Хвилина мовчання: згадаймо спортивного тренера Віктора Стасюка
Чоловік добровільно вирішив захищати Батьківщину від ворога
Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Віктора Стасюка.
Сержант Віктор Стасюк загинув під Бахмутом на Донеччині 7 березня цього року. Загинув, як то кажуть, насправді в розквіті сил – відомий у Вінниці спортсмен і тренер усе своє життя займався спортом, гартував себе й планував прожити до 120 років.
Віктор Стасюк в перші години з початку повномасштабного вторгнення пішов добровольцем захищати країну. Вінничанина всі знали як позитивного та доброго чоловіка. Він завжди йшов усім на поміч, любив тварин та допомагав їм.
Виконуючи бойове завдання у складі свого підрозділу в районі Бахмута, героїчно загинув, захищаючи нашу державу.
Усі, хто знав захисника, розповідають про нього передусім як про дуже спортивну людину. Чим він лише не займався.
«Важко повірити, але в молодших класах Вітя був маленьким і худорлявим хлопчиком, – згадує однокласник Віктора Олег Ханенсон, який після сорока років знайомства ще й потрапив служити з ним до однієї бригади. – А класі в п’ятому він захопився спортом і відтоді почав рости, як на дріжджах. Починав Вітя, здається, з ушу, з тренажерного залу…»
Саме в тренажерному залі наприкінці дев’яностих з ним познайомився і його друг, а нині вінницький волонтер Тарас Присяжнюк.
«Я займався штангою, він прийшов до залу качатися, – розповідає Тарас. – Кудо, карате, кікбоксинг, йога – він багато чим займався й мав успіхи в усіх цих видах спорту. Віктор був життєрадісним і сміливим чоловіком. Ставив перед собою мету й цілеспрямовано йшов до неї, поки не досягав. А ще, на його глибоке переконання, людина повинна відчувати своє тіло й перебувати в гармонії із собою. Так він робив сам і намагався прищеплювати це тим, кого тренував – кілька останніх років Вітя був фітнес-тренером в одному з вінницьких спортивних залів».
А ще, пригадує Тарас, Віктор був невибагливим у побуті, попри те, що багато років пропрацював за освітою, у банківській сфері, абсолютно не був меркантильним. Матеріальні цінності його цікавили найменше. Хіба що аби допомагати тваринам, кинутим людьми напризволяще.
Відома вінницька волонтерка й медикиня Олена Верлан-Кульшенко згадує про Віктора як про людину, яка нікому не відмовляла в допомозі та найбільше опікувалася братами меншими, адже «…тваринки найбільше потребують допомоги й захисту». Через це його знали в усіх вінницьких ветклініках та притулках.
На спільній темі тварин познайомилася з Віктором і Ірина Баранович. Вона кілька разів на день вигулювала в парку песика, а атлетичної статури чоловік щоранку й щовечора виконував там пробіжки.
«Щоденні прогулянки переросли у справжню дружбу, – каже Ірина. – Спочатку спілкувалися про тварин і природу, про здорове харчування та взагалі про життя. Згодом у нас виявилося дуже багато спільного – ми були вихованцями однієї вчительки, нашою класною керівницею у 15-й школі була Ніна Олексіївна Адамова, тільки вона випустила його клас, а потім набрала мій. І сини наші навчалися разом в інституті, та, як виявилося, були не просто однокурсниками, а друзями».
Жінка каже, що хоча товаришували вони з Віктором лише роки зо три, у неї було відчуття того, що вони знайомі все життя. Настільки з ним було легко та цікаво спілкуватися, настільки щирою та позитивною людиною він був.
«Постійно в русі. І займався спортом сам, і викладав. Філософ. Прихильник екології та здорового способу життя. А ще – справжній друг і великий патріот… Невимовно сумно, що такі люди йдуть у вічність, не встигши виконати все заплановане та реалізувати себе повною мірою…»
Чоловік тренував себе та інших дуже серйозно й насправді вважав, що секрет довголіття полягає в успішному володінні своїм тілом і наполегливих тренуваннях.
Олег Ханенсон пригадує, як незадовго до війни зустрічався з Віктором на вулицях рідного міста, і завжди однокласник кликав його до спортзалу. А на відповідь Олега, що, мовляв, роки вже не ті, казав: «Які роки?! Ми тільки жити починаємо!».
Майже за тридцять років до широкомасштабного російського вторгнення Віктор Стасюк відслужив строкову службу. Спочатку пів року навчань у Бердичеві, у 248-й окремій навчальній роті РХБЗ, а згодом – півтора року служби за цією військово-обліковою спеціальністю у 128-й мотострілецькій дивізії у Мукачеві.
У 1995 році сержант Стаюск був звільнений у запас та повернувся до рідної Вінниці й занять спортом. Одружився, став батьком. Здобув вищу освіту в Тернопільській академії народного господарства. І прожив майже три десятиліття спокійного зваженого життя, займаючись спортом та допомагаючи іншим. Але 24 лютого 2022 року мирне життя обірвалося з першими ракетними ударами московитів. У перші ж години великої війни сержант запасу Стасюк побіг до міського центру комплектування.
Протягом року сержант Стасюк проходив службу в одному з батальйонів 120-ї бригади ТРО. Спочатку це була служба з охорони та оборони різних військових та важливих цивільних об’єктів на теренах Вінниччини. А потім він боронив Бахмут.
КамАЗ, у якому їхав із побратимами Віктор, прямим наведенням розстріляв російський танк. На шляху до позиції машина зупинилася – міняли колесо – і буквально під ноги Віктору прилетіла ворожа міна. Так окупанти забрали життя справжнього патріота й великого життєлюба.
«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх, хто воював, усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.