Готував на позиціях смаколики для побратимів. Згадаймо Олександра Ращупкіна

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Олександра Ращупкіна.

Боєць Олександр Ращупкін, позивний Повар, загинув 8 квітня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу села Роздолівка Бахмутського району на Донеччині. Захиснику було 32 роки.

Олександр народився і жив у місті Старокостянтинів Хмельницької області. У 2012 році закінчив Хмельницький інститут соціальних технологій університету «Україна» та здобув кваліфікацію бакалавра з фінансів і кредиту зі знанням іноземної мови. У мирному житті працював менеджером з продажу побутової техніки. Сім'ї своєї не мав, але обожнював племінників і похресників. Любив життя та все навколо. Мав дуже багато друзів, з якими проводив весь свій вільний час.

«Сашко завжди гарно вчився, та і навчання йому давалось легко, – пригадала сестра Ольга про дитинство брата. – Він був таким відповідальним, що вставав о п’ятій ранку, аби зробити уроки та не підвести маму та вчителів. Добрий, щирий, слухняний та наповнений внутрішнім світлом хлопчик. Він був вірним другом, веселим, щирим однокласником, який завжди прийде на допомогу, – так про нього говорили товариші». Олександр з трепетом та ніжністю згадував учителів та однокласників, навіть у коротеньких розмовах з сестрою, допитувався: як вони там.

Перед початком повномасштабного вторгнення чоловік пішов на військову службу за контрактом до ЗСУ. Служив у 44-й артилерійській бригаді імені Данила Апостола. Після 24 лютого боронив Київський та Запорізький напрямки. Пізніше був переведений до 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ої ОГШБр «Едельвейс». Брав участь в обороні Бахмутського району та штурмі позицій окупантів.

«Сашко завжди був безвідмовним, добрим, спокійним та поміркованим. Батьки виростили його в любові та всього навчили. Здається, він умів усе! У нього не було «не хочу» чи «не буду», було лише «потрібно». А ще він умів дуже гарно готувати. І, уже будучи на позиціях, готував своїм побратимам різні смаколики. Старшому братові замовляв різні приправи, крупи, аби було смачно та вистачило на усіх. Брат передавав передачі, – зауважила сестра загиблого Ольга, – а Санька частував усіх. Мовляв, не в усіх є кому гостинці передавати».

А одного разу Олександр зателефонував брату і попросив військову форму. Ні, не для себе. Для хлопчини, з яким служили пліч-о-пліч, бо той сирота, йому нікому допомогти, а змінного одягу потребує.

Пізніше Олександру дали 10 днів відпустки. «Санька приїхав не один, а з побратимом, бо не міг залишити його святкувати новий рік в окопі, додому тому хлопцю їхати було далеко, от брат і запросив. Приїхав, як завжди, з подарунками: мені – величезний букет квітів, племінникові – ноутбук. Він такий був в усьому: завжди з відкритою душею та добрим серцем. Жив для усіх, усім хотів допомогти та зарадити. Племінники завжди згадують його, розповідають про ті найдорожчі моменти, які провели разом. А хрещениця Софійка й досі плаче, згадуючи як дядько колись на зарплатню накупив їй різних ляльок Лол, про які вона дуже мріяла. Сашко пішов роздавати буклети на вулиці, аби порадувати племінницю. Знаєте, як кажуть, є хороші, світлі люди, він був одним з них. Я душею відчула, – плачучи продовжила Ольга, – що це була наша остання зустріч. Жаль, сльози й відчай… Я так відганяла від себе думку, що ми вже більше ніколи не побачимось… А Сашко мені казав: «Не плач, рідненька. Усе буде добре. Ну хто, як не ми? Я мушу йти заради вас, щоб ви спокійно та мирно усі жили. У вас сім’ї, діти, ви повинні бути тут, з ними, а я мушу бути там».

Уже в середині січня боєць Олександр Ращупкін був на позиціях за 500 м від ворога. На зв'язок виходив рідко, говорив мало, більше писав. Хлопцям було важко і морально, і фізично. Серйозні бої, холод і болото, але найстрашніше – втрати. Лише у березні Олександр виніс з поля бою приблизно десять загиблих. Дуже важко переживав загибель побратимів, на полі бою довелось відчути ціну кожної хвилинки життя. Прийшло усвідомлення: кожен новий прожитий день – уже маленька перемога. А для рідних у нього все завжди все було добре. Про те, якими силами й ціною військовим доводиться відстоювати незалежність і свободу України, розповідав зрідка і лише брату. Сестру та батька беріг та боявся хвилювати.

Олександр обіцяв батькові привезти невістку, народити онуків та жити разом у мирній квітучій країні. Та не судилося… Люблячий та турботливий син, милий племінник з кошеням під пахвою, чудовий брат та уважний дядько – таким запам’ятався чоловік найріднішим людям.

Звістка про смерть стала великою трагедією не тільки для його рідних та близьких – друзі й однокласники і досі не можуть змиритися з цією непоправною втратою. Для них усіх Сашко назавжди залишиться справжнім другом, вірним товаришем, людиною, яка завжди дотримувалась свого слова та у скрутну хвилину була готова підставити дружнє плече.

«Мій Санька був світлою та доброю людиною, яка любила увесь світ, старшого брата Петра, тата, племінників, а найбільше – покійну маму. Останнє відео, яке було завантажене з інтернету на його телефон, мало назву: «Пам'ятайте мене живим». Скільки мого віку, стільки ти житимеш в моєму серці…» – написала старша сестра воїна Ольга.

Поховали захисника в рідному місті. В Олександра залишилися батько, сестра, брат і племінники.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.