Хвилина мовчання: згадаймо захисника Дениса Котенка

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Дениса Котенка.

Спокійного та врівноваженого Шкіпера знали тисячі дніпрян. У 19 років Денис Котенко став до лав українського війська і повернувся додому ветераном російсько-української війни. Боротьба за майбутнє країни для нього не закінчилась – пізніше хлопець очолив регіональний «Національний корпус» (українська націоналістична політична партія, створена ветеранами Азову) у Дніпрі та завжди відстоював справедливість.

За незалежну та квітучу Україну він був готовий йти до кінця. Так і сталося. З початком повномасштабного вторгнення 25-річний герой повернувся до армії. І загинув у березні цього року під час визволення Лук’янівки на Київщині.

Мати захисника розповідає, що з дитинства Денис обожнював книги: до шести років проковтнув всі частини про Гаррі Поттера, які вийшли на той момент. У молодшій школі, на Дні букварика, перевіряли, наскільки швидко читають діти: інші учні за хвилину подужували по 20-30 слів, у Дениса було 113. Вчитися хлопчику подобалось, особливо вдавались гуманітарні предмети.

Раптово для мами Денис почав писати вірші. Перший придумав у свої 12 років – про кохання. Жінка дивується, що у своєму віці син подужав такий складний твір.

«Утренний туман, ночная тьма
Так ты со мной или ты сама?
Хрустя по снегу, ухожу домой,
Не слыша твоего крика «Постой, постой!».

Уривок вірша поданий мовою оригіналу.

Написання віршів швидко переросло у захоплення музикою: Денис разом з другом дитинства Ромою Громовим збирались разом, рифмували кожен собі куплети, підбирали музику, а потім записували пісні.

Одна із пісень хлопців, «На колінах перед Україною», написана у 2012-ому році, стала дуже популярною: її багато слухали. Друзів почали запрошувати виступати по місцевих клубах, а вони робили це із радістю та безкоштовно.

Під піснею «На колінах перед Україною» Денис вже підписався не Денисом Котенком, а «Шкіпером». Його позивний виник раптово: після перегляду мультика «Мадагаскар». Хлопці шуткували, що Денис схожий на пінгвіна Шкіпера, а Роман – Ковальського. Хоч це і був жарт, але ім’я вигаданого птаха стало ключовим у житті майбутнього ветерана.

Музика сильно захопила Дениса: разом із Романом Громовим створили приблизно 300 пісень. Багато із них мали пророчі рядки – про майбутнє України.

Поряд із захопленням Шкіпер встигав непогано вчитись у школі та займатись журналістикою. Перед вступом до вишу обирав між політологією та історію, подобалось і те, і те. Але все ж зупинився на історії – став першокурсником Дніпровського національного університету, вступив на бюджет.

Батько, який професійно займався футболом, змалечку водив Дениса на стадіон. Сину страшенно подобався цей спорт. Він теж мріяв грати, але не міг: під час бігу задихався через бронхіальну астму.

«Денис з батьком ходив на матчі, кілька разів навіть мене брали. Потім син підріс, все сам відвідував ігри. Пізніше це переросло у фанатський сектор. З нього все і почалося»,– говорить мама військового.

Саме там Денис і познайомився із Кирилом Даценком, майбутнім бійцем із позивним «Сапсан». Хлопцям було по 15 років, вони часто бачились на іграх, тому між ними потроху зародилась дружба.

«Перша думка про Дениса – патріотичний та войовничний», – згадує товариш.

Хлопці стали до лав ультрасів футбольного клубу «Дніпро». Разом ходили відстоювати честь команди, іноді їздили в інші міста, багато бились.

Мамі хлопця сильно не подобалось це захоплення: «Одного разу настільки побились, що обличчя Дениса нагадувало подушку – сильно опухло», – говорить жінка. Та заборонити Денису ходити на матчі та битись – батьки не могли. Він ріс впертим та волелюбним.

В ультрасі в хлопців вибудувалось справжнє братерство, – говорить Кирило. Денис став йому найріднішою людиною. Їхня дружба будувалась на спільних поглядах. За словами Кирила, у Дениса була мрія: поставити Росію на місце та створити незалежну державу із сильною армією, куди б приїздили туристи зі всього світу. Але перша мета, звісно, перемога у війні, яка почалась у 2014-ому році.

Коли почалась Революція гідності, Шкіпер був весь поглинутий навчанням. Він закінчив перший курс університету, успішно вступив на другий. Була осінь 2014-го, хлопцю виповнилось 18 років. Мама не здогадувалась, що син вже не завершить цей рік, бо втече на війну. Боронити Україну вирушили багато футбольних друзів Шкіпера, серед яких був і Кирило Даценко.

«Це був листопад. Одного вечора він набрехав. Сказав, що виступатиме зі своїми піснями у клубі та прийде додому пізно вночі. Я прокинулась о пів на п’яту, а його ще немає. Телефоную. Не бере. Приходить повідомлення: «Я поїхав, увечері тобі зателефоную», – згадує мама бійця.

Вона одразу здогадалась, куди міг вирушити її син. Уся родина кинулась на пошуки хлопця: у Дніпрі об’їздили університети, військовий шпиталь, поки бабуся через школу не дістала телефон друга Дениса.

«Цей друг передав трубку синові. Я питаю: «Навіщо ти це зробив?». А він: «А як я своїм дітям потім дивитимусь в очі?».

Батьки одразу вирушили за сином у Київ. Вони хотіли його повернути, але усвідомлювали, що це навряд вийде, говорить мати: «Я була у шоці. Такий молодий, стільки планів попереду. І війна… Ми домовились зустрітись з Денисом у кафе, але зі мною він розмовляти відмовився. Пам’ятаю, як дивилась на чоловіка та сина через вікно: Денис щось доводив батькові, сильно махав руками».

«Повернете мене силоміць – більше ніколи не побачите. Це моє життя. Не ламайте його, я зробив вибір», – сказав тоді син.

Звісно – Денис настояв на своєму. Після двомісячного навчання хлопець пішов добровольцем у полк «Азов» (Кирило Даценко та багато друзів теж були там). Котенко став розвідником із позивним Шкіпер. Брав участь у боях на Донбасі, зокрема, в операції зі звільнення Широкиного, що на Донеччині.

Додому війсьоковий повернувся раптово. Було літо 2015-го року, матері написав: «Я їду додому», «Надовго?» – спитала вона. «Надовго». Так її син повернувся ветераном російсько-української війни.

Денис поновився в університеті, вже на заочному відділенні, закінчив виш. У планах було отримати другу вищу – журналістське. Весь цей час молодий ветеран займався розбудовою «Національного корпусу» у Дніпрі, балотувався на місцевих виборах, проводив заняття мужності для школярів.

  Пізніше переїхав у Київ, де жив із майбутньою дружиною, із якою познайомився у медіашколі. Пара одружилась у 2020-ому, у цьому ж році народився син. Немовля назвали Ромою – на честь загиблого на війні Романа «Бенча» Черненка – Денисового друга.

Останні пів року перед повномасштабною агресією Росії Денис працював у пресслужбі Міністерства у справах ветеранів. Влаштуватися на нову посаду прийшов влітку, а до роботи приступив вже у вересні 2021-го.

«Він складав враження дуже спокійної та врівноваженої людини. Але за його плечима відчувався колосальний військовий досвід та громадської роботи: це і Національний корпус, і громадські об’єднання, і патріотичне виховання молоді. Цікаво було спостерігати, як він рветься до роботи», – говорить керівниця Дениса Юлія Ворона.

Вона додає: Денис так органічно вписався в команду, ніби працював у ній завжди. У пресслужбі захисник писав тексти, робив дописи у соцмережах, знімав та монтував відео, створював презентації та інфографіку. «Це була людина, яка вміє все», – додає Юлія.

Про свій військовий досвід Денис говорив мало, лише згадував якісь окремі історії на курилці. Але те, що він – колишній військовий, відчувалось на його робочому місці, говорить його керівниця: «У нас у кабінеті завжди царив творчий безлад, але у нього на столі завжди залишався порядок – жодних розкиданих блокнотів чи папірців. На комп’ютері теж все було по папках: можна швидко знайти будь-яку інформацію».

У приміщенні, де працювала команда пресслужби, з високими стінами та килимовими доріжками, стояв постійний галас, бо команда багато сміялась – завдяки Денису теж. «Нам робили зауваження «Пресслужба Мінветеранів, можна трошечки тихіше? У вас голосно», – згадує Юлія Ворона.

Денис Котенко займався соцмережами Мінветеранів, з нуля запустив інстаграм установи, створював меми. Особою гордістю Юлія Ворона називає серію дописів, що хлопець започаткував на фейсбуці. Він спілкувався із ветеранами, які мали власну справу, ті розповідали захисникові про ведення свого бізнесу, а Котенко писав пости. Своєю роботою хлопець просував образ цього успішного захисника, яким був і сам, – говорить Юлія Ворона: «Хотів робити все, що було пов’язано з ветеранами. Він сам, як один із них, розумів, що їм потрібно».

У січні 2022-го команда пресслужби обговорювала те, що відбувається в Україні – тоді вже ширилось багато інформації про майбутнє вторгнення, яке готує Росія.

 «Денис сказав: «Буде битва за Київ». Він був у цьому впевнений, а ми тоді трошки не вірили, сміялись. Казали, що якщо війна буде, то у східних регіонах», – згадує Юлія Ворона.

24-го лютого Денис разом із Міністеркою у справах ветеранів Юлією Лапутіною був у відрядженні на Донеччині. Після перших вибухів одразу вони вирушили у столицю. Першим ділом хлопець вивіз дружину та сина за кордон, другим – взявся евакуйовувати людей.

На другий тиждень під час зустрічі із Юлею Вороною сказав: «Я хочу стати на захист країни. Але не хочу кидати пресслужбу, я вам допомагатиму». У нього було багато варіантів, куди міг би піти. Але обрав «Азов», там були знайомі хлопці», – говорить керівниця Дениса.

В «Азові» Шкіпер був у розрахунку протитанкового взводу. «Я так цьому здивувалась, бо він раніше воював розвідником. Взагалі сподівалась, що Денис не піде воювати: у нього підростав маленький син», – говорить Тетяна Котенко.

Хлопець загинув під час звільнення села Лук’янівка у Київській області. Там відбулась танкова дуель українського танку та декількох російських. Розрахунок Шкіпера був поряд, планували знищити машину. У їх позицію влучив ворожий снаряд, Денис загинув на місці, поряд із ним поліг його бойовий товариш Деймос – Сергій Заїковський.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх, хто воював, усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.