Дмитро Левусь: Українське суспільство ще не доросло до сприйняття смислів «армія», «мова», «віра»

У 1999 році парламент Російської Федерації прийняв закон про «Державну політику РФ щодо співвітчизників за кордоном». Співвітчизниками цей документ визначає всіх, хто проживає за межами РФ і «зробив свій вибір на користь духовного, культурного й правового зв’язку з РФ», тобто приймає концепт «руского міра». У 2006 році президент Росії Владімір Путін на зустрічі з творчою інтелігенцією виділив дві основні складові цього поняття  - російське слово і російська культура. «Рускій мір» може й повинен об’єднати всіх, кому дороге російське слово і російська культура, де вони не жили б, в Росії чи за її межами. Частіше використовуйте це словосполучення – «рускій мір», - сказав Путін. 

Політолог і співведучий програми «Блеск и нищета русского мира» редакції іномовлення Українського радіо Дмитро Левусь вважає, що сьогодні поняття «рускій мір» трансформувалося і модернізувалося. «Зараз цей інтернаціоналізм залишається, але за основу береться концепт, що «рускій мір» там, де розмовляють російською мовою», - говорить Левусь. І запевняє, що міфи про дружбу народів та однаковість росіян і українців після 2014 року уже зруйновано. Проте українці все ще залишаються дуже компліментарними до російськомовної попси низького ґатунку і до рускомірского інформаційного поля на кшталт всіляких серіалів «Свати».

Як поняття «рускій мір» сприймають українці та росіяни?

Поняття «рускій мір» для більшості українців є негативним. Негативний сенс цього сприйняття уже поширюється не тільки в Україні, а на територіях колишнього Радянського Союзу, де є протистояння з РФ. Особисто для мене – це система поглядів, ідеологія та політична практика. Ідеологія, яка втілюється в життя певними методами як м’якої сили, так і продовжується війною.

У Росії «рускій мір» - це ідеологія сучасної РФ, яка сприймається як певний дах на всьому пострадянському просторі з метою певного впливу. У цьому понятті є вся концентрація російської історії з формування методів і моделей впливу на території російської імперії та по світу як мінімум з Петровських часів. Насправді в ХІХ столітті виходив такий журнал «Русский мир». Цікаво, що редактором його був генерал Міхаїл Черняєв (У 1870-х роках Черняєв купив правоконсервативне видання «Русский мир», що видавалося в Петербурзі. Деякі дослідники вважають, що наповнення поняття «рускій мір» належить саме  Черняєву, а не графу Уварову – «Главком») . Він був типовим гібридом ХІХ століття: брав участь в неоднозначних операціях на територіях нинішньої Центральної Азії, робив також антиосманські авантюри на Балканах (Створив Сербську армію, основну частину якої складали російські польові командири. Їхнє існування подекуди заперечувалося тодішнім міністерством зовнішніх справ Росії – «Главком») , тобто він такий собі Стрєлков ХІХ століття. Як бачите, це не новий смисл, який був зараз сформований.

Далі є однозначний місток з комуністичною ідеологією. Тому стійкість і агресивність «руского міра» дуже добре пояснюється.

Зараз в Європі нікому не прийде в голову одягнути свастику, тому що ХХ століття зробило все для того, аби цей символ сприймався негативно попри те, що сам символ дуже давній, шанувався багатьма народами, у тому числі і нашими пращурами. Те саме сталося і з поняттям «рускій мір». Він буде сприйматися на всіх територіях, де колись була Російська імперія, і де сучасна Росія намагається встановити гуманітарний, військовий контроль, - в негативному контексті. А ті, хто буде використовувати це поняття, безальтернативно потрапить у лабети «руского міра».

«У Москві пішли за ординським принципом: дали ярлик Бойку-Медведчуку»

Отже, поняття «рускій мір» трансформувалося?

Звичайно. На початку 2000-х років ця концепція «руского міра» була модернізована свідомо. Тут можна згадати роботу Російського інституту стратегічних досліджень. До того ж цей концепт «руского міра» зазнав ще й систематизації. Він також був позбавлений своїх родових вад, точніше вони були замасковані. У радянські часи ідеологія була комуністична, хоча попри пресловутий радянський інтернаціоналізм, вона була за великим рахунком російською націоналістичною за суттю. У 1960-х роках було відродження позитивного ставлення до російської імперії: з’явився позитивний образ білого офіцера, і створювалися фільми відповідного змісту. А зверху було нашарування морального кодексу будівничого комунізму. Зараз цей інтернаціоналізм залишається, але за основу береться концепт, що «рускій мір» там, де розмовляють російською мовою. Таким чином відбулася модернізація.

Сьогодні вплив «руского міра» на українське суспільство все ще є?

Після початку російської агресії російська політика мімікрувала. Москва вимушена була сконцентрувати свої зусилля на одній політичній силі, хоча до парламенту йдуть (21 липня 2019 відбудуться позачергові вибори до Верховної Ради – Главком) дві проросійські сили, але в Росії ресурс уже не той. Тому пішли за ординським принципом, коли московські, тверські князі сперечалися, хто з них більш легітимний, їздили за ярликом. Тому, умовно кажучи, дали ярлик Бойку-Медведчуку.

Я колись у 2011 році їздив до Придністров’я спостерігати за виборами у цій самопроголошеній республіці. Участь в перегонах брали два проросійські кандидати Євген Шевчук і Анатолій Камінський. Між іншим обидва етнічні українці. Так от, із виборцями вони працювали дуже цікаво. Вони доводили хто з них більш легітимний. Раз – і з’явився біг-борд Камінський з Путіним, раз- і з’явився біг-борд Шевчук з Мєдвєдєвим.

Це я звів усе до політичного поля, хоча концепт «руского міра» більш гуманітарний. Все ж таки ми бачимо, що він доволі живучий. В плані не високої цієї російської культури толстоєвські-пушкіни, а в плані кітча, який був породженням руско-мірского середовища, руско-мірского інформаційного поля на кшталт всіляких серіалів «Свати», на кшталт всіляких там співаків попсових і російськомовних, репових. І з’ясувалося, що українське середовище більш компліментарне саме до от такого культурного продукту низького ґатунку.

Але Україна спромоглася на ці виклики відповісти. Більше того є розуміння в суспільстві цієї загрози існування «руского міра» на побутовому рівні, у культурі низького ґатунку. Суспільство тиснуло на законодавця на прийняття закону про нормальне функціонування української мови як державної в незалежній Україні, про квотування музики і виконавців, тобто все так, як є у всьому світі. Але окрім цього культурного поля, є ще телебачення і радіо, які формують смаки людей. Там ще не проведена демонополізація, деолігархізація.

В інформаційному плані ситуація не настільки погана, як можна було б подумати. У 2014 році наша історія могла закінчитися набагато більш швидко, ніж ми можемо навіть собі уявити. Тоді за великим рахунком ми відстояли свій інформаційний простір. Це трапилася через те, що до 2014 року у нас інформаційний простір формувався окремо від Росії попри низькопробні російські серіали, телеканали, родинні зв’язки. І саме цей момент не був прорахований російськими аналітиками і ідеологами «руского міра». Вони за інерцією вважали, що українці – це ті самі росіяни тільки неправильні, і які говорять смішним акцентом. Більше того, вони не прорахували зусилля українського громадянського волонтерського руху, який і відстояв тоді цей інформаційний простір.

Тому останні п’ять років російські аналітики і ідеологи працювали над тим, аби повернути Україну знову до спільного інформаційного простору. Яскравим прикладом цього стала «справа Шарія». Його зараз розвіртуалізували і впихнули в українських інформаційний простір. У 2014-2015 роках ця людина була відома тільки для росіян. Він формував для них порядок денний по Україні.  Але завдяки розкрутці цього проекту в інтернеті призвело до того, що він став сприйматися і в Україні сьогодні. Про московський слід свідчить символ цього руху – «шарік». (Час від часу в деяких містах відбуваються мітинги в знак підтримки проросійського блогера, який залишив Україну ще до Майдану через кримінальні переслідування. Прихильники Шарія несуть в руках червоні повітряні кульки. ЦВК зняло з виборів Шарія. Він не проживав останні п’ять років в Україні, як того вимагає закон, – Главком). Ну, який «шарік» навіть в тих регіонах, де мешканці завжди спілкуються українською? Українською мовою не «шарік», а кулька. Звісно, вони обігрували прізвище цього блогера. Але питання вже до самої людини, якщо вона готова сприйняти своє прізвище як «шарік». «Шарік - він і є шарік».

Історія з так званим телемостом «Нада пагаваріть», про що вона свідчить?

В тилу України відбулося переформатування і накопичення сил російської гидоти. Медведчук став майже монополістом у формуванні інформаційної політики в Україні. Він скупив телеканали Ньюзван, 112, ZIK і має контроль над «Інтером». А загалом всі дії Москви в інформаційній сфері будуть спрямовуватися на хаотизацію ситуації в Україні, яка зараз у нас уже є.

Які міфи «руского міра» за вашими спостереженнями уже зруйновано?

Перш за все, міфи про дружбу народів, про інтернаціональність «руского міра», який об’єднує народи,  та однаковість росіян і українців.

«Для тих країн, які в свій час зазнали російської агресії, Україна є символом»

Георгій Почепцов у своїй книзі «Смисли і війни: Україна і Росія в інформаційних та смислових війнах» пише, що «американський телесеріал несе нам модель світу США, російський – Росії. Поки Україна не вироблятиме свої смисли, вона буде досить вразливою для зовнішніх впливів». Які смисли повинна генерувати Українська держава? І чи є уже поняття «український світ» як противага «рускому міру»?

Тут я абсолютно згоден з Почепцовим, хоч не в усіх питаннях його підтримую. Допоки не буде українських смислів, нічого не буде, точніше успіх буде локальним, тактичним. Але вже можна констатувати, що є певні формування. Вперше я стикнувся з поняттям «український світ» у 2014 році, коли приїхав до Молдови на конференцію, де наші опоненти спитали, а чи може існувати взагалі «український світ»? Я не прибічник таких кальок. Але саме в 2014 році це поняття викристалізувалося. Я не знаю, як його ще назвати, але хотілося б уникнути кальки з російської. Коли відбувається така інституціалізація, то вона наповнюється штучними сенсами, що помітно, між іншим, на «руском міре».

Проте за ці п’ять років ми стали набагато ближче до нашої діаспори. Ми перестали сприймати їх «що ви нас вчите жити, допоможіть краще матеріально», і вони стали по-іншому сприймати Україну. Став більш рівний світоглядний ландшафт, немає різниці між заходом і сходом, і вибори президента це показали, середня температура по палаті однакова. І я на місці російських пропагандистів задумався б про їхні тези про західну Україну, як про бандерівців, і про східну як про людей праці, якщо обидві сторони приблизно однаково голосують.

У культурному плані теж відбулися позитивні зміни. Мовне квотування зробило свою справу. Україна вирівнялася і почала бути іншою. З’явилась українська кінопродукція, в якій є яскраві речі, наприклад, «Кіборги», «Позивний Бандерас», ще декілька фільмів, які були подією, але вони ще не стали системою, масовано вони ситуацію не змінили.

Причиною цього я вбачаю, якщо не провальну, то не зовсім вірну політику держави, хоч вона і спромоглася сформувати Міністерство інформаційної політики, але не зуміла виступити ефективним менеджером. А також слід сказати, що Мінінформполітики застрягло у ситуації 2014 року.

Для зовнішнього світу Україна формує певні сенси. Для тих країн, які в свій час зазнали російської агресії, Україна є символом, бо ми спромоглися на те, що інші не могли зробити.

П’ятий президент пропагував «армію», «віру», «мову». Це державні смисли чи просто політичні гасла?

100% - це державні смисли. Але українське суспільство до їхнього сприйняття  ще не доросло.

А які смисли генерує шостий президент?

От в тому то і річ, що не ясно. Я не бачу якихось спродукованих смислів. Можливо, ще часу багато не пройшло. Але іноді він змушений повертатися до сенсів, сформованих своїм попередником.

Проте однозначно є невірним обраний шлях – говорити, що вони - нові, а всі були старими, тому всі 28 років нам було погано. Якби так було, то історія України закінчилася б у 2014 році. Тому, поки нових смислів для України та світу не обрано, слід утриматися і від такого протиставлення. Але цього не зроблено, бо є сприйняття політики як шоу-бізнесу, де кінцевим продуктом є виступ. Це щось схоже на поведінку дітей: вони граються, от намалювали прилади, руль, і все – є автомобіль. Діти їдуть. Все, решта не хвилює.

Наталія Малиновська, «Главком»