Хвилина мовчання: згадаймо Антона Гевака, який пішов на фронт у 19 років

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Антона Гевака.

Старший лейтенант Антон Гевак, позивний Перун, загинув 5 березня 2022 року у бою з танковою колоною російських окупантів у напрямку м. Маріуполь Донецької області. Командир взводу 140-го розвідбатальйону прикривав відхід побратимів. Підбивши з NLAW танк противника, 27-річний офіцер отримав кульове поранення та помер дорогою до госпіталю.

Якось життя пролетить перед очима в одну мить і найважливіше, аби тоді було на що подивитися… Коли я дивлюся на захід сонця і зграї ворон у небі, то розумію, що з кожним днем моє життя наближається до заходу і все, що у нас є – це час.

Антон Гевак

Військовий був родом з Хмельниччини. З дитинства мріяв про військову кар’єру. У 18 років потрапив на строкову службу в Одесу. У 2014-му пішов служити у полк спецпризначення ССО. У 2015 році Антон повернувся з фронту. За словами мами, його поведінка змінилася: став мовчазним і закритим, чимало часу проводив медитуючи та займаючись спортом, а ще багато подорожував і читав. Тоді Антон вирішив, що хоче стати командиром. Вступив на факультет розвідки Одеської військової академії. Після чотирьох років навчання приєднався до 140-го окремого розвідувального батальйону морської піхоти. Перун був не лише зразковим офіцером, а й творчою людиною. Грав на гітарі, складав пісні про війну, мав дуже красивий голос.

Артистизм тривалий час допомагав Антону оберігати маму. Майже пів року він щодня телефонував їй та напівжартома розповідав про життя на полігоні, стрибки з парашутом і якісь буденні речі. Одного разу, коли його відпустили на вихідні додому, мама відповіла на дзвінок його командира, допоки Антон бігав до саду по сливки.

«Командир його терміново розшукував. Я запитала, що сталось, бо ж він тільки приїхав. А це перед 8 березня було. Командир сказав, що він їм дуже потрібен, бо має бути концерт для жінок, а Антон же так гарно співає. Уявляєте, я повірила! Антон тоді швиденько поїв і поїхав. Потім дізналась, що то він уже воював», – пригадала мама загиблого.

Що син на війні, дізналася від односельчанки. Та зайшла в гості, почала розпитувати про Антона. І зрештою, сказала, що насправді він не в Хмельницькому, а на війні. Уже під час наступної розмови із сином Зінаїда, відповідаючи на його веселу розповідь про життя на полігоні.

Хлопець любив жартувати та влаштовувати розіграші й сюрпризи. Свої досягнення, кожен приїзд додому – усе завжди облаштовував як несподіванку. Останнім таким сюрпризом, який планував зробити батькам, мало бути знайомство з нареченою. 

Він завжди подобався дівчатам, але з цивільними йому було нецікаво – вони його не розуміли. Усе шукав ту, з якою був би на одній хвилі. Зрештою знайшов Катю. Теж красиву, яскраву. І військову – вона бойова парамедикиня. Вже планував, як привезе її знайомити з батьками. Але не встиг. Вони познайомилися вже на його похороні.

«Антон був дивовижною людиною, яких мало. Відданій своїй справі командир. Чесний та добрий, розважливий. Відважний. Він вірив у людей та надихав їх ставати кращими. Талановитий чоловік. І кожен, хто добре з ним знайомий, вже не зможе забути Антона – він залишив величезний відбиток на нас», – розповіла Катерина Галушка, кохана полеглого воїна.

Антон планував піти із ЗСУ і спробувати щось нове, щось в цивільному житті. Розглядав два варіанти: або якийсь власний бізнес, або піти служити в інше місце на кшталт СБУ чи Головного управління розвідки. 

«У нього була мрія, що він ще відбуде контракт і переїде до іншого міста. Розглядав варіант Києва. Хотів почати працювати тут у військовій структурі, але вже в тилу. Він любив грати на гітарі, складав музику і пісні. Обожнював читати, особливо захоплювався скандинавською філософією «Шлях воїна». Бо це його направлення. Любив медитувати і їздити по місцях, які називав місцями сили, де можна відчувати єднання з природою», – додала наречена.

24 лютого минулого року Антон скинув батькам відеоповідомлення. Сказав, сталося те, що мало статися, попросив не панікувати. Відтоді лише коротко повідомляв: з ним усе добре. Його підрозділ бився на Волноваському напрямку, намагаючись не допустити оточення Маріуполя. Мамі до останнього він не казав, де працює. Усе ще оберігав її від подробиць своєї роботи. 5 березня російські війська почали проривати їхні позиції. 

«Росіяни наступали. У них було багато танків. Як мені розказали інші офіцери, коли Антон почув доповідь про цей наступ, він схопив NLAW і побіг вперед спиняти цей штурм. Він підбив танк, зав’язався ближній бій, їх узяли в кільце і застрелили з кулемета. Він був ще живий, при тямі, навіть жартував. Сказав: «Ви тут дивіться, тримайтесь, а я вже пішов». Помер від втрати крові», – розповіла мати захисника.

«Він був взірцем офіцера нового покоління, з тих, які рвуться в бій, можуть, вміють і мають сміливість брати на себе відповідальність за інших, а також знають, чого навчити своїх бійців. Згадував, що, коли воював у 2014 році, не всі офіцери поводилися належно. Тому він прагнув бути командиром, який дбатиме про своїх бійців», – зазначила Ярина Чорногуз, посестра Перуна.

«Справжній бойовий офіцер розвідки, сміливий, сильний, досконалий у військовій справі, кращий. Творчий, грав на гітарі, складав пісні про війну, мав дуже красивий голос. Не боявся смерті, відчував свою долю і приймав її. Казав, що якщо вмирати, то хоче тільки в бою з ворогом. Аж страшно, наскільки дотримався слова. Людина, яку я дуже любила. Людина дивовижної свободи і волі. Такий він справжній був, такий достойний у всьому, що мені не вірилося, що такі люди можуть існувати», – написала Ярина.

У Антона залишилися батьки та сестра.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.