Освітній омбудсмен: Спочатку вчительську працю знецінюють батьки, а потім діти

Вже завтра для учнів усіх українських шкіл відкриються двері, розпочнеться новий навчальний рік. Чого чекати від нього на тлі пандемії? Чи допустять невакцинованих вчителів до навчального процесу? І чи готові педагоги та школярі до того, що, можливо, знову доведеться навчатися з дому? На ці та інші питання в інтерв’ю «Главкому» відповів освітній омбудсмен Сергій Горбачов.

«Єдиною підставою не робити вакцинацію є медичні протипоказання»

Пане Сергію, раніше ви висловлювали свою позицію щодо необхідності вакцинації вчителів. Чи відбувалась серед педагогів просвітницька робота?

Я цілком підтримую необхідність вакцинації. На мою думку, єдиною підставою для того, щоб не робити вакцинацію, є медичні протипоказання, інших аргументів не сприймаю. Вчитель, який вакцинувався проти Covid-19, дбає не лише про власний захист, а й про захист учнів та колег.

Однак є і юридичний аспект. Вакцинація вчителів, як і решти громадян, є добровільною. Тому директор закладу освіти наразі не має юридичних підстав для обмеження доступу до роботи у школі нещеплених працівників. Тому я захищатиму права педагогічних працівників, якщо директори не допускатимуть їх до роботи.

Щодо просвітницької роботи – так, вона ведеться, причому на гідному рівні. Педагогічним працівникам роз’яснюють, чому важливо вакцинуватися, чому вакцинація – найнадійніший інструмент захисту від Covid-19, як правильно вакцинуватися. Цим питанням опікується і Міністерство охорони здоров’я, і Міністерство освіти і науки. На сайті та Фейсбук-сторінці освітнього омбудсмена ми також публікуємо просвітницькі матеріали щодо вакцинації проти Covid-19, але, на жаль, стикаємося з хейтерством від антивакцинаторів, які поширюють необґрунтовані думки про «чіпування» чи інші. Тому робота повинна продовжуватися.

На вашу думку, чи готові школи, особливо сільські, до нового навчального року в дистанційному режимі? Чи покращилась ситуація із забезпеченням комп’ютерами і педагогів, і учнів у порівнянні із початком попереднього навчального року?

Давайте почнемо з того, що наразі суттєвих підвищень показників виявлених інфікованих та шпиталізованих українців немає. Так, справді, звучать прогнози щодо нового спалаху захворюваності на Covid-19, однак поки що підстав говорити про необхідність дистанційної освіти немає. Нещодавно цю саму позицію оприлюднив і прем’єр-міністр, який заявив, що навчальний рік почнеться у форматі очного навчання, тобто, 1 вересня діти підуть у школи.

Якщо говорити про забезпеченість технічними засобами, необхідними для проведення дистанційних уроків, то важко говорити про ситуацію загалом: вона дуже різниться і за окремими громадами, і за окремими закладами освіти. Багато в чому це залежить від зусиль, які докладає місцева влада.

Також для подолання цифрового розриву й підключення інтернету у сільській місцевості цьогоріч вже працює програма, яку реалізує Міністерство цифрової трансформації, вона дозволить приєднати понад 3000 населених пунктів і понад 6000 закладів, в тому числі, шкіл до швидкісного оптичного інтернету. За даними Мінцифри, на сьогодні заявки на участь у програмі подали вже 719 громад та 4103 села.

Чи відомо вам щось про плани Банкової та Міносвіти щодо продовження телеуроків – проєкту, який з таким пафосом розпочинався? Чи потрібен взагалі такий формат?

Наразі вже існує більш досконалий проєкт дистанційного навчання широкого охоплення: Всеукраїнська школа онлайн, де викладено більшу частину навчального матеріалу за 5-11 класи.

Важливо, що це – не просто «начитка» лекцій. Кожен урок побудований так, щоб дитина могла спочатку прослухати змістовне, але компактне, не більше 6-7 хвилин, пояснення вчителя. Це дуже важливо, бо саме такий час дитина здатна зберігати концентрацію уваги і сприймати матеріал. Потім – той самий матеріал подивитися у конспекті уроку, а після цього – перевірити себе, відповівши на запитання тесту з викладеного матеріалу.

Ця корисна платформа розвивається далі, враховуючи потреби учнів та вчителів: ведеться робота над уроками для початкової школи, на Всеукраїнській школі онлайн вже створено «кабінет вчителя», що дозволяє формувати певну освітню спільноту (навчальний клас), вести облік успішності.

Наполегливо рекомендую і дітям, і вчителям використовувати цей дуже корисний ресурс, при створенні якого були враховані досвід і недоліки «першої спроби» запуску телевізійних уроків навесні 2020 року.

«Той, хто хоче мати знання, здобуває їх»

Виконувач обов’язків директора Українського Центру оцінювання якості освіти Валерій Бойко в інтерв’ю «Главкому» розказував про відсутність мотивації дітей навчатися. Серед іншого – через «перетягування» неуспішних дітей, які не засвоїли програму попереднього класу, у наступний. Це відбувається через реформу Нової української школи?

Давайте не змішувати різні речі. Бойко казав не про Нову українську школу! Навпаки, саме Нова українська школа передбачає навчання дітей у перших чотирьох класах в ігровій формі – так, щоб дітям було цікаво здобувати освіту. Бо для дітей 6-7 років саме гра є основним способом пізнання світу.

Чим старшою стає дитина, тим більше перевага надається не ігровим елементам, а іншим формам навчальної діяльності. Натомість у дітей формується почуття відповідальності, вміння планувати час і вчитися більш наполегливо. Однак система, за якою дитину, що не досягла певного рівня державного стандарту, переводять у наступний клас, на мій погляд, є не дуже правильною.

Бойко також акцентував увагу на відсутності засобів впливу на батьків, аби стимулювати їх приділяти увагу навчанню дитини, та й взагалі на відсутність «батогів». Якими мали б бути каральні заходи?

Навчання у школі – це здобуття освіти. Це означає, що дитина має докладати зусиль, працювати. Інакше її навчити неможливо. Учитель може зацікавити предметом, пояснити тему, але «вкласти» в голову учневі він не може – дитина сама має докладати певних зусиль. Тож, той, хто хоче мати знання, здобуває їх.

Питання мотивації є найскладнішим і найважливішим в освітньому процесі. Якщо людина не розуміє, для чого їй вчитатися, то дуже важко формувати для неї освітнє середовище.

Розумієте, чимало батьків акцентують на тому, що дитина має право на освіту. Водночас вони чомусь «забувають»: у Конституції написано що середня загальна освіта є обов'язковою. Тобто навчатися діти не лише мають право, а й зобов'язані це робити! А батьки, відповідно до положень закону про освіту, мають забезпечити здобуття дитиною освіти у межах державного стандарту. Тобто це не лише право, а й обов'язок.

І я згоден з паном Бойком у тому, що у нас всі згадують про права, але забувають про обов'язки: і батьки, і діти, і вчителі. Це дуже дратівлива тема. Для того, щоб про це говорити, потрібно спершу провести дослідження, яке б чітко виявило слабкі сторони у навчальному процесі і з’ясувати, як забезпечити не лише дотримання прав, а й обов'язків.

У соцмережах чимало скарг від батьків учнів на педагогів. На вашу думку, як покращити рівень підготовки вчителів?

Це дуже загальне питання. Скрізь по-різному, учителі всі різні, тому ставити їх в один ряд не можна. Пандемія дозволила досить виразно побачити три групи вчителів.

Перша, на щастя, найменша – ті, хто взагалі не хочуть змінюватися, не відчувають відповідальності за свою роботу, іноді просто відмовляються працювати з дітьми дистанційно (але не відмовляються від зарплати). Типова ознака цих безвідповідальних людей – заяви на кшталт: «Я працюю з дітьми тільки в класі, дистанційно працювати не буду».

Друга група, на жаль, досить суттєва, – ті, хто виконують розпорядження та накази, але самі не проявляють ініціативи, не шукають нових форм навчання, ставляться до роботи суто формально. Типова ознака такого вчителя – фото аркушика з написаними від руки номерами параграфів та вправ підручника, переслані дітям та батькам у Viber, а також відсутність комунікації з учнями та батьками.

Третя група вчителів, яких найбільше – це професійно відповідальні колеги, які сприйняли пандемію та карантинні обмеження як особистий виклик, поштовх до саморозвитку, пошуку нових форм роботи та самовдосконалення. Ці люди стрімко опановують сучасні цифрові технології, різноманітно використовують освітні платформи, постійно тримають зв’язок з учнями та батьками, перевіряють роботи дітей, допомагають їм у цей непростий час. Таким людям – щира подяка за професіоналізм та відповідальне ставлення до своєї роботи.

Хочу вам сказати, що у тих самих соцмережах також чимало скарг від учителів на те, що батьки учнів нівелюють повагу до вчителя.

Чому так відбувається? З якої причини батьки перестали вчити дітей поваги до педагогів?

Я думаю, причин декілька. Деякі з них – на побутовому рівні. Часто деякі батьки у присутності дитини дозволяють собі зі зневагою висловлюватися про вчителя, висміювати якісь його риси, знецінюють вчительську працю. Відповідно, діти бачать, як батьки ставляться до того чи іншого вчителя, і починають ставитися до педагога так само.

Чи зверталися до вас батьки впродовж попереднього навчального року щодо поборів у школах – «на штори», «ремонт у класі» тощо?

Так, і таких звернень чимало. Водночас зараз частина батьків вже знає: необхідність збирати гроші на щось силами батьків – ознака поганої роботи директора школи. Адже якщо школа чогось потребує, директор має порахувати, скільки грошей і на що йому необхідно, та подати запит до управління або відділу освіти.

Звісно, не все і не відразу, але я бачу, що від моменту, коли запрацювала реформа децентралізації і громади отримали у своє розпорядження більше коштів, школи стали фінансуватися набагато краще. Більше того, якщо обрати такий шлях, то ремонтними чи іншими необхідними роботами мають займатися спеціалісти. І кінцевий результат буде відповідним.

Трапляється, що батьківські ініціативи щодо «ремонтів» призводять до дуже неприємних наслідків. Так, в одній із шкіл в Києві батьки (із найкращих міркувань) вирішили постелили новий лінолеум. Але згодом з’ясувалося, що лінолеум є небезпечним, бо виділяє токсичну речовину – формальдегід. Наслідок – школа майже половину навчального року не працювала, дітей змушені були навчати у другу зміну в інших приміщеннях.

Знаєте, я часто чую від батьків: «Ви не знаєте реального життя, ніхто грошей на ремонт чи інші потреби школи не дає». Тоді я уточнюю: «А ви надсилали запити? А відповіді на них отримували?». Із власного досвіду роботи директором я точно знаю: якщо регулярно писати обґрунтовані запити в управління освіти, пояснювати, що і для чого потрібно, то багато потреб школи буде забезпечено силами місцевого бюджету.

Щодо поборів – часто виникає зворотна ситуація: коли не школа вимагає, а самі батьки починають збирати кошти, а тих, хто не здає гроші, цькують. З такими ситуаціями ми теж боремося.

Наприклад, в одній зі столичних гімназій ми зіткнулися з ситуацією, коли батьки домовилися щомісяця «скидатися» по 1,5 тис. грн, а перший «внесок» для того, щоб дитину зарахували до першого класу, становив… 10 тис. грн. Чи це не занадто?

Наталія Сокирчук, «Главком»