Хвилина мовчання: згадаймо медикиню Валентину Пушич

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Валентину Пушич.

Валентина Пушич «Ромашка» виживала дивом не раз, потрапляючи під російські обстріли й одночасно рятуючи життя воїнів в АТО/ООС. До того працювала у міжнародній транспортній фірмі, яка займалася пасажирськими і вантажними перевезеннями по території України та за її межами. 

Народилася жінка 1980 року в Києві, із дитинства мріяла стати героїнею і медиком, а тому після закінчення дев'яти класів у школі вона вирушила до медичного училища, однак, уже після першого відвідування моргу в межах навчання усвідомила, що не зможе пересилити страх перед чужим болем. У результаті повернулася до школи і постаралася відкинути думки про професію медика.

Пізніше вона вступила до швейного училища, а згодом опинилася у Київському національному університеті технологій та дизайну, після закінчення якого почала працювати за спеціальністю. Більше того, їй навіть вдалося збудувати кар'єру модельєра чоловічого одягу.

Також через декілька років вирішила заочно вивчитися на психолога. На той момент вона не знала, що в майбутньому новонабуті знання допоможуть їй на передовій. Валентина добровільео вирішила піти до лав Збройних сил України. На посаду психолога жінку не взяли, але було місце у медичній роті.

Ще під час Революції гідності допомагала людям одягом, гарячим чаєм. По-справжньому жінку змусили задуматися про сенс життя і роботи події в Криму, згодом бої українських військ із російськими найманцями у Луганській області. Долучитися до захисту України остаточно вирішила після відвідин наших бійців у Житомирському воєнному госпіталі, які повернулися з полону російських окупантів.

Після підготовки в навчальному центрі як бойового медика жінку направили в 72 бригаду Збройних сил України, яка на той час зазнала важких втрат під Волновахою.

Рідні спочатку рішень Валентини про кардинальні зміни не зрозуміли, хоча б тому, що жінка була з неповнолітньою дитиною. Навколо всі дивувалися, як можна було покинути попередню роботу, де грошове забезпечення в 10 разів більше, ніж в ЗСУ.

«Крайнє моє відрядження у фірмі, де раніше працювала, – було саме в Луганськ. Наше представництво в цьому місті налічувало близько 10 років з дня відкриття і там працювало здебільшого місцеве населення. Ми завжди приїжджали в Луганськ і ніколи в нас не було проблем. Навесні 2014 ми зайшли в офіс, з нами ніхто не вітається. Неподалік чую, як говорять: «О, бандерівці приїхали»! «Тобто бандерівці? А що трапилося? Ми ж були у вас три тижні тому, все було добре – запитуємо їх. Ці люди почали розповідати щось про державні справи, революцію, мовляв, що ми «ущімляємо рускій язик», хоча до того всі вільно розмовляли будь-якою мовою», – розповідала медикиня.

Що таке справжня війна, Валентина відчула восени 2016 року, коли її підрозділ вийшов в Авдіївку на промзону. Їх накривала російська артилерія, медику тоді довелося здійснювати вперше евакуацію пораненого бійця.

«Ми виїжджаємо вночі, стріляють з обох боків, відстань маленька, ти не розумієш, що відбувається взагалі, – згадувала. – Далі дізнаєшся, що «трьохсотому» – 19 років. Він підписав контракт у вісімнадцятирічному віці, тому що у 2014 році в нього загинув старший брат. Цей хлопець вирішив помститися російським найманцям».

Військова служба Military servise іменує Валентину Пушич, медика «Ромашку», легендою серед оборонців промзони та Авдіївки. Коли 72 бригада туди зайшла й отримали перший потік поранених, то наступні її колеги  у ланцюгові медичного порятунку військових думали, що Валя – це кілька медиків. Хлопці описували, що привезла їх чудова білявка, урятувала життя психолог, а дехто казав: «наш начмед», «наш док».

Валентина багато у чому наслідувала свого вже покійного батька, для якого офіцерська гідність була понад усе. Їй  було непросто. Часом після бойових виїздів вона ховалася подалі від всіх і ревла, допоки не відпускало нервове напруження, яке охоплювало її, як тільки приїжджала забирати пораненого чи вбитого українського воїна. «Це інший бік медалі такого сталевого життя на фронті», – казала жінка.

Вона все життя вона проговорила російською, але після боїв за Авдіївку принципово перейшла на українську.

«Взагалі, я вдячна долі, що вона свого часу привела мене в Збройні сили. Це такий життєвий урок і такий досвід, які радикально змінили мою свідомість», – цими словами закінчується інтерв’ю червня 2021 року.

Загинула медикиня 27 лютого 2022 року поблизу м. Бровари Київської області рятуючи пораненого хлопця. Похована 6 березня 2022 року на Лісовому кладовищі в Києві.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх, хто воював, усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.