«Боженько забрав тата». Як повідомити дитині страшну звістку?

Війна забирає батьків у дітей. Щодня гинуть чиїсь татусі чи матусі – військові чи цивільні. Як повідомити дитині про втрату найріднішої людини? Чи брати дитину на похорон? Як поводитися, аби полегшити стан дитини і чи це взагалі можливо?

Як говорити про смерть з дітьми різного віку? Про це «Главкому» розповіли психологині Катерина Гольцберг та Наталія Улько.

Як сказати дитині про загибель батька чи матері

«Я вважаю, що у будь-якому віці дитина має право знати правду про те, що сталося з її батьками. Залежить від віку дитини те, як ми говоримо цю правду, які добираємо слова», – зазначає психолог  Катерина Гольцберг.

Обов’язкова умова: повідомляємо трагічну звістку тоді, коли є час побути після цього з дитиною

«Якщо нам потім треба піти і залишити дитину з її думками наодинці – ми маємо відкласти цю розмову. У дитини можуть виникнути питання або різні емоційні реакції і ми можемо заспокоїти та розділити її горе. Не говорити «Не плач», навпаки дозволити виявити горе, пожуритися, виплакатися, і у цей момент було б добре, щоби з дитиною був хтось із тих дорослих, кому вона довіряє і з ким може щиро поговорити про це», – зазначає психологиня.

Якщо дитина запитує про подробиці, як це сталось, ми можемо їй сказати. Проте якщо не запитує – не обов'язково повідомляти усе в деталях.

«Втративши одного з батьків дитина може почати тривожитися, що втратить і другого, намагатиметься контролювати його»

«Ми також повинні уникати повідомлень про жахіття і муки. Дитина може запитувати, чи мучилася її близька людина, коли це трапилося і як. У цій ситуації ми не змальовуємо жахливі сцени, але проговорюємо, що ми маємо право переживати, сумувати, плакати, і що це справді для нас усіх велика втрата», – додає психологиня.

Крім того, за словами Гольцберг, дитина може почати більше тривожитися за другого з батьків. «Коли дитина розуміє, що вона раптово втратила когось із близьких, вона усвідомлює, що це може статися і з іншими її родичами. Дитина може почати контролювати їх, щоби були у полі зору. Може виникнути тривожна прихильність, особливо у молодших дітей і ми теж повинні це розуміти і якийсь час дати дитині можливість нас контролювати: підтримувати з нею зв'язок, частіше дзвонити, якщо ми йдемо на роботу, обіймати. Іноді дитина може схотіти спати з батьком чи матір’ю. Я противник того, щоби батьки спали з дитиною в одному ліжку, але вважаю, що у цій ситуації це може бути підтримкою для дитини на якийсь час. Ми можемо домовитися, що місяць спатимемо разом, а потім дитина піде у своє ліжечко. Якщо ми бачимо якісь додаткові страхи, про які дитина боїться сказати, мабуть, краще звернутися до фахівця», – зазначає Гольцберг.

Дитячий кризовий психолог Наталія Улько зауважує, що є певні вікові особливості сприйняття дітьми втрати і смерті.

«Від народження і до двох років смерть дитиною сприймається лише як тимчасова розлука. Але навіть у цьому віці обов’язково треба сказати їй, якщо хтось помер, навіть якщо вам здається, що це зайве, – пояснює експертка. – У віці від двох до п’яти років діти мають магічне мислення, тобто дитина вірить у свою всесильність чи можливість запобігти подіям: «Я маю зробити щось таке, щоби цього не відбулося». Мертві для маленьких є ніби безсмертними, смерть – ніби сон, помер – потім прокинувся».

За словами експертки, у сприйнятті дитини віком від шести до 11 років смерть вже існує. У той же час, дитина сприймає все буквально і якщо їй скажуть, що, наприклад, батько помер уві сні, вона може почати боятися, що теж помре, якщо засне. Або, почувши «ми втратили тата», сказати «то підемо його пошукаємо».

 «Діти від 12 і старше вже мають розуміння реальності смерті. Важливо сказати дитині, що це сталося не через неї, тому що вона може собі нафантазувати, що це вона щось зробила чи подумала, і це стало причиною смерті її близької людини. Тут треба бути дуже уважними, щоби ці фантазії не запустилися», – розказує психологиня.

«Повідомляти про смерть варто короткими зрозумілими реченнями»

«З дитиною маємо бути чесними»

«Звичайно найкраще, щоби звістку про смерть одного з батьків повідомив хтось близький, з тих, хто потім залишатиметься з дитиною. Як це зробити? Ніжно і з любов’ю, чесними словами. Можна сісти біля дитини, обійняти її. Якщо це маленька дитина і в неї є улюблена іграшка,.взяти цю улюблену іграшку чи ковдру і не боятися слів «помер» або «мертвий», бо інколи дорослі теж починають щось фантазувати. Можна сказати буквально, що сталося щось дуже-дуже сумне – тато помер і його більше не буде з нами, тому що його більше немає серед живих. Ми його дуже любили, ми знаємо, що він нас теж дуже любив, ми будемо за ним дуже-дуже сумувати», – пояснює експертка.

Психологиня також наголошує на особливостях такого повідомлення. По-перше, повідомляти про смерть варто короткими зрозумілими реченнями. «Не треба заходити у якісь подробиці, не треба розказувати якісь свої філософські концепти чи релігійні, якщо дитина виросла не у релігійному середовищі», – каже вона.

По-друге, з дітьми працює означення «дуже-дуже».

«Можна сказати, що останнім часом тато дуже-дуже хворів або тато загинув на фронті під обстрілом, його дуже-дуже поранили і це поранення стало причиною його смерті», – зазначає психолог.

По-третє, психологи радять бути дуже обережними з метафорами.

«Висловлювання типу «пішов в інший світ» можуть породити страхи у дитини, і вона буде боятися, що її покинуть, особливо – дітки молодшого віку. Вираз «пішла від нас» – може змусити дитину чекати на повернення. Тому що діти у певному віці самі сприймають смерть як тимчасову відсутність. Обережно зі словом  «заснула», бо діти можуть почати боятися засинати. Або «Боженько забрав тата» – це просто катастрофа. Особливо коли додають, що «тато тепер сидить на хмарах і стежить, як ти живеш». У дитини це може розвернути страх переслідування, бо ви можете собі уявити, як це – ходити у туалет, митися, все робити із думками, що за тобою хтось завжди стежить», – додає експертка.

Інколи діти питають – що означає «помер»?

«Ми маємо пояснити простими і чесними словами, буквально «тіло більше не живе». Тобто людина більше не може ходити, дихати, їсти, спати, розмовляти – ми буквально кажемо дитині, що тіла більше немає, ми більше не зможемо почути чи побачити людину, – пояснює психологиня. –Також я зустрічала питання: «Чому помер тато/мама» і на них ми інколи не маємо прямої відповіді. Ми можемо зізнатися, що ми самі собі іноді ставимо ці питання. І потім пояснюємо: або це пов’язано з воєнними діями, або що смерть – це частина  життя для всіх живих істот на землі і вона приходить до кожного. Є речі, якими ми можемо керувати, а є речі, якими – ні. Керувати смертю ми не можемо. Якщо людина загинула на війні, то є конкретна ситуація – винуватий ворог. Але закцентуйте: дитина ніколи не винувата у смерті батьків».

Чи брати дитину на похорон?

У першу чергу це питання залежить від стану дитини.

«Якщо дитина навідріз відмовляється йти – не потрібно її примушувати, треба прийняти її позицію. Борони Боже казати, що, мовляв, це остання можливість побачити рідну людину. Згодом можна коротко розповісти, як це відбувалося, не обов'язково з подробицями: прийшли друзі батька чи матері, говорили багато добрих слів. Дитина може потім повертатися до спогадів і розпитувати, варто спокійно відповідати на запитання, намагатися створити якийсь образ. Тобто ми формуємо ці спогади у свідомості дитини», – каже Гольцберг.

У дитини, яка не бачила, як поховали близького родича, може бути фантазія, що він повернеться. Тобто немає завершеного гештальту, і дитина зависає у стані очікування. Такий гештальт треба закрити, сказати, що, на жаль, ми цю людину більше не зможемо побачити.

«Ми маємо пам’ятати, що такі евфемізми та метафори, як «проводити в останню путь», «попрощатися», не мають вводити в оману. Ми повинні все-таки пояснити, як це буде, тому що у свідомості дитини «попрощатися з татом» – це прийти, потиснути татові руку, обійняти, сказати «бувай», і тато скаже «бувай». Але це ж буде не так, і ми повинні пояснити дитині, як саме», – радить Катерина Гольцберг.

Питання щодо того, брати чи не брати на похорон – це взагалі не про вік, це про сприйняття, як дитина цю подію може запам'ятати чи не запам'ятати, зауважує психологиня.

«Є трирічні діти, які дуже добре можуть пам'ятати якісь речі зі свого життя, а є діти, які потім спитають: «А чого я не був на татовому похороні?». І це буде закид. Тут треба таки оцінити і свої можливості це пережити, і стан дитини. Вік визначає, про що і як ми можемо говорити з дитиною. Я ж говорю про те, що всі діти мають право знати правду про своїх батьків. Це їхнє невід'ємне право, і ми не можемо їх позбавити цього права. Так, для багатьох дітей поняття «помер» не дуже зрозуміле, і тому ми замінюємо на «полетів на небеса» тощо. Іноді це погано спрацьовує, тому що «полетів» – значить, може «прилетіти назад»? Розумієте, ми таки повинні дати поняття незворотності цього процесу, от у чому важливість. І цю незворотність дитина оплакує», – зазначає експертка.

Дитячий психолог Наталія Улько уточнює, що дитину віком від шести років вже можна запитати, чи хоче вона піти на похорон. «Якщо ви берете на похорон дитину молодше шести років і знаєте, що ви можете плакати, що вам може стати зле і у якийсь момент ви можете забути про дитину – подбайте, аби у цей момент хтось був із дитиною поруч. Обов’язково підготуйте дитину, розкажіть, що до чого, тому що вона не розуміє, коли і для чого труну кладуть у землю тощо. Скажіть, що присутні будуть плакати. Дитина у певному віці має розуміти, що відбувається, особливо коли вона вперше йде на таку процесію», – зауважує Наталія.

Треба сказати: на жаль, ми цю людину більше не зможемо побачити

Улько також зазначає, що вона за те, щоб діти у певному віці ходили на похорони.  «Є способи вираження горя і, звичайно, діти також повинні навчитись таким способам. Найкраще вони можуть це зробити на прикладі дорослих, які поруч з ними і їх люблять. Тому дітям не зашкодить, якщо вони будуть бачити прояви горя та сліз. Якщо доросла людина виглядає засмученою – це означає, що і дитина може не приховувати своїх почуттів. А якщо дорослий намагається триматися героєм і приховувати почуття – то і дитина цьому навчиться. У дорослому віці це може спровокувати хворобливу реакцію на горе», – пояснює психологиня.

Разом із тим, за словами Наталії Улько, якщо дорослий проявляє емоції у присутності дитини – їх треба називати. «Я плачу або мені погано, тому що я сумую за твоїм татом, бо мені його не вистачає». Тобто дитина має знати, чому ви плачете», – зауважує експертка.

Нові страхи. Як запобігти?

Батьків часто хвилює питання: чи не злякається дитина під час похорону? Чи не снитимуть їй після того жахіття?

Психологиня Катерина Гольцберг погоджується: є вразливі діти і якщо йдеться саме про таке дитя, слід задуматися, чи брати його на похорон.

«Якщо ми знаємо, що у дитини багато якихось фантазій, слід не провокувати породження нових, – зауважує вона. – Але як правило, такий містичний страх не породжується саме похороном. Дитина почула розповіді якихось бабусь, чула, що на цвинтарі має бути страшно… Тобто такі картинки були закладені у психіці раніше і просто активувалися зі збігом обставин. Саме через це дитині треба заздалегідь пояснити, що і як відбуватиметься».

Є три теми, на які раніше взагалі не розмовляли з дітьми – це народження, смерть та гроші. Тому все, що пов'язане з народженням, смертю та грошима було майже табуйовано. Якщо ж почати обговорювати ці речі та перестати їх табуювати, містичних асоціацій не виникатиме.

Наталія Улько зазначає: для того, щоби у дитини не виник містичний страх, слід наперед проговорити з нею те, що відбуватиметься під час прощання та похорону.

«Якщо до ладу не пояснити дитині, у неї може спрацювати магічне мислення, вона може думати: «А як батько вилізе тепер, його ж закидали землею?». Перед похороном треба домовитися з дитиною, що потім вона може поставити будь-які питання про те, що там побачила», – радить експертка.

Наталія Улько звертає увагу на ще один важливий аспект. Часто родичі питають, чи нормально, якщо дитина під час поминків починає стрибати, гратися, кататися на гойдалці.

 «Звичайно, це нормально, тому що горе у дитини проявляється «стрибками». Тобто сьогодні вона може плакати і сумувати, а завтра –сміятися та гойдатися. Дитина не може безперервно сумувати, її психіка потребує перепочинку. І якраз оцей перепочинок через рух допомагає їй позбутися і стресу, і тривожності. Нам, дорослим, ще самим треба повчитися давати своїй психіці перепочинок», – зазначає експертка.

Наталія Сокирчук, «Главком»