Хвилина мовчання: згадаймо пілота Тараса Редькіна, який загинув, відвіши літак від селища

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Тараса Редькіна.

Український пілот-винищувач Тарас Редькін загинув, відвівши літак від населеного пункту на Миколаївщині. Винищувача МіГ-29 було збито під час місії з пошуку та знищення російських систем протиповітряної оборони. Уже після того, як Тарас успішно відпрацював по наземних цілях, він встиг повідомити в ефірі, що «по ньому працюють». Після чого зв'язок із пілотом перервався. 

До свого 26-річчя Тарас Редькін не дожив тиждень. За два місяці до трагедії встиг одружитися. Його дружина Катерина Редькіна – теж військовослужбовиця, дешифрувальниця польотів.

«Ми усі на нього казали просто Тарасик. Жоден суворий позивний так і не прижився. Здавалося б — заступник командиру ескадрильї, авторитетний та відповідальний! Але в житті він був такою доброю та світлою людиною, суцільний позитив, що і позивний «причепився» відповідний. Та позитивний характер зовсім не заважав йому бути безстрашним бойовим льотчиком, який завжди ставив своє життя нижче, ніж життя українців. До прикладу, якщо є ціль знищити крилату ракету і з першого разу перехопити її не вдається, тоді кожен із нас робить якомога більше можливих заходів на ціль, навіть якщо ми ризикуємо залишитись без мінімального безпечного запасу палива для того, аби повернутись назад. Адже, якщо у нас не вийде, ракета може забрати чимало життів. Про своє життя в такі моменти думаєш в останню чергу», – поділився побратим Редькіна KARAYA (Вадим Ворошилов).

Тарас народився у Харкові. Захоплювався спортом та активним відпочинком. Любив керувати автомобілями. Дев’ять років займався вітрильним спортом та входив до резервного складу збірної України в цій дисципліні, також займався гімнастикою. Обравши військовий шлях, у 2019-му закінчив Харківський національний університет Повітряних сил ім. Івана Кожедуба. Обожнював польоти, тому весь час намагався вдосконалюватись у своїй спеціальності. Поглиблено вивчав англійську мову.

Після випуску почав службу в бригаді тактичної авіації Повітряних Сил ЗСУ. Під час повномасштабної війни з перших днів обороняв українське небо. Був заступником командира ескадрильї – штурманом. Командування неодноразово відзначало воїна нагородами.

«Він був дійсно талановитим льотчиком, одним із найкращих. Тарас 2019-го року випуску, а давав фору значно досвідченішим пілотам. Того дня Тарас виконував завдання зі знищення ворожих засобів ППО за допомогою нових протирадіолокаційних ракет AGM-88 недалеко від лінії бойового зіткнення. Він, як і зазвичай, результативно відпрацював по наземних цілях, вже розвертався. «Бачу пуски по мені», – встиг сказати в ефірі. Це було близько 4-ї ранку. Більше на зв’язок не виходив. Ми до останнього сподівались, що Тарас встиг катапультуватись, чекали, що вийде на зв’язок. На орієнтовне місце падіння літака одразу виїхала пошуково-рятувальна команда. На жаль… Колосальна втрата», – розповів його товариш та колега льотчик-винищувач на позивний KARAYA.

Дружина Редькіна пригадує, що до війни вони не раз обговорювали із Тарасом усі можливі сценарії, розмовляли про катапультування. У ніч із 23 на 24 лютого молодий льотчик-винищувач заступив на чергування.

«Ніколи не забуду ту ніч. Я залишилась вдома, довго не могла заснути. Пам’ятаю, як Тарас подзвонив: «Що робиш?» Кажу: «Підлогу мию, аби ти прийшов і було чисто в квартирі». «Тобі ж рано вставати, о 5-й польоти заплановані!» Прокинутись довелось раніше. Вже після 3-ї подзвонили колеги: «Збирайся! Тривога! Бойова!» В ту ніч Тарас разом із іншими льотчиками вивели техніку з-під удару, передислокувались. З того часу побути разом хоч кілька годин стало справжньою розкішшю. Забігаючи наперед, скажу, що приїхати додому в квартиру, де я так старанно прибирали в ніч із 23 на 24 лютого, ми змогли лиш місяців через чотири та й те ненадовго. Він завжди стримано без особливих подробиць розповідав про бойову роботу. Лиш з часом ділився, що його не раз брали на приціл, що аеродроми потрапляли під ракетні удари. Вже мовчу про те, які складні завдання доводилось виконувати. Чи я хвилювалась? Шалено! Особливо, коли втрачали друзів. Один пішов, другий, третій», – зауважила кохана захисника.

У травні Тарас зробив Каті пропозицію. Вони запланували, що рівно за рік, у травні 2023-го, обвінчаються, запросять батьків та друзів.

«Ніколи не міг сидіти на місці без діла, кожну хвилину хотів здобувати перемогу і вносити свій вклад у розвиток нашої держави. В одній людині було все: якості, які можна перелічувати безкінечно. Вірний чоловік і справжній офіцер! Теперішнє майбутнє майбутнього», – зазначила дружина офіцера Катерина, з якою вони встигли розписатися за два місяці до його загибелі.

«Уже 18 травня ми придбали обручки, та розписатись все не виходило через проблеми із документами, паспорт залишився на аеродромі у машині, на жаль, вже покійного товариша. Тож розпис трішки відтермінувався. Та прикро не те, а що на розписі був лише тато Тараса, оскільки мама із братом – за кордоном, а мої батьки – із Миколаївщини. Ви навіть не уявляєте, як ми чекали ротації, що ось-ось мала бути. Приготували подарунки, мама Тараса відправила йому посилку. Так хотілось хоча б невеличкого свята, – пояснює Катя.

Подарунок Редькіну планували зробити і колеги. KARAYA поділився, що хотіли придбати і укомплектувати перспективному пілоту сучасну розгрузку.

«Мали таку «ідею фікс» та, на жаль, так і не встигли її реалізувати. Не вкладається в голові, що ще 10 вересня ми разом із Тарасом сиділи у мене вдома, 11-го востаннє бачились на оперативному аеродромі, звідки розлетілись за різними напрямками. Після ротації планували разом повертатись додому. На жаль, повернулись без Тараса», – сказав пілот.

І Катя, і колеги Тараса розповіли, як він мріяв пересісти зі стареньких винищувачів на сучасніші F-16, поглиблено вивчав англійську, яку і до того знав добре.

«Мені передали його блокноти, усі крайні сторінки списані специфічними англійськими термінами… Ми буквально до дірок задивились обидва фільми «Топ Ган». Тарас дуже змінився за ці кілька місяців війни, неймовірно виріс у плані досвіду, відповідальності, подорослішав на десятки років… Те, чого люди навчаються поступово, він опанував «з коліс», – розповів його колега.

Катя зазначила, що попри те, що робота льотчика-винищувача – одна із найнебезпечніших, Тарас неймовірно від неї кайфував.

«Я прекрасно усвідомлювала, що виходжу заміж за бойового льотчика, що в разу потреби він віддасть своє життя, аби врятувати людей. Але так хотілось вірити в краще. Зараз сподіваюсь лиш на одне – аби люди, яких ціною свого життя врятував Тарас, це цінували. Та й усі українці, коли чують «відбій повітряної тривоги» чи читають про перемоги на фронті, розуміли, якою ціною часом вони здобуваються», – сказала Катерина.

«Він був ніжним та добрим. Розумію, що Тарас не міг вчинити інакше. Просто його шалено бракує. І, якщо чесно, я зовсім не знаю, що далі. Ми познайомились, коли Тарас прийшов служити у частину. Він літав, а я дешифрувала його польоти, суто робочі стосунки. Мабуть, я б мала сказати, як мене вразив його професіоналізм. Та, бути відвертою, мені не давали спокою ті очі кольору неба. А ще я до цього ніколи не знала таких вихованих та справедливих людей», – розповіла крізь сльози молода вдова.

Посмертно майора Редькіна нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Поховали хлопця у рідному Харкові. У Тараса залишилися батьки, брат і дружина.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх, хто воював, усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.