Провокація депутатки Совсун. Чому збурена наукова спільнота?

До другого читання активно готується законопроєкт 7633, що вже наробив чимало галасу у науково-освітній спільноті (про внесення змін до деяких законів України щодо заборони використання джерел інформації держави-агресора або держави-окупанта в освітніх програмах, науковій та науково-технічній діяльності). У документі йдеться про заборону використовувати у наукових роботах та освітніх матеріалах посилання на російськомовні джерела.

Ініціаторами законопроєкту стали 22 нардепи з фракцій «Голос» та «Європейська Солідарність». Першим у переліку авторів стоїть прізвище Інни Совсун («Голос»), вона є основною авторкою і сама зазначає, що законопроєкт є «провокативним».

Проєкт закону та інша документація до нього містять формулювання «держава, визнана Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом», однак наразі така держава лише одна – Росія, і парламент визнав її окупантом у 2015 році. «Йдеться саме про Рociйську Федерацію, утворену у 1991 році, тобто радянські чи імперські джерела під це обмеження не потрапляють», – уточнює Совсун.

Метою документу, за її словами, є злам науково-освітньої системи, яка орієнтується на російські джерела, а отже, отруєна пропагандистськими наративами.

 «Російська Федерація – авторитарна держава, де немає свободи слова та академічної свободи. У таких державах освітня та наукова діяльність нерозривно пов'язані з державною пропагандою і часто виступають інструментом цієї пропаганди. Таким чином, використання навчальної та наукової літератури, що створена у Росії, несе загрози для освітньої та наукової сфери України», – йдеться у пояснювальній записці.

Як додатковий аргумент Совсун у себе на сторінці у Facebook наводить посилання на перелік російських науковців, які підтримали путінське вторгнення в Україну і питає:  «Вони теж мають бути у списку літератури для українських студентів і студенток?».

«Скажіть, коли стаття президента Національної академії наук та директора і професора ДКТБ Інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона НАН у 2017 році виходить pociйською мовою, вам не здається, що це катастрофа?», – також запитує вона.

Що пропонується заборонити

У порівняльній таблиці до першого читання автори пропонують низку змін до освітньої програми (ХІБА Є ЯКАСЬ ОДНА ОСВІТНЯ ПРОГРАМА???) та наукових досліджень. Зокрема, вони не можуть містити посилання на джерела інформації, створені:

• на території Росії;
• російською мовою;
• фізичною особою, яка є громадянином Росії;
• юридичною особою, зареєстрованою на території Росії, або кінцевим бенефіціарним власником якої є резидент РФ.

Є певні винятки. Наприклад, це не стосується освітніх програм окремих класів (або дисциплін), створених спеціально для навчання нацменшин, тобто росіян. Крім того, категоричні формулювання не стосуються випадків використання джерел інформації для ілюстрування та критичного аналізу явищ, що відбуваються у Росії, але «за умови критичного аналізу цих джерел».

У законопроєкті також міститься ремарка про те, що Україна має сприяти виданню наукових та освітніх джерел інформації державною мовою.

Чому обурюються науковці

Окремі українські науковці вщент розкритикували законопроєкт Совсун.

«Чому взагалі питання підбору «джерел інформації» для наукових досліджень має бути предметом законодавчого регулювання як такого? Це занадто вузька сфера професійної діяльності для того, щоби прописуватися аж у законі України. Ми ж не прописуємо у законах, якими марками мастил має користуватися автомеханік, правда? Регулювати «цитування джерел» – це вже трохи з розряду маніакального всезагального контролю, який ще й реалізувати неможливо», – вважає вчений-біофізик, спеціаліст з молекулярної динаміки Семен Єсилевський.

Історик-мистецтвознавець Надія Бернард-Ковальчук, яка нині проживає у Парижі та є аспірантом у Сорбонні, також вважає ініціативу Совсун непродуманою.

«Воу, це таки не жарт. У мене виникає підозра, що автори законопроєкту не знають або ігнорують основні принципи наукового пошуку та знання.... Проблема засилля російськомовної літератури в освіті та науці є. Але вона не може зникнути шляхом грубої заборони. Перша і головна причина – відсутність комплектацій бібліотек адекватною науковою літературою різними мовами», – пише вона.

Заступник директора з наукової роботи Музею історії Дніпра Святослав Чирук закликав Інну Совсун «не робити з українських науковців посміховиська і дозволити посилатися на праці закордонних наукових груп, які включають осіб з російським громадянством і, відповідно, вони є співавторами, а також – на праці росіян, які публікуються у закордонних фахових виданнях».

«Нарешті, слід «дозволити» посилатися на російських дослідників. Уявіть собі, там є непогані праці, у яких, до речі, досліджується історія України, або які містять важливий фактаж. От, наприклад, є чудова праця пані Шебалдіної про військовополонених шведів під час Північної війни. Створена на основі російських обласних архівів. Вона стосується історії України (побіжно), бо зачіпає питання, пов'язані з Полтавською битвою, формування російського законодавства щодо військовополонених взагалі», – зауважує Чирук. 

Професор Буковинського державного медичного університету Андрій Бербець взагалі назвав законопроєкт Совсун «сміттєвим» і таким, що створює корупційні ризики та передумови для плагіату.

«Вважаю, що заборона цитувати – абсурд. Співпрацювати з ними дійсно немає чого. А обмежувати будь-якому науковцю доступ до джерел... Цим якраз і займалися за радянських часів», – зазначив він.

Український філолог з величезним науковим доробком Ірина Фаріон, відома своїми радикально націоналістичними поглядами, також розкритикувала  законопроєкт Совсун. Вона назвала його «фіговим листком на безсоромному тілі тих людей, які його створили». Але перше, що не влаштовує Фаріон – це прикінцеві положення.

«Закон набуває чинності через п’ять років з дня його опублікування. Це означає, що він ніколи не набуде чинності. Це імітація бурхливої діяльності, яка начебто лягає у тренд: заборонити все москальське, бо це модно. А що ви робили до цього часу, женщіна Совсун? Я розкажу: вони разом з Квітом (Сергій Квіт, ексміністр освіти та науки України, який зробив Совсун своїм заступником, – «Главком») зробили українську мову та історію України необов’язковим предметом у вищій школі», – нагадала Фаріон.

Науковиця також запитує: чи стане наступним кроком поява переліку забороненої до посилання літератури?

«Що це буде? «Індекс заборонених книг», які палили у Середньовіччі, які не можна було читати? Хто буде укладати ці списки? Зрештою, є інформація різними мовами, яку треба використовувати у своєму інтересі, з користю. Мені дивно, що це підтримали у першому читанні, бо це абсурдні речі», – наголосила Фаріон.

Совсун: «Вивчити англійську тяжко? Знаєте, це хлопцям на передовій зараз тяжко!»

Ініціаторка скандального законопроєкту, нардепка Інна Совсун в інтерв’ю «Главкому» детально пояснила свою ініціативу та позицію.

Яким чином ваш законопроєкт торкнеться освітньої програми?

Складним питанням шкільної та інститутської програм є вивчення творчості російських письменників. Скажімо, у школі Достоєвського постійно читали російською і це автоматично занурювало людей у світ російської культури. Власне, сама постановка питання є некоректною, адже в Україні законодавчо закріплено, що мовою навчання є державна мова, і дитина може абсолютно спокійно заявити викладачеві, що не знає російської, а тому читати російською не буде. Так, зараз вже у програмі шкільної літератури немає російських письменників, але ж впродовж 30 років вважалося, що ми автоматично знаємо російську мову.

Але ж Достоєвський – це точно не надбання РФ.

Саме так, але я маю на увазі загальний принцип: за замовчуванням вважати, що всі українці мають знати російську мову. Щодо Достоєвського – я вважаю, що з часом його можна було би повернути до шкільної програми, аби демонструвати, яким чином російська імперія через культуру просувала свої інтереси. Проте точно не читати російських письменників російською мовою і не примушувати таким чином українців знати цю мову.

Серед правок, які я готую до другого читання, є уточнення щодо підстав включання чи не включання російськомовних джерел до вивчення.

Чи є певний перелік підстав для включення чи не включення російськомовних джерел до освітніх програм? Зокрема тих, що стосуються не історії чи літератури, а точних наук?

Тут треба розрізняти використання російських джерел в освіті і в науці. Повторюся: некоректно давати студенту посібники будь-якою іншою мовою, окрім державної. Якщо ж програма передбачає вивчання якоїсь частини матеріалу російською мовою, це треба чесно визнавати.

Винятками мали би бути історичні джерела і джерела, пов’язані із сучасною Росією – якщо студент вивчає російське суспільство, без цього не обійтися. Якщо ж говорити про новітні наукові досягнення росіян – наприклад, Якова Перельмана, якого зараз всі цитують, його теж можна вивчати по-різному. Наприклад, якщо взяти американський підручник з математики, де цитується Перельман і перекласти його українською, такий навчальний посібник не підпадатиме під дію цього закону, бо першоджерело – американський підручник. І до речі, якщо не помиляюсь, першоджерело публікації Перельмана – це не російське видання, а міжнародне.

До слова, сучасні російські науковці також публікуються в основному англійською у міжнародних реферованих журналах.

У поправках я також прибираю пункт щодо джерел, написаних громадянами Росії. Адже науковець може працювати у США, але мати російський паспорт. Виходить некоректно. Я пропоную зважати лише на афіляцію з установою: якщо людина працює у Московському держуніверситеті, тоді обмеження працює.

Зауважу: справді, у нас багато підручників для вишів з математики російською мовою. Але дуже дивно звучить пропозиція від науковців (зокрема, у коментарях до мого допису у Facebook) у розпал війни з РФ залишити усе, як є. Мені видається логічною інша пропозиція: перекласти українською хороші підручники. І не 70-х років, а сучасні – наприклад, підручник, по якому навчається МІТ (Massachusetts Institute of Technology, Массачуусетський технологічний інститут, – один із найкращих у США, та загалом у світі, технічний виш, – «Главком»). Я розумію, що цю проблему швидко не вирішити, тому і зазначила, що закон набуває чинності через п’ять років після ухвалення.

А якщо людина з українським паспортом живе у Росії і там публікується російською?

Знову-таки, зважаємо на афіляцію. Виходить, що ця людина представляє університет, який підтримує політику Путіна. Подивіться відео студентів МГУ, які підтримують війну в Україні.

У правках, які я готую, я вказую, що основним критерієм має бути наукова значущість досягнення. У такому випадку можна посилатися: у випадку наукової необхідності, за рішенням вченої ради. Наголошу: це для науки, не для освіти. Якщо у принципі почнуть звертати на це увагу, це вже непогано. Розумієте, через постійну націленість на російську багато українських науковців не читають сучасні англомовні джерела.

За даними на 2018 рік, середній вік академіків НАН України складає 77,3 роки, а членів-кореспондентів 71 рік. Більша частина наукових працівників в Україні – представники старшого покоління і навряд вони знають англійську на потрібному рівні. Чи не сповільнить ваш закон розвиток української науки?

Цей факт є частиною проблеми. Коли я працювала у Міносвіти і науки, ми встановили вимогу: якщо людина хоче отримати звання професора, вона повинна знати англійську. За незнання її не звільнять, просто вона не отримає підвищення. Мене страшенно критикували, зрештою вимогу скасували. І відтоді за шість років ситуація зі знанням науковцями англійської не зрушила. Я до того, що саморегулювання не спрацьовує. Люди, які стоять на чолі більшості інституцій, не знають англійської.

Так, у нас є класні науковці, але велика частина університетського середовища не включена у західний науковий світ.

Чи немає у вас побоювань, що працівники кафедр старшого віку просто звільняться, а замінити їх не буде ким? Адже не всі готові робити над собою над зусилля: вчити англійську, та ще й до такого рівня, щоби читати наукову літературу.

Їх ніхто не буде звільняти. Якщо вони не можуть публікуватися без посилань на російські джерела, то нехай не публікуються. Якщо науковці не читають англійською мовою, то є питання до рівня наукових праць, які вони публікують. За винятком хіба що кількох сфер.

Оскільки для продовження роботи цим науковцям необхідно буде здобути додаткові знання і відповідно, підвищити кваліфікацію, чи буде передбачено підвищення зарплати?

Знаєте, хлопцям на передовій зараз дуже тяжко. Вони не кажуть, що не будуть воювати, якщо їм не підвищать зарплату. Вибачайте, але є якісь періоди у житті, коли все суспільство має зробити надзусилля. Зараз його роблять військові, медики на фронті, енергетики. Для того, щоби розірвати зв’язок з Росією, усе суспільство робить зусилля. І мені здається, що академічна спільнота теж могла би зробити надзусилля. Вибачте за пафос, але одні люди воюють на фронті, а інші кажуть, що їм тяжко вивчити англійську.

У мене є подруга, яка займається бізнесом. Вона почала вчити англійську, коли їй виповнилося 60 років. Вона розуміла, що це їй потрібно для успішного ведення бізнесу.

Зараз купа наших людей виїхали закордон,  вони живуть там, вивчають іноземну мову, бо біда змусила.

Крім того, приблизно у 2008-2010 роках в Україні навчалися 2 млн студентів. Зараз навчається 1 млн. Проте кількість викладачів в університетах пропорційно не скоротилась. Тому у навчальні університетські програми ставлять безтолкові курси, аби зберегти ставки викладачам, які на ринку праці не можуть знайти іншу роботу. І це в умовах, коли ми рахуємо кожну копійку у держбюджеті. Вибачте, що кажу непопулярні речі, але скорочення будуть і мені би хотілося, щоби вони відбувалися якраз на основі того, хто довів або не довів, що є найкращим.  Якщо людина зробила додаткове зусилля – вона має залишитися. З покращенням економічної ситуації ця людина отримає кращі можливості, у тому числі – кращу зарплату.

Давайте підсумуємо: які правки ви готуєте до другого читання?

Перше – питання громадянства автора наукової роботи. Друге – дозвіл на цитування джерела російською мовою як виняткових випадках для освіти і науки. Наприклад, якісь історичні джерела на кшталт щоденників Шевченка, написаних російською мовою. Третє – на розсуд вченої ради вишу можуть використовуватися російськомовні джерела у наукових роботах, якщо є така крайня необхідність.

Наталія Сокирчук, «Главком»