Мріяв об’їхати Європу в домі на колесах. Згадаймо Віталія Кадола

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Віталія Кадола.

Молодший лейтенант Віталій Кадол, позивний Хом'як, загинув 15 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання біля селища Спірне на Донеччині. Офіцер отримав смертельне поранення внаслідок ворожого танкового обстрілу. У вересні захиснику виповнилося 32 роки.

Віталій народився в Івано-Франківську. Навчався та жив у рідному місті. В юності захоплювався футболом, був активістом молодіжної скаутської організації «Пласт» та учасником музичного рок-гурту. Здобув вищу освіту в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу.  Працював у компанії IT-Expert з встановлення систем безпеки.

«Коли ми прокинулися від вибухів 24 лютого, в мене були шок і паніка. Я не вірила, що може бути війна, – розповіла дружина Віталія Юліана Кадол. – Пропонувала йому їхати за кордон, бо там є родичі, але він відмовився. Навіть коли до вторгнення були розмови про переїзд, він казав: ми на своїй землі й будемо тут. Без нього їхати не хотіла. Вирішили, максимум часу, який нам дано, провести поряд».

Віталій Кадол хотів записатися в тероборону, але там місць не було. Підтримував зв’язок з тими, хто був на бойових позиціях, волонтерив. Але думка захищати Батьківщину його не покидала. Дружина його рішення прийняла, бо обіцяла підтримувати в усьому.

У червні 2022-го чоловік приєднався до лав ЗСУ. Служив у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. Наприкінці вересня був призначений командиром взводу.

«Мав лише військову кафедру при університеті. Коли вчився в «десятці», то ділився своїм захопленням від навчання. Йому подобався дух, подобалося, що вони роблять щось важливе для країни, – зауважила Юліана Кадол. – Повторював, що має нас із сином захистити, аби ми були в безпеці. Казав: хто як не ми, ми будемо боротися до останнього, повернемося або зі щитом, або на щиті».

Влітку Віталій опановував військову професію, кілька разів їздив на фронт. Коли повертався, то говорив про те, що повинен бути там, бо там його друзі, там його місце. 

У Віталія з сином була своя традиція, яку вони започаткували ще до війни. Коли Павлик лягав спати, тато обов’язково казав йому «пятішка, цьомик, обнімашка». На війні вона перейшла в аудіо і відеоформат. І це тривало до останнього, поки був зв’язок. Усі його побратими знали, що Віталій увечері має записати повідомлення для сина. Востаннє вони бачилися перед черговою поїздкою. Коли Юліана з сином востаннє проводжали тата, він сказав на прощання «скоро повернусь», але не повернувся…

У вересні Віталій Кадол потрапив на нуль. Був на Бахмутському напрямку. Ніколи не казав дружині, де саме вони стоять і що там відбувається. «Все заспокоював мене і казав, що все буде добре. Коли й говорив про те, що може не повернутися, казав, що ми гарне життя прожили, – поділилася Юліана. – Казав, що найгірше це не своя смерть, бо ти не відчуваєш її, а бачити, як гинуть твої побратими.

Одне з останніх повідомлень, яке Віталій написав дружині, було: «Все ок. Вантажимося. Я вас люблю. До зустрічі». «Це «до зустрічі» дуже насторожило, бо він ніколи так не говорив, – зазначила жінка. – Більше не виходив на зв’язок. Але він попереджав, що зв‘язку не буде. В той день я ще написала йому, що дуже важко без нього, але вірю, що все буде добре. Але це було вже після того, як він загинув…»

32-річний Віталій Кадол отримав смертельне поранення під час танкового обстрілу 15 жовтня 2022 року в селищі Спірне Бахмутського району. Уламок від снаряда потрапив Віталію в потилицю. «Він був цілий. Було таке враження, що він дав можливість з ним попрощатися. Приїхав у труні, але я змогла з ним попрощатися», – сказала Юліана Кадол.

Коли жінці зателефонували із військкомату з проханням про зустріч, вона розуміла, що на 90% новини – невтішні. Але ще сподівалася, що, можливо, це якийсь розіграш від її чоловіка, що насправді він вирвався, приїхав і зараз зайде. Коли відчинила двері й побачила людей у формі, все зрозуміла без слів.

«Я зрозуміла, що це кінець всьому. В цей момент душа моя померла разом з ним. Я не уявляю, як жити без нього. Він був нашою опорою, стіною. Війна все зруйнувала. Вчора ще говорив я тебе люблю, а на завтра вже його нема… – поділилася Юліана. – У нас було багато планів на життя. Ми завжди були разом. Я й зараз не вірю, що його більше ніколи не буде. Він і під час роботи часто їздив у відрядження. І зараз таке ж відчуття. Я його чекала і далі чекаю, що ми зустрінемося».

Чотирирічному сину про загибель тата розповіла не одразу, лише за два місяці – з підтримкою психолога. Не уявляла, як про це сказати сину, який так чекав тата і завжди молився, щоб тато повернувся живим, здоровим. Для хлопчика тато полетів на зірочку. Але він все одно чекає, що тато повернеться. 

«Коли я таки сказала йому правду, Павлик мене заспокоював: «Не плач, він в нашому серденьку є. Може, тато колись ще з зірочки повернеться», – пригадала Юлія. – Вдома була запасна татова форма. І він каже, візьму форму, зброю і буду, як тато – військовим, і теж полечу на зірочку. Вже і космонавтом готовий бути, щоб попасти до тата».

Жінка додала, що в особистих речах чоловіка, які їй повернули з війни, була записка, яку вони з сином передали разом з однією із посилок. Чоловік носив її біля серця разом з усіма документами. «Найстрашніше усвідомлювати, що рюкзак, який ми йому з Павлом діставали, повернувся додому сам. Все вернулося, а найголовнішого – нема», – зауважила Юліана.

Без чоловіка жінка не бачила сенсу життя. Не вдавалося взяти себе в руки навіть заради сина. Єдине, що врятувало – сни.  «До поховання снився кожного дня і розважав. Казав: вставай, чого ти лежиш? Приходив у сни веселим, наче у нього все були якісь справи. Я сварилася, казала: чого ти мене лишив? А він відповідав, що треба працювати, – розповіла дружина. – Якось уві сні мене обійняв і сказав, я завжди буду вас захищати з неба. Це дало сили. Я вірю, що він десь поруч. Раджуся з ним, говорю і так легше. І досі дякую йому за сни – приходжу на могилу і не прошу, просто дякую. Я там можу з ним поговорити й мені легше».

Юліана і Віталій познайомилися у 2012 році на роботі. Але їхня історія почалася через три роки на Миколая. Згодом він зробив їй пропозицію. «Став усім для мене – життям, коханням, опорою в житі. І ці шість років були неймовірними. У 2018 році в нас народився синочок Павло. За це йому дуже вдячна», – сказала Юліана.

«Дякую тобі за все, наш татусь. Вірю та чекаю зустрічі з тобою, десь там, за небокраєм. Назавжди в нашому серденьку. Твої найдорожчі», – додала жінка.

Віталій Кадол був веселим, компанійським, на роботі міг з будь-ким знайти спільну мову, у всьому знаходив позитив. Практикував моржування. Мріяв об’їхати Європу в домі на колесах.

«Віталік, чи як ми його в компанії називали – Патлатий, Грубий, Вєталь чи просто Кадол – був настільки позитивним, що з ним неможливо було сумувати. Ми разом з одногрупниками спробували згадати, коли ж він сумував чи на когось ображався, і не згадали таких моментів, бо їх просто  не було, – розповів одногрупник Назарій Левицький. – Він у будь-якій ситуації знаходив позитив, результатом якого був дикий сміх усіх, хто поруч. Для нас Віталій Кадол був великою людиною».

«Я завжди знав, що можу розраховувати на твоє плече, пораду і просто побути разом. Наша дружба не закінчилася, просто стала тепер трохи іншою. Але я знаю, що ти – поряд, завжди зі мною. Ти був добрим другом, чоловіком і батьком, веселим і справедливим, завжди життєрадісним і усміхненим. Таким залишишся на завжди. Війна обірвала все», – поділився Богдан Остафіїв, з яким Віталій товаришував 11 років.

Віталій був людиною з великим добрим серцем, де було місце для кожного. Не любив брехні, ніколи не мирився з несправедливістю. Віталія всі згадують з теплом та посмішкою на обличчі тому, що і сам Віталій за життя завжди був таким – усміхненим, життєлюбним, креативним, повним енергії та сили змінювати світ на краще.

«Його неможливо згадувати без посмішки. Віталік був компанійським, веселим, вмів тонко та влучно пожартувати. Був кмітливим, легко знаходив спільну мову з людьми. Міг швидко адаптуватися в різних ситуаціях. Навіть коли ми були в гарячій точці, Віталік не втрачав оптимізму і підбадьорював мене: «Не переживай! Все буде добре!». Був люблячим батьком і чоловіком, багато розповідав про сина та дружину. Також Віталік був відповідальним та надійним другом, на нього завжди можна було покластися!» – розповів побратим Андрій.

«Для мене це по-особливому трагічна звістка. Віталій Кадол у 12-14 років був учасником молодіжної організації «Пласт», я був в нього Верховником. Віталій, на псевдо Ведмідь, був дуже життєрадісним хлопцем, кмітливим, постійно ставив питання, хотів все знати. Віталій вмів пожартувати, був душею компанії. На жаль, ця молода людина віддала своє життя під Бахмутом. Шкода, що війна забирає найкращих, тих, хто міг ще довгі роки будувати цю державу. Вічна пам'ять Віталію, вічна пам'ять всім хлопцям, які віддали своє життя за незалежність нашої держави», – зазначив мер Івано-Франківська Руслан Марцінків.

Поховали Віталія на Алеї Слави в рідному місті. На фасаді Івано-Франківського ліцею №13, де навчався офіцер, відкрили меморіальну дошку на його честь. В офіцера залишилися батьки, дружина і син.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.