Окупанти розстріляли дитину під час евакуації. Згадаймо 12-річного Владислава Магдика

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо 12-річного Владислава Магдика.

9 березня 2022 року російські військові вбили 12-річного Владислава Магдика. Хлопець разом із батьками та сестрою намагався евакуюватись із села Гаврилівка Київської області. Сім’я їхала забрати родичів з села Раківка, як раптом окупанти почали обстрілювати їхній автомобіль.

«Російський військовий стріляв у нашу машину, куля пробила мене наскрізь, але через те, що Влад сидів поряд, вона поцілила ще в нього, він помер відразу», – рік потому поділилась спогадами сестра Владислава, Анна.

Хлопець народився та ріс в селі Гаврилівка. Навчався в Бучанській спеціалізованій загальноосвітній школі №5. Захоплювався комп’ютерами і хотів стати програмістом, ходив на спеціалізовані курси з цієї дисципліни. Займався воркаутом та любив мотоцикли.

«Пам’ятаю, як він любив готувати страви з картоплі. Спочатку йому готували, а потім він навчився це робити і у нас вдома раз в тиждень точно була або смажена картопля, або картопля-фрі, або картопля по-селянськи, також умів робити деруни. І в нього насправді це смачно виходило», – розповіла Анна.

Владислав мав багато друзів, щасливе життя зі своєю родиною, гарні стосунки з сестрою. У дівчини багато фото, де вони разом. На них Владислав усміхається.

«Спільних історій було багато, але у нас була особлива традиція з ним, яка продовжувалася навіть під час окупації. Ми раз у тиждень щось купували смачненьке та робили вечір фільмів і разом сміялися, сумували, лякалися. Це було весело. Також в дитинстві я збирала колекцію ляльок та робила їм будиночки. А Влад постійно збирав гроші та купував мені ляльки, хоча я його навіть не просила цього робити. Він був дуже щедрим та чуйним хлопцем. Коли бачив людей, які просять про допомогу, йому ставало сумно і він давав їм гроші. А ще він завжди запрошував друзів додому, вони разом гралися, їли піцу, музику включали, веселилися, і постійно кликали мене в цю тусовку», – розповіла сестра.

Народження родини Магдиків

Ольга та Валерій Магдики довго чекали первістка й задумувалися про всиновлення дитини. Рідні їх відмовляли. Перша дитина з’явилася за 12 років після одруження – 2006-го народилась Аня. А наприкінці 2008 року батьки дізналися, що чекають ще одного малюка. 1 липня 2009-го в них народився син.

«Перший місяць я називала його Мішею. Дуже подобалося це ім’я. Але у Валерія помер батько Михайло, свекруха порадила не називати так дитину», – розповіла Ольга Магдик.

Хлопчика назвали Владиславом. Він ріс вередливим і вибагливим, потребував уваги батьків. Та їх не обтяжували примхи малюка – вони були захоплені батьківськими клопотами.

Життя до 24 лютого 2022 року 

Магдики жили в селі Гаврилівка Бучанського району на Київщині. Їхній дім був гамірним. Великою компанією з рідними та друзями відзначали родинні свята. Сім’я їздила на відпочинок разом – на лижах покататися, на пляжі полежати. 

Владислав, пригадала мати, ріс кмітливим: «Дамо сину якесь завдання, він обов’язково спитає: «Скільки на це необхідно часу?» Намагався все робити швидко, щоб потім займатися своїми справами».

Владислав любив у всьому бути першим. Казав, що в майбутньому зможе досягти більшого, ніж батьки. Цілеспрямованим хлопчика називали й у школі. 

«Влад був гарним школярем. Що не попроси – зробить. Пам’ятаю, як казав, що хоче стати президентом. Йому хотілося бути рушієм змін», – розповіла класна керівниця Лідія Старовойт.

Хлопець мав багато друзів. У батьків часто брав більше кишенькових коштів, щоб пригостити товаришів піцою чи ще чимось смачним. Захоплювався комп’ютерами, добре знався на техніці та обожнював ігри. Мамі говорив, що стане мільйонером завдяки цим іграм.

«Щирі очі, усміхнений, із великою душею. Добрий, чуйний, як сонечко», – таким пригадала Владислава родичка Оксана Люта. 

Після 24 лютого 2022 року

У перший день повномасштабної війни, 24 лютого 2022 року, Валерій та Ольга Магдики роз’їхалися по роботах. Мати швидко повернулася додому з Бучі – працювала там головною бухгалтеркою. З дітьми знесли до підвалу їжу, свічки та ікони. Коли чулися вибухи, ховалися там.

Увечері родина обговорювала, що робити далі. Батько сказав, що з Київщини не поїде: тут робота, дім, два собаки та два коти. Аня не погоджувалася їхати кудись без тата.

«Наступного дня я нарахувала 170 ворожих танків, які рухалися повз Гаврилівку. Всім рідним телефонувала, вони казали: у регіоні вже є розстріляні машини, не їдьте нікуди, це небезпечно», – розповіла Ольга Магдик.

Поряд із Гаврилівкою розташовані Гостомель і Буча. Магдики постійно чули вибухи. Аня та Влад почали рідше спускатися до підвалу. «Звикли до всього, що відбувалося. Мені стало страшно за них», – пригадала Ольга Магдик.

У березні родина тричі поривалася виїхати з Гаврилівки. Їх зупиняли рідні та сусіди. Магдики мали все необхідне для життя в селі: продукти, генератор, грубку.

«Ніч на 9 березня була страшна. Неподалік вибухали машини. Я погано спала. Через постійну напругу мій страх став ще сильнішим. Потім зателефонувала свекруха: підривають останній міст у сусідній Раківці, решту – вже зруйнували. У нас було обмаль часу, щоб виїхати», – зауважила Ольга.

Вранці 9 березня Ольга розбудила дітей. З Анею та Владом збиралася через Раківку вибратися з Київщини. Син прокидався важко, не хотів вставати.

«Я йому кілька разів казала: «Синок, вставай, треба їхати». Він хотів узяти всі свої комп’ютерні речі в наплічник. Але я сказала, що нам же переходити річку – з цим не зможемо. Він кинув речі в моїй автівці. Там вони й залишилися», – розповіла Ольга.

Магдики сіли до автівки Валерія. Він планував підвезти рідних до Раківки й повернутися додому.

Виїзд 9 березня

Тим часом у шкільному підвалі гаврилівської школи переховувалась Оксана Люта з синами. Попередньо вони домовилися з Магдиками: якщо ті будуть виїжджати – заберуть і її з дітьми.

«Того ранку Оля сказала: «Швидко збирайтеся, будемо їхати». Ми взяли рюкзаки, документи. Пам’ятаю очі Влада – карі, круглі, щирі. Ніколи не забуду його погляд, коли сідали в машину. Він чекав моїх хлопців, щоб поговорити», – пригадала Оксана Люта.

Магдики з Оксаною та її синами вирушили за матір'ю Ольги до Раківки. Подружжя сиділо попереду. Влад, Аня, Оксана та її сини Нікіта і Ярослав – позаду. Приблизно за 10 хв  на автівку вибігли російські військові. «Це сталося дуже швидко. Може, секунд десять. Оля кричить, що вони біжать на нас із націленими автоматами. Валєра розвертає машину», – пригадала Оксана.

«Лягайте на підлогу!» – прокричала Ольга.

«Я не встигла опуститися, як почула звук – наче бляшанку пробивають у тирі. Це був постріл по машині – з якимось глухим звуком, сильним відлунням», – зазначила Оксана Люта.

Жінка відчула запах крові. З куртки Ані виліз пух, дівчина почала задихатися. Дорослі зрозуміли, що в неї влучили. Оксана зняла шарф і затисла рану. «Тримайся!» – кричала дочці.  А та, задихаючись, промовляла: «Владік, Владік…» 

Хлопчик сидів нахилений уперед. Дорослі думали, що так ховався від куль.  Валерій доїхав до свого будинку за лічені хвилини. Виніс сина з автівки, поклав у літній кухні. «Я шукала пульс. Хлопчик до тями не приходив», – пригадала Оксана.

«Мій менший брат помер на моїх очах, але я тоді цього ще не усвідомлювала, бо відчула, що мені важко дихати. Спочатку побачила кров на собі, а потім побачила Влада, який нібито просто злякався та сховався, поклавши голову донизу. Я йому сказала: «Владік, вставай». Він не відгукувався. Потім просто вигукувала його ім’я, але у відповідь нічого. Далі момент, коли я бачу на ньому кров. І розумію, що вона не моя» , – розповіла сестра загиблого.

Ольга була біля пораненої Ані. Роззула її, роздягла. «Донька кладе телефон і каже: «Цей телефон віддаси одній подружці, цей – другій. Бо я, мабуть, мамо, помру». Я вискакую в літню кухню, а чоловік каже, що нашого сина вже немає», – поділилася Ольга Магдик.

Куля увійшла в спину Ані недалеко від хребта, а вийшла біля живота. Владиславу – влетіла у правий бік. Батьки згадують, що в машині син навіть не крикнув. Він пішов із життя тихо.

Поїздка з донькою

Ольга зібралася з силами, сіла за кермо авто, посадила поранену Аню і сказала, що буде прориватися в Бучу до лікаря. Боялася втратити ще й доньку. «Я взяла сумку та документи. Аня була в домашніх капцях. У Луб’янці нас перестріли кадирівці. Сказали, що не пропустять. Я стала на коліна й кричала: «Вбивайте мене, добивайте доньку. Я вертатись не буду». Розповіла їм, що в салоні лежить поранена дівчина», – пригадала Ольга Магдик.

Російські військові наказали їхати за ними. Машина стрибала на пагорбах, Аня стогнала. Окупанти довезли родину до свого пункту в лісі. Там серед багатьох наметів були медичні, Аню взялися оперувати. «Після операції вони повідомили, що відправлять доньку до Росії. Саму. Я дуже просила, плакала. Казала, що втратила сина, і вони таки дозволили їхати з нею», – поділилася жінка.

Ольгу із прооперованою Анею скерували до Білорусі. До ночі 10 березня через обстріли вони сиділи в бомбосховищі в аеропорту Гостомеля. О третій ночі подали гвинтокрил. «Донька лежала після наркозу. Було холодно», – пригадала Ольга.

Тим часом її сина готували до похорону. Валерій сам копав могилу на гаврилівському кладовищі під дулами пістолетів. Окупанти дозволили ховати сина лише йому.

Рішення про всиновлення

Ольга з Анею провели в Білорусі місяць, а потім виїхали до Берліна – туди евакуювалася мати Ольги. У червні 2022 року Ольга повернулася – Валерію було складно самому в Гаврилівці. Аня з бабусею залишилися в Німеччині.

«Я не могла прийняти й повірити, що втратила сина. Тільки коли прийшла на могилу, зрозуміла: Влада більше немає», – сказала Ольга Магдик.

Будинок сімї спорожнів. Аня не захотіла повертатися додому. Їй сподобалося в Берліні. Поступово в подружжя міцніла думка: варто всиновити дитину.

«Як не стало сина, я одразу зрозуміла, що так вчиню. Бо я хотіла цього, коли ще не мала своїх дітей. Але знаєте, тоді я не змогла б так любити дитину», – зауважила Ольга Магдик.

Влітку 2022-го подружжя готувалося до всиновлення. Їм хотілося подарувати родину хлопчику та дівчинці, які втратили батьків у війні. Але таких дітей не було на платформі «Сирітству.ні». Пара обрала хлопчика з Чернігівщини, який на рік молодший за їхнього Влада.

Процес усиновлення Сашка тривав майже рік. «Якби я не займалася цим цілеспрямовано, могло б не вистачити сил. Це було складно й довго, але ми не відступали», – сказала Ольга. Пара розповіла хлопчику про сина Влада, якого вбили російські окупанти. 

«Якось Сашко спитав: «Ви мене берете, тому що Влад загинув?» Ми відповіли: «Ні, ми обов’язково тебе забрали б, але не так швидко. Завжди мріяли всиновити дитину», – зазначила Ольга. 

Зауважимо, згідно з останніми даними ООН, російські терористи за час повномасштабного вторгнення вбили щонайменше 10 тис. і поранили 18,5 тис. мирних українців. Серед загиблих – щонайменше 560 дітей, поранених неповнолітніх – понад 1200. При цьому в організації зазначають, що реальна кількість жертв значно вища, оскільки отримання інформації в умовах війни ускладнене.

За останніми даними Офісу генпрокурора, в Україні через російську агресію загинуло щонайменше 512 дітей. Ще понад 1150 постраждали. Ці цифри також не остаточні. Триває робота щодо їх встановлення у місцях ведення бойових дій, на тимчасово окупованих та звільнених територіях.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.