Повінчався з коханою на фронті. Згадаймо Вадима Кутового, який захищав Україну з 2014-го

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Вадима Кутового.

Вадим Кутовий отримав осколкове поранення у серце 9 березня 2023 року під Бахмутом на Донеччині. Він прикрив собою побратима. Захисник буквально місяць не дожив до свого 30-ліття.

Друзі й рідні згадують Вадима як людину, яка завжди стояла на боці правди та справедливості. Він був родом із Черкащини (село Тетерівка, Жашківщина). Його та двох рідних братів виховувала лише бабуся. Військову службу розпочав у 19 років. 

З перших днів Майдану Вадим Кутовий був там. Тоді юнак усвідомив, що ця боротьба лише починається. З 2014-го він захищав Україну від російської агресії у лавах ЗСУ. Служив у радіолокаційних військах ЗСУ. Згодом перевівся в батальйон спеціального призначення «Донбас-Україна». Побував у найгарячіших точках бойових дій на Сході країни: Пісках, Щасті, Мар'їнці, на Світлодарській дузі, у Бахмуті. 9 січня 2016 року його нагородили медаллю «За оборону рідної держави».

Коли почалось АТО, Вадим одразу ж став на захист Батьківщини.

Вадим познайомився з майбутньою дружиною Оленою у 2016 році на Херсонському військовому полігоні перед виїздом в АТО. Жінка тоді служила бойовою медикинею.

«Я медик – мене знали всі. Нас було три чи чотири на кілька батальйонів. Він зайшов до нас у палатку, сказав, що в них немає кави. Кажу, ну то бери. Того ж дня запропонував зустрічатися. А для мене на першому місці була служба. Я так і сказала, що ніяких зустрічань. Мені потрібна була робота», – поділилася Олена.

Вадим все одно приходив до Олени в медпункт, носив цукерки. Але поєднала їх зустріч у Покровську, де обоє лежали в наметовому госпіталі. Олена була там з контузією. Вадим – із восьмою контузією та мінно-вибуховою травмою з осколковими пораненнями, великим опіком. Олена побачила, як Вадим йде коридором, і потягла його за руку. «Він тоді так подивився на мене. Напевно, не впізнав», – розповіла жінка.

З березня 2016-го Вадим служив у батальйоні спеціального призначення «Донбас-Україна». Під Мар'їнкою Донецької області отримав важке поранення. 

Вона була в білій футболці й білих штанях, схожих на медичні, які їй медики видали вже у госпіталі. І після цієї кількасекундної зустрічі Вадим її відшукав. Усіх розпитував про дівчину, схожу на ангела. Оскільки Олена була медикинею, її всі знали у госпіталі. До неї в палату Вадима привели головний лікар, анестезіолог і хірург. Так романтично познайомилися вже вдруге…

«Вадим попросив номер телефону. На маленькому обдертому папірчику написала. Він носив цей папірчик біля грудей у коробочці з нагородою весь час», – пригадала Олена. 

Після одужання Вадим і Олена роз’їхалися, але продовжували спілкуватися. Він дзвонив рідко, бо зв’язку не було. Олена теж часто була на виїздах. Згодом вона перевелася у батальйон «Донбас», адже її начмед не на всі завдання пускав, бо вважав, що то ризиковано, а в Олени на той час вже було двоє дітей.

За три місяці зустрічань на передовій вирішили одружитися. «Він хотів мати когось рідного. Тому й зробив мені пропозицію. Сам купив обручки, замовив сукню для вінчання, – зауважила Олена Кутова. – Для мене головною була служба. Я мала велику мрію допомогти багатьом. І якби не вагітність, я б ніколи не звільнилася. Вадим казав, що так мене врятував».

Подружжя повінчалося під час військової служби у Лозовій на Харківщині в колі побратимів. Командир сказав: «Це перше весілля у батальйоні «Донбас». Ви не можете мене опозорити, маєте зробити все по-людськи». Ми розписалися, вінчалися. Нас навіть ЗМІ знімали», – зауважила Олена.

Уже на другий день після весілля молодята збирались на полігон. Олена встигла спакувати весільну сукню і вінчальні ікони, аби вислати їх поштою додому. «Ми навіть торт весільний не розрізали, бо всі були дуже втомлені. Сили вистачило лише на кілька танців, коли знімали фату. Усе, що залишилось на столі, ми відправили нашим хлопцям в АТО», – розповіла Олена.

Жінка ще на восьмому місяці вагітності була під Бахмутом, евакуювала бійців. Це дало про себе знати: донька народилася з зупинкою серця та ледь вижила.

Після демобілізації Вадим встиг пожити з родиною, яка оселилася на Івано-Франківщині. Дружина згадує, що він був неймовірним батьком. Працював на будівництві, а вечорами й на вихідних будував дім для доньок. До кінця облаштувати його не встиг через повномасштабне вторгнення.

Олена наголосила, Вадим дуже любив доньку. І саме через це він знаходив сили залишатися в Івано-Франківську, хоч і був переконаний, що його місце – на війні. «Він дуже хотів побачити перемогу. І хоч дитина для нього була Всесвітом, він все одно хотів ще кілька росіян вбити, а тоді вже бути з нами. І хлопці його теж казали, що він хотів бути у двох місцях одночасно – з жінкою та з дитиною і на службі, бо це було – його», – розповіла жінка.

Вадим був прекрасним батьком, обожнював дітей і приділяв їм багато часу. Після народження Анастасійки чоловік звільнився зі служби та почав працювати муляром.

Після 24 лютого 2022-го Вадим вступив до територіальної оборони в Івано-Франківську. «Він так рвався, що я ховала документи. Знав, що я його не відпущу. Ходив у військкомат, але потрібен був весь пакет документів, які я тримала в себе. З військкомату навіть дзвонили, що прийдуть до мене з обшуком», – пригадала жінка. Вона просила чоловіка, аби він дочекався, поки донька піде в перший клас. Але не втримала коханого.

«Я передчувала… Але останній раз сказала, якщо це мета його життя, то я поважаю його думку, – поділилася дружина загиблого.  – Коли дала йому оригінал військового, він усе залишив посеред вулиці, обернувся і пішов. Сказав, що його чекають у військкоматі».

Ще три тижні Вадим Кутовий перебував у Коломиї на навчаннях. За цей час Олена з донькою змогли приїхати до нього на один день. «Ми побули разом фактично пів години. Він поспішав на збори. Я йому перебрала волонтерські ліки. Попідписувала, що й як приймати, перебрала аптечку», – зазначила Олена. То був останній раз, коли вони бачилися. Із березня 2023 року підрозділ Вадима виконував бойові завдання під Бахмутом, у Білогорівці. Вадим Кутовий був командиром групи. Під час одного з виходів у селі Білогорівка його загін потрапив під обстріл із ворожих дронів. Посмертно Вадима Кутового нагородили медаллю «За честь і звитягу».

«Там вижити було нереально. Був наказ вийти на підконтрольну територію. Вони доповіли, що там заміновано. Отримали наказ відступати. Але їх помітили й почався мінометний обстріл, – поділилася Олена. – Зі слів хлопців, міна потрапила в окоп. З ними служив чоловік з Калуша – Валентин Нестеров. І мій чоловік, падаючи разом зі ще одним побратимом, закрили собою цього чоловіка. Нестеров загинув через два дні. Того дня, 9 березня, загинуло троє хлопців, один був поранений».

«Тоді у них було троє двохсотих і один трьохсотий. І кажуть хлопці, вони не думали, що це може бути він, – додала жінка. – Він усе знав, вмів. Він був зі мною під Іловайськом і не загинув. Якби був хоч 1% можливості врятуватися, він би навіть не себе рятував, а інших. І коли мені сказали, що він закрив собою товариша, мене це не здивувало. Це – героїчний вчинок, коли знаєш, що міна може тебе фактично розірвати».

Перед смертю Вадим Кутовий встиг закрити собою побратима

Перед загибеллю чоловік зробив останнє фото для коханої, де він у військовій формі руками показує їй серце. Жінка отримала світлину від Вадима 8 березня – за день до його загибелі.

«Фотографуватися перед бойовим завданням – погана прикмета, – каже Олена. – А він ще так гарно вийшов на цьому фото…»

Трохи вище серця на грудях Вадим Кутовий мав татуювання – два пістолети навхрест і череп. І хоч зі слів побратимів, Вадим був у бронежилеті, смертельний уламок прошив серце навиліт. У довідці про смерть вказали – мінометний обстріл. Втім, уламків ще десь по тілу, що звично буває за таких обставин, Олена не побачила.

Вадим загинув від єдиного поранення, що втрапило в саме серце.

«Коли він тепер їхав на позицію, дала йому і свій хрестик. І ще сказала, можливо, мій ангел охоронець сильніший за твого, – поділилася Олена. – Скільки у нас серед медиків було  багато загиблих, а мені на диво щастило. І коли він помер, я перестала вірити у будь-що. На кладовищі в якийсь момент мені здалося, що все довкола – чорно-біле…»

Військовий похований на Алеї Слави у Чукалівці на Івано-Франківщині. У нього залишилися дружина Олена і п'ятирічна донька Анастасія.

Олена повідомила дитині про загибель батька одразу як дізналася – не могла приховати від неї правди, адже для Насті батько був усім. «Коли тато загинув, вона всі порозкладані іграшки скинула і каже: «Хай тата покладуть тут, біля мене». Не боялася. В церкві донька сама підійшла до труни, подарувала татові підсніжники, поцілувала, – розповіла Олена. – Запитала мене: «Тато ж знав, що це небезпечно, чому він пішов в армію?». Має планшет з його фото і відео. Каже, як виросте, то піде служити й буде стріляти».

Усю панахиду в церкві й навіть на цвинтарі Олена тримала Вадима за руку. І досі їй здається, що він ще повернеться, що зараз Вадим служить в армії та просто не має можливості подзвонити.

«Тяжко. Думаю, він нас бачить і все одно допомагає військам, – поділилася Олена. – Він казав мені, що пішов заради дитини, аби вона жила у вільній Україні, бачила зовсім інше життя. Як медик я розумію, що тут нічого вже не зробиш. Тримаюся з останніх сил, щоб дитина цього не бачила. Для нього Україна і служба в армії були понад усе. Думала, ми разом зістаримося і разом помремо. Йому назавжди 29».

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.