Росіяни вбили її батьків, чоловіка та малих дітей. Історія бойового медика Олесі

Росіяни вбили батьків Олесі у Маріуполі – розстріляли, а потім залишили тіла публічно гнити на вулиці на три місяці, наче як попередження для інших, що може статись, якщо будуть допомагати українській стороні. Діти Олесі загинули при спробі евакуюватися з Київщині – в автобус потрапив ворожий снаряд. Чоловік Олесі загинув під Бахмутом, коли евакуював поранених. Нині Олеся бойовий медик в одній із гірсько-штурмових бригад ЗСУ. Її історію розповіло видання «РБК-Україна».

«Батьки вивозили людей з Маріуполя, потім росіяни їх розстріляли»

Олеся народилася у Ростовській області. Тато – полковник, мама – майор, пройшли війну в Афганістані. Після розпаду СРСР сім’я переїхала до Луганська. Тоді Олеся ще не знала, що змінювати місце проживання їй доведеться не один раз. Спочатку вона переїхала до Італії, де вчилась на хірурга і згодом почала працювати за фахом. Батьки ж лишались у Луганську до вторгнення росіян в 2014 році.

Якось її батьку, колишньому полковнику, відверто натякнули – переходите на бік так званої «ЛНР» або пошкодуєте. На що чоловік відповів: народився українцем, ним і помру. Через декілька днів до сім’ї прийшов близький родич і попередив, щоб збирали речі та переїжджали.

«Тебе йдуть заарештовувати. А якщо заарештують, то уб'ють», – після цих слів батьки Олесі переїхали до Маріуполя. Там і жили, поки війна не наздогнала їх вже у 2022 році.

Батьки Олесі з перших днів вторгнення допомагали евакуйовувати цивільних з Маріуполя. А коли росіяни захопили місто, знайшлися місцеві «добровольці», які здали Ірину та Володимира. Їх розстріляли.

Сусіди намагалися забрати тіла, але не вдалося. Їх залишили "гнити публічно", наче як попередження для інших, що може статись, якщо будуть допомагати українській стороні. Тіла батьків Олесі пролежали на вулиці майже три місяці. Потім окупанти викопали котлован, скинули туди тіла всіх вбитих людей і збудували на тому місці будинок.

«Ми навіть не змогли нормально поховати нашу доньку»

Олеся у той час була в Італії. На момент повномасштабного вторгнення жінка вже мала власну сім’ю з чоловіком та двома дітьми: Сонею та Гаврилом. Дівчинці – 4 з половиною роки, а хлопчику – 11, він захоплювався програмуванням та кікбоксингом. Дуже любив тварин.

У січні Олеся з чоловіком вирішили відправити малих до батьків під Київ, бо на той період в Італії був спалах коронавірусу. Батьки хотіли убезпечити дітей від «зарази», але вони не знали, що Україну чекає щось гірше пандемії.

24 лютого Олеся була на чергуванні в лікарні. Вона дізналася про війну від чоловіка, Сашка, і тремтячими руками взялась за пульт. Новини кричали, що Росія вторглася в Україну. Додзвонитись до батьків вдалось тільки ввечері.

Чоловік, в свою чергу, зібрав речі, забив автомобіль медикаментами та спорядженням і відправився в Київ на службу. Сашко за фахом був військовим хірургом, тому знав, що там буде більш потрібний, ніж в Італії.

А Олеся залишалась на телефоні. Батьки чоловіка, з якими залишались діти, до останнього вірили, що Київ не візьмуть, тому й не виїжджали. Але в містечку, де вони жили, залишатись було вже небезпечно. Тому з 14-го на 15 березня було прийнято рішення евакуйовуватись.

– Ми виїжджаємо автобусом. Поїдемо до тебе в Італію, – почула Олеся в слухавці. І ніби почало відлягати, що діти нарешті будуть в безпеці.

На евакуаційний автобус сіли батьки чоловіка, діти Олесі, а також її невістка з двома племінниками. Вони вже були в дорозі, коли поруч почали падати ворожі снаряди. Один з них потрапив в цей автобус. Жінка дізналась про це через декілька годин. Як і про те, що дітей більше немає. Сина ще пробували врятувати. Його викинуло вибуховою хвилею, але хлопчик отримав 92% опіків тіла. Гаврило помер наступного дня у лікарні, це сталося на його день народження.

Сина вдалося поховати, але маленьку Соню, свекруху, невістку і двох племінників – ні. Вони всі залишились в одній «братській могилі».

«Сашко повернувся. Але ненадовго»

Чоловік Олесі Сашко після смерті сім'ї закрився від цього світу. Він уникав близьких, не хотів ні з ким ділитись своїм горем. Все частіше почав вживати алкоголь. З Олесею говорити не хотів, відчував провину. За те, що сам не забрав малих, за те, що як він думав, саме він допустив це горе.

Олеся йому дзвонила, писала, але Сашко уникав діалогу. Чоловік закрився від усіх і подався на фронт, ближче до «нуля». Він потрапив на Бахмутський напрямок. Вивозив поранених, надавав їм медичну допомогу. Лише через місяць зателефонував Олесі.

– Вибач, вибач. Більше не пропадатиму. Просто я не міг… Не знав як…, – говорив він дружині, а вона розуміла і раділа, що нарешті чоловік вийшов на зв’язок.

Після цього вони вже частіше зідзвонювались. Хоча б раз на тиждень, але говорили. На фронті було багато задач. Та й йому був потрібен час, щоб звикнути до думки, що дітей вже немає. Він тримав біль в собі, ні з ким не ділився. І від цього було ще гірше. Олеся розуміла, що її чоловіка тягнуло на «нуль», зокрема, через сімейне горе.

Якось влітку населений пункт, в якому він був, потрапив в оточення. Не було зв'язку 20 днів. Для дружини це знову був тривожний момент. Вона хвилювалась, думала вже про найгірше, але в один з днів він набрав і сказав, що живий. Після цього моменту вони почали спілкуватися, як раніше. Сашко потроху знову ставав тим, ким його знала дружина до цієї війни. Та теми дітей вони не торкалися, бо він не хотів про це говорити. Відчуття провини нікуди не зникало.

З цим почуттям він і пішов з життя. Через півроку після смерті дітей загинув і Сашко. 5 вересня під час евакуації поранених з Бахмута автомобіль чоловіка потрапив під обстріл – влучила протитанкова керована ракета.

«Я знайшла сенс життя, хоча ще не маю сміливості дивитись на фото»

Олеся залишилась одна. Вона в Італії, всі близькі – в Україні, але їх більше немає. Жінка працювала з психологом, пробувала собі знайти місце в тій країні, та все ж вирішила повернутись в Україну та піти служити.

Жінка покинула роботу в італійській лікарні і вдягнула військовий мундир в Україні. Зараз проходить навчання. Її взяли в одну з гірсько-штурмових бригад в якості бойового медика. Друзі у військовій формі стали нової сім’єю, яка підтримує і допомагає робити важливі справи. Олеся продовжує повторювати, що цей досвід зробив її сильнішою, хоча сказати, що вже пройшла його, жінка не може.

За цей час так і не набралась сміливості подивитись на фото сім’ї. Але продовжує вірити, що зробила правильне рішення, повернувшись в Україну та ставши в лави ЗСУ.

Нагадаємо, що нещодавно Герой України Дмитро Фінашин розповів неймовірну історію свого порятунку. Поранений Дмитро Фінашин із позивним «Фін» залишився сам на майже дві доби, але зміг повернутися до своїх бійців.