Хвилина мовчання: згадаймо прикордонника Миколу Ткачука

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Миколу Ткачука.

Життя Миколи Ткачука, який народився й виріс у селищі Люблинець поблизу Ковеля, а згодом проживав із сім’єю в селі Новосілки на Володимирщині, обірвалося на першому місяці повномасштабного вторгнення Росії. 24 березня він загинув на Донеччині під час обстрілу з ворожого танка. У 42-річного прикордонника, який багато років служив на заставі імені Івана Пархоменка, залишилось троє донечок, молодшій з яких було пʼять років, та дружина.

Ще в школі Микола мріяв стати військовим. Тож після середньої школи, У 1996 році, маючи направлення з військкомату, разом із другом, з яким у Люблинці навчався, поїхав у Київ вступати до училища.

«Коля іспити склав, а друг на останньому провалився, – пригадала мати чоловіка. – От він і вирішив чомусь за компанію з ним додому повернутися. Хоч я йому тоді казала, що даремно поспішив. Він же – рослий, з добрим здоров’ям був – його взяли б, незважаючи й на трійки в екзаменаційному листі. Але то вже, мабуть, так мало бути».

Коли Микола приїхав додому, то вступна кампанія всюди вже завершилася. Набір ще був у Рожищенському зоо­ветеринарному технікумі. І мати, як сама зізнається, по суті, вмовила сина, щоб ішов учитися туди, аби рік не втрачати.

«Послухав Коля нас із батьком, – сказала мати. – Нібито випадково став студентом технікуму. Але в житті нічого випадкового не буває – там він свою долю зустрів. Старостою групи була Оксана Васько з Володимира – його перша й остання любов. У 1999-му ми з чоловіком поїхали на випускний. Тоді й побачили свою майбутню невістку. Були й Оксанині батьки, нас познайомили. По правді, я думала, що вони далі вчитимуться – в інститут вступатимуть. Тим більше, що Оксана технікум із червоним дипломом закінчила. Але коли син сказав, що буде женитися, то я не відмовляла, хоч йому лише 20 років тоді було».

Дружина Миколи розповіла, що чоловік дуже любив рибалити. Навіть перебуваючи на сході, знаходив час посидіти з вудкою. Коли почалася повномасштабна війна, надіслав додому рибальське спорядження зі словами, що риби вже не доведеться ловити.

Ще одним захопленням було садівництво. Біля їхнього будинку посадив великий сад, у якому проводив чимало часу. Крім того, на виділеній під садівництво ділянці мріяв виростити ще один. Навіть зробив перші кроки, посадивши саджанці фундука. 

Серед захоплень було ще одне – виноробство. На подвір’ї у подружжя Ткачуків росте сім сортів винограду, з нього Микола робив смачне вино, яким любив пригощати друзів.

«Мій Микола дуже любив солодощі, і у вихідні я завжди пекла щось смачненьке, а на дні народження обов’язково було два торти. А коли наближався Великдень і потрібно було місити тісто на паски, робили це з Миколою у чотири руки. А ще в нас був такий собі маленький, але особливий ритуал, пов’язаний з ранковою кавою. Хто перший прокидався, той заварював її та приносив у ліжко. Хвилини, проведені за кавою, належали лише нам, і нехай увесь світ зачекає, та вони наші», – пригадала жінка щасливі часи.

У 2002 році Миколу Ткачука призвали на строкову службу. Він проходив її у Володимирі – за місцем проживання. Через півтора року після строкової служби чоловік, пройшовши «густе сито» відбору, підписав контракт і як снайпер поїхав в Ірак. Уже пізніше розповідав матері, яка то непроста служба була – міг там і загинути. З 2005 року вже мав посвідчення учасника бойових дій.

Коли він повернувся з Іраку, то, певно, після побаченого й пережитого, хотів знайти роботу «на гражданці», проте пішов у прикордонні війська. У 2014-му три місяці був в АТО. А 2017 року його перевели в Устилуг (пройшовши курси в Харкові та в місті Нові Мости на Львівщині, став кінологом і очолив цю службу на заставі імені Пархоменка). Із серпня 2021-го був на Сході України.

У березні минулого року Микола Ткачук, який очолював кінологічну групу прикордонної комендатури швидкого реагування «Новотрої­цьке», виконуючи  бойове завдання в районі селища Курахівка, потрапив в оточення. Він і ще один боєць, Діма, пішли у розвідку, щоб знайти шлях, яким можна було б вивести групу. На жаль, наткнулися на ворожі танки. Шансів вижити у них не було. Щоправда, побратимам пощастило вибратися із ворожої пастки.

У вересні чоловік планував приїхати у відпустку, щоб провести найменшу донечку Маргариту в школу. З дружиною Оксаною збиралися відзначити 23 роки спільного життя і поїхати у сімейну подорож. 

Дружина прикордонника Оксана поділилася своїм болем і зауважила, що немає й дня, щоб про Миколу не згадували, особливо наймолодша Маргарита. «Ми їй сказали, але як оце пояснити, як – не можу просто пояснити. Вона не вірила спочатку. А потім уже, коли в церкві побачила, що він лежить, то казала, що наш тато – найгарніший. Фактично ми щодня ходимо на кладовище. Вона перша біжить. Якщо я знаю, що її десь нема, то вона побігла туди», – розповіла жінка.

Коли дізналися про смерть зятя, не витримало серце Оксаниної мами, за день після його похорону в останню путь проводжали її. Попри біль втрати, жінка намагалася триматися, оскільки потрібно було думати про дітей і підтримувати батька. Її молодший брат не зміг залишатися удома після загибелі Миколи й одразу вирушив до військкомату. З перших днів повномасштабного вторгнення боронить Україну чоловік старшої доньки. 

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.