Хвилина мовчання: згадаймо сина відомих журналістів Астамура Гумбу

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Астамура Гумбу.

Астамур Гумба не мав українського громадянства, але вважав себе українцем. І віддав своє життя за свободу землі, яку вважав рідною.

Астамур народився в Сухумі в Абхазії в 1989 році. Коли йому було три роки, російські війська окупували рідне місто.

Три роки, які він прожив у Сухумі, – це були роки воєнного життя: не було світла, води, газу. Було дуже проблематично купити їжу, яка потрібна саме для малюка. Поряд із лінією зіткнення стріляли танки, гранатомети, стріляли з калашникова.

Наталя Гумба (Іщенко), мати Астамура Гумби

«Я виїхала з Астіком, коли вже було зовсім небезпечно і скрізь стріляли. А взагалі-то більшість наших знайомих були просто вбиті… Моя мама врятувалась, вистрибнувши з другого поверху…До речі військами, які це творили в Абхазії, командував чоловік на ім'я Сергій Шойгу…» — повідала історію своєї втечі від війни Наталя.

Наталія з сином евакуювалася на історичну Батьківщину – в Україну. Але через 30 років російська агресія сягнула і Києва. «Зранку 24 лютого перша емоція, яка в мене була, – це злість. Я дуже розізлилася, що сюди прийшли ті, які хотіли вбити мене і мою родину 30 років тому за тисячі кілометрів звідси», – поділилася мати загиблого.

Після закінчення школи Астік вступив до Київського національного університету імені Шевченка на філософський факультет, вирішив стати політологом.

Варто сказати, що, проживши в Україні 29 років, Астамур Гумба не отримав українського паспорта та офіційного громадянства. У нього була «Посвідка на постійне проживання», яка надавала йому всі права в Україні. Астамур ніколи не відчував ніяких обмежень.

Наталя і Сергій певний час працювали й жили у Чорногорії. Балкани знали дуже добре. Астамур мав усі можливості залишитись у Монтенегро, щоб навчатись і працювати, адже там він вивчав міжнародні відносини у магістратурі. Перед ним був відкритий увесь світ.

«На жаль, там Астамур не довчився, – зауважила його мама Наталія Іщенко. – Коли в Києві почався Євромайдан, син сказав, що хоче повернутися в Україну. Ми з моїм другим чоловіком просили Астамура довчитися, адже залишалося лише дописати диплом. Проте він твердо вирішив повертатися». 

Хлопець повернувся в Україну. Це був 2016-й рік. Росія вже анексувала Крим і вдерлась на Донбас. Абхазька історія повторювалась ніби у новому вимірі. І серед діючих осіб з боку Росії були ті ж самі люди…

У Києві став шукати роботу і з’ясувалося, що його досконале знання англійської та інших мов необхідне у сфері ІТ. Тому Астамур Гумба почав працювати в секторі продажів, маркетингу, реклами й комунікацій. Згодом перейшов до керівництва проєктами. 

Також Астамур допомагав як волонтер багато років «Охматдиту», саме тому відділенню, де лікували діток з онкологією. Він міг дістати все, що шукала волонтерська спільнота для маленьких пацієнтів. А ще просто приділяв їм свій час: вчив щось робити, щоб дітки відвертались від лікарняної дійсності, читав і показував мультики. Бо й сам вивчив англійську на англомовних мультфільмах. Діти його дуже любили й чекали. 

«Ми 24 лютого прийняли рішення йти до тероборони. Зголосилось багато хлопців, але так вийшло, що прийшов лише один Астамур… Я був у шоці! Людина, яка не має навіть прописаних обов’язків, як громадянин. У нього зір був — 6 і астигматизм, його б не взяли з такими даними. Але він пішов воювати за Україну. Добровільно і беззаперечно. Для нього була головною цінністю свобода», – розповів товариш загиблого.

Астамур не мав українського громадянства, але пішов на фронт добровольцем. Його не зупинили ані слабкий зір, ані відсутність військового досвіду.

Позиція його була однозначна: Київ – це моє місто, я маю його захищати. Україна – це моя країна. Я більше не буду нікуди бігти. В нього не було громадянства, але виявилося, що його формально немає, а психологічно він вважав себе громадянином України. Це, напевно, ключовий момент.

Наталя Гумба (Іщенко), мати Астамура Гумби

Батальйон Астамура воював спочатку на Київщині, потім рушив на східний фронт. Чоловік загинув 28 червня 2022 року під Харковом.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.