Полтавка стала прийомною мамою для 11 дітей
Ірина та Олександр Рудковські створили дитячий сімейний будинок
Ірина та Олександр Рудковські з Полтави стали прийомними батьками для 11 дітей. Їхній будинок має статус дитячого сімейного. Про це пише Україна молода.
Створювати прийомну сім’ю полтавка Ірина Рудковська почала, маючи неповнолітню доньку й не маючи чоловіка. Зараз її чоловік сміється: «Вона спочатку взяла двох дівчаток, а потім мене». Нині на двох вони мають 13 синів і доньок й один на всіх дитячий будинок сімейного типу.
– Як волонтерка я допомагала дитячим будинкам та інтернатам, часто бувала в них, і щоразу поверталася звідти морально спустошеною, – розповідає про те, з чого все починалося, 46-річна мама 11 прийомних дітей Ірина Рудковська.
«У половини наших дітей біологічні батьки виховувалися в дитбудинках»
– Документи на Іванку, яка з народження жила по дитбудинках та інтернатах, почала оформлювати сім’я знайомих мені волонтерів, але забрати її їм не дозволив стан здоров’я, – пригадує Ірина Іванівна. – Тоді вони звернулися до мене. Я погодилась на пропозицію. Зібравши за два місяці необхідні довідки, по¬їхала на Закарпаття.
«Ось лише тата в нас немає», – поставила Іванку перед фактом.
«А чого ти його не виписала?», – цілком серйозно спитала мене дитина. Розумієте, вихованці дитбудинків й інтернатів знають, що все треба виписувати: сандалики, сукні...
Іванка – дівчинка з особливими потребами – у свої десять років розмовляла так, що її важко було зрозуміти. Та одного разу, коли всі члени родини перед сном, узявшись за руки, молились, вона чітко вимовила: «Господи, дай нам батька!», чим усіх насмішила.
Але Бог, певно, почув те прохання, і вже незабаром доля звела Ірину з Олександром, який сам виховував сина, на рік меншого за Настю. Виявилося, вони жили в одному мікрорайоні Полтави, мали багато спільних інтересів, обоє мріяли про великі родини.
– Іра взяла спочатку двох дівчаток, а потім мене, – широко посміхається Саша. – Коли вже ми мали «повний комплект» дітей, вона ще й бездомного собаку прихистила, а на додачу сусідський кіт до нас прибився. Тому ми говоримо, що в нашому будинку всі прийомні...
Вирішивши створити дитячий будинок сімейного типу, подружжя звернулося із заявою до комісії у справах дітей Полтавського району. До втілення їхньої мрії підключився благодійний фонд «Міст у життя», який залучає меценатів для будівництва дитячих будинків сімейного типу по всій Україні (наразі таких, зведених за одним проєктом, уже 89, і в них проживає понад 900 дітей-сиріт i позбавлених батьківського піклування).
А як тільки будинок був готовий, він почав наповнюватися дитячими голосами. Першими в ньому з’явилися Стас, Юрчик і їхня сестричка Аліна, яким було на той момент відповідно 13, 9 і 7 років.
За ними, після трагічної смерті батьків, прийшов десятирічний Денис, з яким не справлялася бабуся. Два роки тому доєдналися брати Олексійко і Михайлик – вони були вилучені з родини працівниками соціальної служби. Потім – 7-річний Данило, а останніми, в грудні минулого року, 7-річний Денис і 5-річна Полінка – брат і сестричка.
– Треба розуміти, що кожен iз них пережив особисті трагедії, – пояснює мама-вихователька. – А в половини з них біологічні батьки виросли в інтернатах, де їх ніхто не навчив нести відповідальність за своїх дітей. Ми хочемо перервати цей ланцюжок. Чим більше дітей виховуватимуться в родинах, тим суспільство буде здоровішим. Адже, за офіційною статистикою, 80 відсотків юнаків і 30 відсотків дівчат в Україні через п’ять років після випуску з інтернатних закладів потрапляють у кримінальне середовище.
Тато може все, що завгодно
Практично в кожного неповнолітнього з родини Рудковських є складні діагнози, про які подружжя дізнавалося, вже забравши їх до себе. Їм потрібна допомога психолога, логопеда, стоматолога, ортодонта...
Із ними важко. Спочатку дехто з дітей намагався встановлювати свої правила: ображав менших, лихословив, бо так було заведено в тому середовищі, в якому вони росли і в якому від них ніхто нічого не вимагав!
Вони не вміли ані слідкувати за чистотою, ані готувати їсти. Вони й зараз лінуються працювати, але заведені в домі правила поступово всіх змінюють.
А привчаючи до етикету, батько запрошує дівчаток по черзі до кінотеатру: виходячи з транспорту, подає їм руку, відкидає сидіння крісла, пропонуючи зайняти місце в залі.
Але для Ірини з Олександром усі діти стали рідними.
У 45 – знову на студентську лаву
Ірина здобуває заочно вищу освіту на психолого-педагогічному факультеті (за першою освiтою вона – бухгалтер). Вирішила стати логопедом-дефектологом, бо практично всім її прийомним дітям потрібна допомога такого спеціаліста.
– Бути прийомною мамою – мало варити борщі у двадцятилітровій каструлі, – говорить жінка. – Треба постійно підвищувати свій рівень знань, займатися самоосвітою, вивчати досвід інших, інакше знайти ключик до дітей, які пережили особисті трагедії, дуже важко.
У родині Рудковських навчання й самоосвіта мають пріоритетне значення. Самі батьки – постійні учасники семінарів і курсів на теми виховання дітей у прийомних сім’ях. Тато матеріально заохочує дітей читати книжки і вчити вірші напам’ять.
Та перш за все Ірина з Олександром виховують у дітях доброту й співчуття до інших.
«За раз варимо 17 літрів борщу й печемо два дека котлет»
Будинок родини належить місту.
«Ми будемо жити в ньому, допоки виховуватимемо дітей. Виконавши свою місію, маємо повернутися у власну оселю. Така умова. Тут 290 квадратних метрів. На першому поверсі – величезна гостьова, де ми раз на тиждень влаштовуємо спільні перегляди кінофільмів, кухня і наша з Ірою спальня. Нагорі – шість дитячих кімнат, ігрова, комп’ютерна, ванни з туалетами для хлопців і для дівчат (там вони самостійно наводять порядок)», – розповідають прийомні батьки.
Світлана й Іванка мають окремі кімнати.
Кухня в цьому будинку – це три величезні холодильники, дві морозильні камери, довжелезний дерев’яний стіл і каструлі на 22 літри. До речі, господарюють на ній старші діти.
На запитання, чому вони вирішили створити дитячий будинок сімейного типу, Олександр та Ірина в один голос відповідають: «Тому що ми любимо дітей! А вони – нас».
– Але якщо хтось думає, що, взявши дитину з інтернату у свою родину, він зуміє відігріти її лише любов’ю, той помиляється, – одразу ж уточнює мама-вихователька. – Брати дитину заради дитини, сподіваючись на те, що на старості буде кому води подати, – велика ілюзія! Виховати важку дитину – тяжка щоденна праця. Скажу так: якби ми з чоловіком (він раніше займався бізнесом, але мусив залишити його, щоб зосередитись на вихованні дітей) не мали пасивних доходів, то було б сутужно.
Уявіть, раз на тиждень купуємо у фермера 13 літрів молока, 4 кілограми домашнього сиру, літр сметани, кілограм масла. Якщо йдемо у супермаркет, то залишаємо там від 2 до 3 тисяч гривень за раз. А в сезон простудних хвороб похід до аптеки полегшує гаманець одразу десь на півтори тисячі. За один раз варимо 17 літрів борщу, 6 літрів супу, печемо 2 дека котлет. У нас усі люблять гарячі бутерброди й пельмені, тому вони не переводяться. Щоб у холодильнику не було чогось м’ясного, такого немає.
Важко уявити, але роками Ірина з Олександром носили продукти з супермаркету в рюкзаках, долаючи відстань у два кілометри пішки. Лише кілька місяців тому стало легшее – друзі допомогли купити потриманий мінівен.
«Родина Рудковських – приклад відповідального батьківства, – сказала міністерка соціальної політики України Марина Лазебна. – Стверджую це впевнено, оскільки в жовтні минулого року мені випала нагода її відвідати».
Зауважимо. що із 1 січня минулого року уряд збільшив розмір допомоги на дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, які виховуються в сімейних формах виховання, з 2 до 2,5 прожиткового мінімуму, а на дітей з інвалідністю — до 3,5 прожиткового мінімуму.
Розмір грошового забезпечення батькам-вихователям і прийомним батькам зріс до одного прожиткового мінімуму за кожну прийомну дитину, дитину-вихованця.
P. S. З 1 липня цього року прожитковий мінімум складає 2 тис. 379 грн.