Із Porsche Cayenne – в окопи. Хвилина мовчання: згадаймо бізнесмена Юрія Гапоненка

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Юрія Гапоненка.

9 березня 2023 року пішов у засвіти відомий на Тернопільщині бізнесмен Юрій Гапоненко. Чоловіка знали як завзяту, віддану справі людину.

Усе своє свідоме життя Юрій присвятив підприємництву. Він був дотичний до створення понад десятка компаній в Україні – від будівельного бізнесу до банківської сфери. У розвиток власної справи – «Корпорації Ватра-Техносвітло», яка понад 20 років запалює світло в оселях тернополян, підприємець вкладав весь свій досвід і хист. 

Чоловік любив історичні фільми. Перечитував біографії відомих людей. Захоплювався книгами Івана Багряного. Цитував Джобса.

Юрій був затятим мисливцем і рибалкою. З друзями їздив на полювання навіть до Монголії. Рибалив у Норвегії, на крайній півночі, у Гаммерфесті.

Чоловік багато подорожував. Удвох із дружиною проїхали всю Канаду: від Монреаля до Ванкувера. Побачили Європу.

Були в Америці. Подорожували Азією. Побували в Індії, Таїланді, Шрі-Ланці, Індонезії. Ізраїлі, ОАЕ, Тунісі, Єгипті, Туреччині. Але після війни Юрій планував поїхати з дружиною до будинку, який придбав у Страхоліссі під Чорнобилем. Щоб зупинитися там удвох. 

Банкір у минулому, байкер, успішний бізнесмен і співвласник кількох компаній був на кухні у своїй квартирі, біля Андріївського узвозу в столиці. З темними колами під очима курив біля витяжки. Дружина стояла поруч. Після безсонної ночі вони слухали президента, який оголошував загальну мобілізацію. Це був ранок 25 лютого 2022 року. 

За годину 55-річний Юрій Гапоненко складав термобілизну, камуфляж і змінне взуття до мисливського наплічника: був завзятим мисливцем і рибалкою. Взяв військовий квиток і разом із дружиною поїхав до найближчого військкомату. Коли проходив медичну комісію, не сказав, що в його хребті 12-сантиметрові титанові балки. З ними й пішов на фронт.

«До Києва вже долинали вибухи й постріли, – розповіла дружина Тетяна Гапоненко, 54 роки. – Була майже 11 година ранку, але до Подільського районного військового комісаріату прийшло так багато людей, що їх вже не пускали у приміщення. Дуже зворушило, як поряд з нами чекав дідусь років 80. Він мав набитий чимось величезний наплічник, як мішок. Мабуть, його не взяли, але він туди прийшов. Дехто вже виходив із військкомату зі зброєю в руках. Це тоді здивувало. Добровольців розділили на тих, у кого є військові квитки, і на тих, хто їх не має». 

Тетяна стояла в натовпі й дивилася, як чоловік пішов реєструватися. 

«Юра озирнувся і сказав: «Їдь додому, не чекай тут, бо нас багато». Помахав мені рукою. У той момент відчула, що то надовго. Не поїхала відразу. Сиділа в машині. Я почувала себе білою вороною. Це була дивна картина, коли біля військкомату стояв мажорний автомобіль Porsche Cayenne». 

За два роки до цього Юрій Гапоненко став байкером. Купив собі й сину по байку. Їздили Україною.

Якось дорогою до Ізмаїла просто на ходу Юра знепритомнів. Тоді сильно травмував хребет. Довго лікувався, зумів повернутися до звичайного життя, але от шрам на всю спину залишився.

Коли розпочалася війна, Юрій, як і тисячі земляків, не лишився осторонь. Він пішов до війська, хоча мав усі підстави не йти: після важкої травми внаслідок ДТП напередодні повномасштабного вторгнення РФ, жодна медична комісія не визнала б його придатним до служби. Однак проблеми зі здоров’ям не стали перешкодою для патріота. Власним коштом Юрій придбав снайперську гвинтівку за $10 тис. і добровільно пішов на фронт.

Звʼязки та можливості Юрія ще не раз ставали у пригоді його побратимам по війську. Підприємець допомагав купувати дефіцитну зброю, автівки для подолання бездоріжжя, на які встановлювали мобільні зенітні установки.

Перше завдання чоловік отримав у Макарівському районі Житомирської області. Розповідав пізніше дружині, що 150 людей із його батальйону на перших двох завданнях просто «розсипались»: розбіглися по лісах, бо не були готові. 

«Це було під Макаровим у середині березня, 55-й кілометр Житомирської траси, – зауважила Тетяна. – Був завалений мостовий перехід. Йому казали відходити, але він там лишився сам. росіяни розуміли, що хтось ховається. Вони стріляли. Юра дивом уцілів. Дав наводку на кілька танків, їх знищили, і організувався прохід для підрозділу. Коли у травні отримав повідомлення про орден («За мужність» ІІІ ступеня – «Главком»), йому було приємно». 

У липні 2022 року Юрій Гапоненко перейшов вже мав досвід і навчав інших стріляти. Їх перекинули під Білогірку Херсонської області. Росіяни постійно штурмували позиції.  

«Білогірка далася їм важко, – сказала дружина військового. – На кожній вилазці втрачали людей. Коли на бойові йде маленька група, то це добровільно. Якийсь час не могли викликати добровольців на один вихід. Юра завжди йшов. Йому було дуже шкода молодих хлопців, які ще не встигли одружитися. Він казав: «Ти посидь, а я йду». 

Разом із побратимами Юрій звільняв Херсонську область. Місцеві їх зустрічали квітами, годували, чим могли. Військові теж віддавали людям свої харчі.

У грудні Юрій Гапоненко вже воював у Краматорську, Бахмуті та Добропіллі. 15 грудня в Бахмуті отримав осколкове поранення в шию. Тоді на п’ять днів приїхав до Києва. Ніхто не знав, що вдома він востаннє. 

«Раніше Юра міг сидячи спати, умів навіть стоячи трішки подрімати. Це йому дуже допомагало. А вже останнім часом казав: «Я не можу спати, бо під час сну теж воюю». Мозок уже не відпочивав. Спершу був на патріотичному підйомі. Коли приїхав востаннє, відчувалося, що втомився».

На початку лютого 2023 року Юрій Гапоненко, перебуваючи під Бахмутом, отримав важке поранення. Побратими змогли його евакуювати з пекла, передали лікарям у Дніпрі.

Про важке поранення чоловіка Тетяна дізналася ввечері 3 лютого. О 10-й ранку наступного дня разом із синами вже була в лікарні в Дніпрі. Чоловік був паралізованим.

Згодом Юрія гелікоптером перевезли до Києва. Після операції хірург сказав, що все добре, але невідомо, наскільки уражений спинний мозок. 

«Лікар сказав, що немає шансів, що Юра стане на ноги. Найкраще, чого можна досягти, – якщо він зможе сидіти. Я вже бігала по лікарях, аби домовитися про реабілітацію за кордоном. Юра постійно був на апараті ШВЛ. Але тиск занадто низький. Його підвищували ліками. Весь час Юра був при свідомості. Щось нам говорив. Сердився, коли ми не розуміли його. Не знав, чому він у реанімації. Постійно просився додому. Може, щось відчував. Казав губами: «Я маю бути вдома. Я хочу помитись, одягніть на мене футболку». Потім я дуже плакала, що не послухала його».

Юрію ставало гірше й він знепритомнів. Три дні пролежав у комі. Помер 9 березня.

Захиснику у травні мало б виповнитися 56 років. 

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.