Хвилина мовчання: згадаймо добровольця Олександра Коровного зі Слов’янська

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Олександра Коровного.

Військовий загинув під Бахмутом у січні, захищаючи від ворога рідну землю. Олександр народився у Слов‘янську, освіту здобував у хіміко-механічному технікумі, згодом закінчив фізмат Донецького державного педагогічного університету. До великої війни працював у місцевому кафе. 

Ще навесні 2022 року за покликом серця добровільно прийшов до військкомату. Влітку був призваний на військову службу. У лютому захиснику мало б виповнитися 29 років. Але тепер назавжди буде 28.

Олександр Коровний втратив маму, коли йому було сім років. Хлопчика забрала до себе жити бабуся. А коли Сашкові виповнилося дев'ять, померла й вона. Так малий опинився у школі-інтернаті, де проживав та навчався.

«Усі мої друзі воюють, і я хочу», – говорив Сашко. І таки домігся свого.

Він захищав рідну Донеччину, де з’явився на світ і виріс. І там же і поліг – у бою за свою країну. «Українська правда» розповіла історію військового.

Олександр народився і до початку війни проживав у Слов’янську. Після закінчення школи-інтернату вступив на навчання в хіміко-технологічний коледж і випустився з нього з відзнакою. Сашко продовжив свою освіту в Донбаському педагогічному університеті на фізико-математичному факультеті. Водночас досконало опанував англійську мову.

Оскільки хлопець був сиротою, то підтримати його фінансово було нікому. А жити на одну стипендію було скрутно. Тож для того, щоб мати можливість навчатись, Олександру довелось поєднувати університет із підробітками. Зокрема, підпрацьовував барменом. Так йому вдалося закінчити ВНЗ, після чого юнак влаштувався на роботу на підприємство.

Коли російські ракети почали руйнувати Слов’янськ, Сашко, як і більшість жителів, був змушений покинути рідне місто. Так він опинився на Заході України. Спершу приїхав у Хотин Чернівецької області. Там проживала як переселенка мати його товариша, який уже воював і був поранений. А потім жінка побачила оголошення, яке опублікував житель Хмельницької області Микола Бровань. Він пропонував безкоштовне житло для людей, які втратили свої домівки і потребують даху над головою.

У червні Олександр Коровний приїхав до села Кочубіїв Кам’янець-Подільського району та став проживати в будинку пана Миколи, який фактично замінив йому батька.

69-річний Микола Бровань розлучився з дружиною ще в молодості – такі перипетії життя. Тож самотньому чоловікові Сашко став як рідний син.

«Про батька Саша ніколи не згадував, а мені не зручно було питати. Він дуже скромний був, небагатослівний, але кожне його слово мало вагу. Він настільки чуйним був, добрим, порядним. Людина слова – як пообіцяє щось, то виконає неодмінно. Таку людину не можна не любити та не поважати. Він став мені як син», – розповідає Микола Бровань, який прихистив Олександра Коровного.

Живучи на Хмельниччині, Сашко не сидів без діла: постійно допомагав дядьку Миколі і на городі, і по господарству, і на кухні. Готував з особливою любов’ю, тож борщі та інші страви вдавалися неймовірно смачні.

«Дуже працьовитий був, любив городництво. Надзвичайно дбайливо доглядав за квітами – у мене їх повен двір, багато сортів. І Сашко буквально на кожному кущику обсмикував сухе листя. Так само за овочами – любив, щоб усе акуратно і рівно росло. А коли копав, то за ним жодної бур’янинки не лишалося, все вичищав. Я якось запитав у нього, чи зміг би він працювати в сільському господарстві, заробляючи цим на життя. А він відповів: «Для мене немає нічого складного, дядя Коля. Я перенавчаюся дуже швидко і легко».

Поживши на Хмельниччині у родині абсолютно незнайомого чоловіка три місяці, Сашко якось зізнався:

«Нас накручували, що на заході погані люди живуть, злі бандерівці. А я ось на власні очі побачив і відчув, що тут зовсім не так, як нас лякали російською пропагандою. Зрозумів, що тут прекрасні люди. І що вся Україна прекрасна!»

Зі Слов’янська до Кочубіїва чоловік приїхав буквально з порожніми руками: з невеличким пакетиком, в якому були лише документи. Жодних речей він із собою не мав. Бо єдина його мета була – якнайшвидше взяти до рук зброю та відбивати російську навалу.

Коли почалася велика війна, Олександр відразу звернувся до військкомату, аби його взяли на фронт. Але йому відмовили, оскільки хлопець – сирота. Потім іще декілька разів молодий чоловік невтомно просився захищати рідну країну, і його наполегливість таки подіяла: в серпні 2022 Сашка мобілізували.

Після військового навчання Олександр Коровний потрапив до штурмового батальйону «Азов». Так, захисник приступив до виконання бойових завдань під Бахмутом – саме там, де і хотів. Бо там також воювали всі його друзі з рідного Слов’янська. Там же, під Бахмутом, він загинув у бою з окупантами 18 січня.

«Не переживайте, дядь Коля. Товариші воюють, а я буду в тилу сидіти? Ні, це не про мене» – такі слова говорив мені Саша, коли я натякав йому, що мовляв, може, ти б не йшов, – плаче Микола Бровань. – Але втримати хлопця було неможливо. Рвався на передову з усіх сил. Йому й сусіди казали, що, може, він не йшов би воювати, адже мав право не йти, як сирота. Але Саша говорив: «Якщо не я, то хто?!»

На фронт Олександра проводжала вся вулиця. Адже ввічливого та завжди усміхненого молодого чоловіка люди полюбили.

«У мене було передчуття, що він не повернеться. Тому я й просив не йти на війну. А він мені відповів: «Не переживайте, ви ще будете згадувати мене тільки добрими словами». І так воно й сталося. Але шкода, що ці добрі слова звучать на адресу вже загиблої людини», – втирає сльози пан Микола.

Похований Олександр Коровний у рідному Слов’янську, у якому з’явився на світ і який захищав до останнього подиху. Спочиває захисник біля могили матері.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх, хто воював, усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.