На фронті поліг артилерист Галицької бригади. Згадаймо Андрія Кіцеру

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Андрія Кіцеру.

Артилерист 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади ДШВ ЗСУ Андрій Кіцера поліг на фронті 28 січня 2026 року. Про це повідомляє «Главком» із посиланням на Львівську міську раду та Український католицький університет.

Андрій Кіцера народився 11 червня 1972 року у Львові. Навчався у ліцеї № 46 імені В'ячеслава Чорновола Львівської міської ради. Згодом здобув професію маляра з художньої обробки у закладі професійної (професійно-технічної) освіти «Львівський професійний коледж прикладного мистецтва та дизайну». Також навчався у Катехитично-педагогічному інституті Українського католицького університету.

Після навчання Кіцера проходив строкову військову службу, потім працював майстром з інтер’єру на приватних підприємствах.

Зі слів рідних, Андрій був людиною з великим серцем – вихованим, відповідальним, щирим і турботливим. Завжди допомагав іншим, був надійною опорою для своєї родини та вірним другом. Вирізнявся чуйністю, добротою, внутрішньою силою й незламністю, завжди залишався усміхненим, життєрадісним та оптимістичним. Вів здоровий спосіб життя, займався дзюдо, гімнастикою та бойовими мистецтвами. Любив подорожувати, особливо в гори, цікавився історією, розумівся на музиці. Працював із любов’ю, був талановитим і старанним. Займався пасікою та садівництвом, любив готувати. Його словами було: «Земля – це моє життя». Опираючись на Святе Письмо, яке знав досконало, давав мудрі поради. Часто повторював: «Якщо мене Ісус покличе, я візьму рюкзак – і піду додому». Для багатьох він був прикладом світлої та сильної людини.

Андрій Кіцера був учасником АТО, а з початком повномасштабного вторгнення російських окупантів став на захист Батьківщини. Боронив територіальну цілісність та суверенітет України на миколаївському, херсонському, південно-слобожанському, донецькому, курському та північно-слобожанському напрямках у складі 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Десантно-штурмових військ Збройних сил України.

«Я побачив, що робить Росія, і зрозумів, що не можу сидіти вдома. Дружину й доньку я відправив до сестри. Коли вони поїхали, я тихо зібрався і пішов у військкомат. 28 лютого я вже був на комплектації. У військкоматі сказав одразу: відправляйте тільки у 80-ку, тільки до своїх. Рідні місяць не знали, що я вже на фронті, бо розумів: якщо почну пояснювати – зламаюся», – сказав Андрій у інтерв'ю, яке опублікувала його бригада у грудні 2025 р.

У бригаді пишуть, що хоча Андрієві було 53, він працював у такому бойовому темпі, який не кожному 30-річному під силу. «Мені тут нерідко кажуть: «Дядьку, ви часом не втомлюєтесь?». А я сміюся. Я дивлюся на хлопців, які молодші за мене на 20 років, а здоров’я в них не краще за моє. Це не залежить від віку. Це залежить від духу, від характеру, від того, чи ти готовий стояти до кінця», – казав воїн.

Андрій пригадував, як важко було тримати оборону на початку російсько-української війни. Тодішня реальність – брак побутових речей, з морозами та мінімальними ресурсами. «У 2014-му було дуже важко. Ми жили в землянках, в окопах. Вода тільки для приготування їжі. Посуд мили снігом. Морози 25-30 градусів. Один генератор на 20-30 людей, щоб зарядити телефони. Я тоді обличчя не мив - не було чим. Це був інший рівень війни», – розповідав захисник.

Уже під час Великої війни, під час боїв за Кліщіївку, що на Донеччині, розрахунок Андрія знищив одразу дві російські ББМ. «Першою йшла МТ-ЛБ. Вона їхала, не стояла. І з першого пострілу ми в неї влучили. Через хвилину до неї під’їхала інша машина, мабуть, на допомогу. Ми працювали швидко, другий снаряд – і друга машина теж загорілася. Дві цілі двома пострілами. У нас тоді навіть часу порадіти не було, мали одразу відкочуватися», – казав воїн. 

Про страх на війні Андрій говорив чесно й відверто: «Я вихований у християнській родині. І вірю в Бога. Кожного разу, коли ми їдемо на бойове, я всю дорогу молюся. Це мене зосереджує. Я знаю, що за мене теж моляться рідні. І це мене укріплює, надає сили і впевненості».

80-ту бригаду Андрій називав місцем, де кожен боєць відчуває взаємоповагу й довіру: «У нас людина – на першому місці. Командири не зверхні, вони слухають. Часто питають поради, бо знають, що в мене є досвід. Тут ти відчуваєш, що твої знання й руки цінують. І це дуже мотивує».

Андрій  найбільше мріяв повернутися до мирного життя, до будівництва, ремонту, тобто свого ремесла: «У мирному житті я міг вигадати, придумати, зробити щось нове. Я люблю творити руками. Я все життя так працював. А на війні доводиться руйнувати. Але це така руйнація, яка рятує життя. І коли все закінчиться, я повернуся додому й знову буду творити. Мені є що будувати».

Нагороджений відзнакою Міністерства оборони України «За зразкову службу», відзнакою «За знищеного ворога» та медаллю «Учасник АТО».

Поховали полеглого захисника 24 лютого 2026 року на Личаківському кладовищі, на полі почесних поховань № 87, вул. Пасічна.

У Андрія Кіцери залишилися дружина, донька Ліліана, брат та родина.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув у боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.