку. Зараз наші колеги мають просто прагматично подивитися на всю цю шахівницю і для себе зрозуміти, чого вони хочуть. Ми точно не вороги і точно всі на одній стороні барикади війни за незалежність України.

Ви казали, що певні непорозуміння у фракції почалися з моменту, коли вона тільки увійшла до парламенту. Тобто стосунки між вами були прохолодними ще з 2019 року?

За окремими виключеннями, ми до червня 2019 року взагалі не знали один одного, є людьми з абсолютно різним досвідом, уявленням про якісь процеси і так далі. Вибачте, будь-який стартап, будь-яка компанія, яку започатковують навіть десяток друзів, за п’ять років має вже зовсім інший склад засновників і менеджмент, правда? Тому в тому, що відбувається, жодної драми я не бачу.

Коли буде партійний з’їзд і які рішення на ньому можуть бути прийняті?

На з’їзді у січні, коли ми обирали нову політраду і підводили підсумки місцевих виборів і тоді почалася дискусія про те, що треба вдосконалити статут, було чітко вирішено – наступний з’їзд буде через півроку в липні 2021 року. Ключовим питанням буде розвиток місцевих організацій, бо це – наша основна стратегічна мета і пріоритет.

Друге – затвердження нової редакції статуту, який дійсно потребує змін, причому набагато глибших, навіть частково ідеологічних, бо критично важливо мати ідеологічну чіткість. Третє – якщо будуть ще якісь принципові пропозиції від місцевих організацій, які ми не в «фейсбуці» будемо читати, а які будуть подані відповідно до правил і процедур, розглянемо їх на політраді, внесемо в порядок денний. Тобто в липні це відбудеться.

А ви очікуєте на цьому з’їзді якогось – не буду це слово вживати з чотирьох літер, оберу інше – хайпу, враховуючи непросту ситуацію в партії?

Після того, як Сергій Притула вирішив не боротися за посаду голови і оголосив про вихід з партії, будь-який хайп – репутаційне самогубство для тих, хто може його створювати.

Напевно, не всі наші колеги розуміють значення поняття репутації і не до кінця розуміють одну із улюблених фраз Слави Вакарчука: «Життя довге».

Можна, звичайно, влаштовувати хайп, але, думаю, це не дуже допомагатиме багатьом нашим колегам в їхній майбутній кар’єрі. У нас зараз є можливість налагодити нормальну роботу на всіх рівнях, і, сподіваюся, ми до цього прийдемо.

Павло Вуєць, «Главком»