Хвилина мовчання: згадаймо Богдана Демчука, який обороняв Маріуполь

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Богдана Демчука.

Богдану Демчуку було 26 років. Він народився у селі Жадани Іллінецької ОТГ Вінницького району. Навчався у місцевій школі, пізніше – на Хмельниччині.

Згодом вступив до Ярмолинецького професійного ліцею. Там навчався на слюсаря та водія. 2014 року Богдан Демчук долучився до Проскурівської сотні – громадського формування з охорони порядку та державного кордону. 2015 року пішов служити в окремий загін спеціального призначення «Азов». У лютому 2017 року одружився, того ж місяця у Богдана народився син Михайло. Того ж року Богдана Демчука нагородили почесною відзнакою «За оборону Маріуполя».

Коли почалося вторгнення 24 лютого, Богдан Демчук разом з братом Олегом обороняв спочатку територію міста, потім – завод «Азовсталь». Як справжній воїн, він закривав собою беззахисних та наляканих людей у Маріуполі. Спочатку на вулицях міста, стримуючи разом із братом Олегом та побратимами сили ворога, а потім, у надскладних умовах цілковитої блокади, на території «Азовсталі».

Тетяна Демчук – мати одразу двох відважних воїнів – азовців, які захищали Маріуполь до останнього. Старший син Тетяни Богдан загинув, молодший Олег потрапив у полон і пережив теракт в Оленівці, де дістав поранення.

«Відверто кажучи, ніколи не думала, що мені вистачить сил жити з таким горем. Але, коли мої сини були в повному оточенні в Маріуполі, вони жодного разу не поскаржились на життя, не сказали, що їм важко. Тому і я мушу триматись. До того ж Богдан довірив мені свого сина, мого внука. Син хотів дати йому усе, мріяв відвести його за руку до першого класу, мріяв, аби онук був щасливим. Мабуть, це найголовніше, що ми зараз маємо зробити в пам’ять про Богдана. Коли ми дізнались про горе, одразу вирішили, що онук не буде бачити наших сліз і істерик. Йому сказали, що тато став зірочкою на небі, на що онук відповів: «А я не хочу, щоб тато був зірочкою… Я хочу з ним гратись…» Ці слова і та не дитяча гіркота, з якою він їх промовив, мабуть, ніколи не забудуться… На жаль, як би ми із невісткою не намагались дати йому все найкраще, батька малому ніхто не замінить, тієї риболовлі, ремонту автомобілів і ще купи інших, суто чоловічих справ, ми забезпечити не зможемо…» – поділилася жінка.

Вона розповідає, що виховувала синів сама, без чоловіка. І хоч вони завжди тримали її в тонусі, адже з дитинства чубились, та причин для гордості давали чимало. Тетяна зауважила, що завжди бачила: сини виростуть справжніми чоловіками із правильними цінностями.

«Ще у 2014-му Богдан долучився до Проскурівської сотні, а наступного року успішно пройшов курс молодого бійця і почав служити в «Азові». У 20-му році вступив до вищого навчального закладу, планував отримати офіцерське звання… Пізніше і молодший син взяв з Богдана приклад і пішов в «Азов». Я ніколи не хотіла, щоб мої хлопці ховались за маминою спідницею, тому, звісно, не противилась і не намагалась якось впливати на їхній вибір. Вони обоє одразу подорослішали там, кожен у свій час», – додала мати бійців.

Надія Демчук, дружина Богдана, востаннє бачила свого чоловіка ввечері 23 лютого. Він був старшим сержантом і замісником командира автороти. Тоді йому подзвонили та повідомили про неминучу повномасштабну війну. Чоловікам віддали наказ заступити на зміну, жінкам – збирати речі для евакуації. У той же день сім'ї виїхали з Маріуполя. Для Надії та Богдана це була остання зустріч.

Коли хлопцю виповнилося 18, війна на Донбасі вже почалася, тому він вирішив допомагати військовим. Спочатку волонтерив у гарячих точках, а потім попросив маму допомогти купити форму.

Так Богдан Демчук ухвалив рішення служити в батальйоні «Азов». У полку він був старшим сержантом і замісником командира. Він завжди казав, що хоче захищати Україну, і за потреби зробить це. 

«Богдан був неймовірним татом. Він робив для сина просто все. Вони часто проводили час чоловічою компанією. Залишившись зі мною, Міша щодня запитує про тата. Він переживає біль так само як дорослі. Це видно. Син запитує, чому у всіх є батьки, а в нього немає. У такі моменти я просто не знаю, що відповідати. І все це сталося через тих, хто забрав у мого сина тата», – поділилася жінка.

Богдан добре розбирався в автівках. Планував восени, коли закінчиться контракт, поїхати за кордон, аби заробити грошей та відкрити власне СТО, розповідає вдова загиблого. Родина придбала приватний будинок під виплату у Мангуші на Донеччині, в гаражі якого й мало б бути СТО. А ще Богдан хотів завести сина до першого класу.

«Остання телефонна розмова з Богданом у нас сталася 24 лютого, коли він просто кричав, щоб ми виїжджали якомога далі від Маріуполя. Усе решта відео- та аудіоповідомлення. У квітні я спробувала подзвонити. Наша розмова тривала секунду, бо зв’язку нормального там тоді вже не було. Я розуміла, що навіть не можу спитати, як у нього справи. Бо які можуть бути справи на фронті?

Одного дня він написав мені, що хоче хліба. І нічого більше. Він дуже любив м’ясо, а в той момент хотів просто хліба. На Азовсталі було просто виживання. На Великдень у них був хліб із варенням», – розповіла Надія.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх, хто воював, усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.