Вчитель і музикант, який став на захист України ще у 2014-му. Згадаймо Данила Мельника

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Данила Мельника.

Боєць Данило Мельник, позивний Кенон (гармата англійською), загинув 10 травня 2023 року під Бахмутом на Донеччині. Воїн отримав осколкові поранення голови та грудної клітини під час виконання бойового завдання, на яке пішов добровільно замість пораненого побратима. Рівно через місяць захиснику мало виповнитися 30 років.

Данило народився у селі Устимівка Київської області. Жив у столиці. У ранньому віці дитині встановили діагноз – двостороння дисплазія стегнового суглоба. Коли хлопчику виповнилося п'ять років, йому зробили першу операцію. До одинадцяти років їх було вісім. Про цей факт із життя Данила мало хто знав – хлопець не хотів, щоб його жаліли.

Данило навчався у музичній школі імені Миколи Лисенка. У вісім років він став членом народного колективу «Чумаки» під керівництвом Василя Триліса – у хлопця був чудовий голос. Виступав на патріотичних концертах та лекціях у Будинку вчителя. Мельники також активні учасники Помаранчевої революції. 

Згодом юнак закінчив магістратуру Київського університету культури і мистецтв, де навчався по класу бандури на факультеті музичного мистецтва. Мав чудовий голос. Співав у хорі Патріаршого собору Воскресіння Христового УГКЦ. Викладав музичне мистецтво в Київській гімназії №48. Любив подорожі й тварин, мав багато друзів.

Брав участь у Революції гідності. Воював в АТО у складі батальйону «Донбас». Пройшов Іловайськ, брав участь у боях за Лисичанськ і Попасну.

У березні 2015 році Данило познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Інною. При чому це заслуга старшого брата Устима – він продовжував воювати, а Інна ще з часів Майдану була активною волонтеркою, допомагала військовим. Мала якусь передачу для підрозділу Устима, зайшла передати додому і познайомилася з Данилом.

Жінка пригадує, скільки волонтерських справ тоді вирішували: одяг для бійців, підсумки, взуття нестандартних розмірів, яке шили на замовлення, ліки й тисячі дрібниць, якими неповоротка державна бюрократія не могла вчасно забезпечувати воїнів АТО/ООС. А Данило все це розумів, бо сам пройшов цей шлях. І з великим розумінням і співчуттям ставився і до того, що Інна ще й допомагала безпритульним тваринам.

У жовтні 2015 року Інна та Данило одружилися. У них виявилося багато спільного, разом подорожували Україною. Подружжя декілька разів побувало за кордоном. Данило захоплювався красою Балкан. Разом складали плани, куди ще поїхати, що побачити.

Новий широкомасштабний напад росіян в лютому 2022-го змінив життя всіх українців – Данило повернувся до війська. Став до лав добровольців, членів «Правого сектору». Звільняв Київщину, потім воював на Харківщині.

«Він пішов до війська на третій день повномасштабної війни. Хотів йти одразу, але я відмовляла, плакала. У цей час якраз перервала курс хімієтерапії в Інституті раку, і мені було страшно залишатися самій. Але тоді скликали усіх, хто мав бойовий досвід, і він не міг залишитися вдома», – розповіла Інна.

Навіть під час повномасштабного нападу Данило продовжував самовдосконалюватися. Записався на курси англійської, які на полігоні проводила вчителька та волонтерка Олена Чекрижова.

«Ми могли б перетнутися десь на вулиці, в парку, або в супермаркеті, а зустрілися на військовій базі, де я викладала йому англійську. Руки в Данила завжди були у мазуті, обдерті, перемотані пластиром – він постійно лагодив трофейний БТР. З цієї ж причини пропускав уроки, але завжди наздоганяв домашнє завдання. «Друже Кенон, коли ми нарешті побачимось на занятті?» – питала я його. «Побачимось very very soon!» – сміявся він»...

Уже у час повномасштабної війни Данило знайшов час, щоб опанувати керування безпілотником. При цьому, як вроджений технік, пробував самостійно збирати дрони – деталі купував у супермаркетах, паяв, перелопатив гори спеціалізованої літератури. За словами брата Устима, Данило розробив робочу модель з унікальними характеристиками, і якраз шукав тих, кого можна було б зацікавити виробництвом таких дронів.

«Я ніколи не хвалилася своїми дітьми перед людьми, завжди вчила їх скромності й хотіла, щоб вони були перш за все справжніми й чесними. Якоюсь непомітною наче була для мене їхня зовнішність. А тепер, коли один з них загинув, я ніби побачила їх усіх збоку. І мене наповнює величезна вдячність Богу, який дарував мені таких дітей!

Дивлюся тепер на фото, слухаю пісні Данила у запису і дивуюся: який же ти, сину, красивий! Який ти сильний, мужній, благородний! Яка могутня твоя пісня і як її не вистачатиме всім, хто тебе знав! Молюся за всіх воїнів наших, і знаю, що відтепер і вони, і я маємо ще одного янгола-охоронця на небі, якому дуже потрібна справжня вільна Україна, і саме тому він залишається назавжди в строю!» – написала мама загиблого Марія Гармаш.

У Данила не було ілюзій, що вона закінчиться «за два-три тижні». Він розумів, що триватиме вона довго і звертав увагу на те, що нам необхідно робити акцент на технологічній війні. Збільшувати кількість безпілотників у небі, які б допомагали робити військо більш маневровим. Саме тому він і опановував професію оператора БПЛА і сам працював над розробкою таких пристроїв.

«Пам’ятаймо, герої не вмирають… Вони просто, рано чи пізно, закінчуються», – написав Данило Мельник за місяць до своєї смерті на війні, яку він очікував і якої не намагався уникнути.

«Ніколи не скаржився, мужньо переносив всі випробування. Був принциповим і справедливим, завжди заступався за слабших. При цьому був дуже скромним і лагідним, умів вислухати і підтримати, любив життя і все живе. Умів кохати і виявляти турботу, був чудовим сином, братом, чоловіком, завжди знаходив добре слово для друзів. Данило вірив в Бога. Любив грати на фортепіано і слухати дощ, цікавився технікою, подорожував... І понад усе любив Україну. Мріяв бачити її сильною, вільною та незалежною», – написала дружина полеглого воїна Інна.

Якийсь час жінка залишалася у Києві, потім виїхала до Львова, намагалася продовжити лікування там – хотіла бути ближче до коханого. Але Данило дуже наполягав, щоб вона їхала і продовжила лікування за кордоном. І дуже радів, що вона у безпеці у Франції. З того часу, їхнє спілкування було тільки через зв’язок у месенджерах. Інна пройшла декілька хімієтерапій, операції і мала чітку мету не тільки подолати хворобу, а й вшанувати пам’ять коханого чоловіка, адже попрощатися з ним не вийшло. Проте у лютому цього року жінка померла...

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.