Чи винні «хороші росіяни» у діяннях Путіна?

Підготовка до можливих трансформацій у «Росії після Путіна» включає мінімізацію наслідків нинішньої військової авантюри для економіки, міжнародного іміджу та репутації РФ, пише в дослідженні Український інститут майбутнього.

Одним з елементів роботи у цьому напрямку є наполегливий поступ для західної аудиторії тези про росіян як «заручників» та «жертв» деспотичного режиму. Навіть всупереч об’єктивній реальності та соціологічним даним про настрої у російському суспільстві. Подібна постановка питання (про повне виведення з-під відповідальності «звичайних росіян» за те, що відбувається і збереження російського міжнародного впливу через інструменти «м’якої сили») об’єктивно вигідна не тільки опозиційним «антипутінським» групам, а й більшості інших «державників», які будують плани на збереження при владі/прихід до влади після падіння режиму.

Ситуація

10 лютого 2023 року, у британському журналі Time був опублікований текст російського опозиціонера Іллі Яшина «не звинувачуйте всіх росіян за путінську війну». Основне посилання його статті зводиться до вимоги до західної аудиторії жорстко розділяти Путіна («відповідального за цю трагедію… справжнього символу зла… проклятого у всьому світі») і російський народ (який «дедалі частіше стає об’єктом ворожості»).

Яшин сконцентрувався на спростуванні уявлень про те, що росіяни масово підтримують або, як мінімум, не опираються агресивній політиці свого керівництва.

На користь цього він висуває три тези:

1. У Росії є досить масовий опір і проходять вуличні протестні акції. За версією Яшина, з початку вторгнення і протягом 2022 року поліція затримала в Росії майже 20 тисяч противників війни. Спираючись на якісь «свідчення правозахисників», він також стверджує, що «з 24 лютого акції протесту майже щодня спалахували у різних містах, а без затримань та арештів за час війни обійшлося лише 18 календарних днів».
2. Еміграційний потік, що збільшився з РФ – також слід зараховувати до форми масового громадянського протесту («люди тікають від Путіна»). Яшин оперує цифрами від 1 до 1,5 мільйонів громадян, які залишили Росію і стверджує, що «абсолютна більшість із них емігрувала, не бажаючи бути причетними до військової агресії».
3. «Мовчання» мільйонів слід трактувати як вимушене та забезпечене страхом кривавих репресій з боку режиму. За версією опозиціонера, «ті, хто залишилися в Росії живуть на правах заручників, … а мовчання заручника, на якого спрямована рушниця терориста, не робить його посібником терориста».

Яшин (ваги його словам повинен надати факт репресій, застосованих персонально до нього) закликав Захід «до мудрості» та «утримання від приниження росіян», оскільки така риторика «лише зміцнює владу Путіна». «Перекладаючи відповідальність за військові злочини кремлівської хунти на мій народ, ви полегшуєте моральний та політичний тягар Путіна» – стверджує він.

Протягом року війни подібні тези неодноразово й у різних випадках уже озвучувалися російськими антипутінськими політиками. Зокрема – ще одним політв’язнем, Олексієм Навальним та його оточенням, які наполегливо просували тезу про те, що західні санкції повинні мати «персональний» характер, стосуватися виключно представників оточення Путіна, «партії війни», олігархів – але не галузей російської економіки чи «звичайних» росіян». Тема неприпустимості застосування «колективної відповідальності» щодо росіян звучала з опозиційного табору і у зв’язку з візовими обмеженнями, що вводяться ЄС (і, що характерно, також стверджувалося, що подібна дискримінація викликає почуття образи і «підштовхне» звичайних росіян до підтримки Путіна).

Стаття Яшина є лише одним із елементів «нової хвилі» просування набору меседжів про те, що тільки Путін і його оточення винні в нинішній війні. А російський народ є лише «невинною жертвою» кривавого деспоту, запровадження будь-яких обмежень проти «звичайних» росіян, чи прояв неповаги до російської культури – змушують росіян як мінімум пасивно підтримувати Кремль і війну etc. Зокрема, синхронно з текстом Яшина (також 10 лютого) почав активно поширюватися матеріал екс-спічрайтера Путіна, політолога Аббаса Галямова із твердженням, що серед росіян «лише 10% ідейних прихильників війни» (втім, у цьому ж аналізі опитувань громадської думки, проведених «Левада-Центром» та дослідницьким центром «Циркон», визнається, що кількість прихильників путінського режиму – значно перевищує 50% і вона збільшилася за останній рік).

Основні цілі цієї інформаційної «спецоперації»:

• дати додаткові «карти в руки» політикам тих країн (ФРН, Італія, Франція), які й так дотримуються подібних позицій (про те, що нібито йдеться про «війну Путіна», а не агресію Росії).
• продовжити просування ідеї, що саме росіяни є найбільш постраждалими у цій ситуації («народ-жертва тирана», «народ-заручник»).
• нагадати, що російська опозиція має дієвих та героїчних лідерів, які переслідуються за свої переконання, а також – вагома підтримка «в народі» (як та, що вже виявляється, так і потенційна).

При цьому жоден із аргументів на користь запропонованого трактування ситуації не витримує навіть елементарної критики.

По-перше, реальний «вуличний» антивоєнний протестний потенціал – риторично перебільшений. Наведені Яшиним цифри про «затримання 20 тисяч противників війни», як мінімум – маніпулятивні. Ймовірно, йдеться про: а) загальну чисельність затриманих на будь-яких несанкціонованих мітингах, зокрема – з екологічними чи соціальними вимогами; б) переважна більшість затриманих або не була притягнута до будь-якої відповідальності або покарання обмежилися штрафами. Наприклад, у першому півріччі 2022 року (коли реально фіксувалися антивоєнні виступи у великих містах) російські суди розглянули 16 151 справу про участь чи організацію незаконних мітингів. У результаті 14 180 осіб були оштрафовані, 1465 – відправлені під арешт, а 361 – на обов’язкові роботи. При цьому, у першому півріччі 2021 року (тобто з цієї статистики впевнено можна виключити «антивоєнний» компонент) таких справ було на чверть більше. У будь-якому випадку, навіть якщо прийняти цифру в 20 тисяч «антивоєнних активістів», про які говорить Яшин – це трохи більше 0,001% від населення РФ.

По-друге, трактування еміграційної хвилі свідченням «протесту проти дій путінського режиму» – спроба видати бажане за дійсне. Немає жодної статистично достовірної оцінки масштабу «виходу» з РФ 2022 року (це визнає і сам Яшин, оперуючи цифрами в діапазоні від 1 млн. до 1,5 млн. осіб). Ще сумніше все з «соціологічним зрізом» цього потоку. Невідомо, скільки з тих, хто виїхав, – особи з подвійним громадянством, які вирішили в період «турбулентності» залишити РФ. Яка частина виїжджала тимчасово і повернулася (можна не довіряти словам спікера Думи В. Володіна про те, що вже повернулися 60% тих, хто раніше виїжджав–але й аргументація І. Яшина побудована на таких самих голослівних твердженнях). Не зрозуміло, чи складають значну частину тих, хто виїхав, політично активні громадяни (тобто, чи не йдеться виключно про економічну міграцію/ релокацію (як у випадку з працівниками IT- галузі). І тим більше немає підстав вважати, що ті, хто ухиляється від мобілізації (а вони, починаючи з кінця вересня 2022 року, становлять більшість у новій хвилі емігрантів) справді не підтримують війну з Україною чи зовнішню політику Кремля, а не просто мінімізують ризики та загрози персонально для себе.

По-третє, спроба оголосити всіх росіян «заручниками, які мовчать під дулом автомата», також є не більше, ніж маніпуляцією.

Проти такого трактування того, що відбувається:

• Соціологічні дані, які свідчать, наприклад, про те, що, починаючи з вересня 2022 року, багатороазово зросла підтримка мобілізації, а рейтинги Путіна залишаються стабільно високими (немає переконливих аргументів на користь того, що ці показники фальсифіковані). Згідно з оцінками авторитетного російського соціолога (у 2006-2021 роках – директора Аналітичного центру Юрія Левади (Левада-Центру) Льва Гудкова, рівень схвалення війни в російському суспільстві протягом року завжди перевищував 70%.
• Вкрай мала (як для масштабів такої країни, як РФ) кількість реального застосування нового законодавства про відповідальність «за дискредитацію ЗС РФ» (порядку десятків-сотні людей на регіон).
• Факт щодо масової, цілком добровільної участі росіян, які проживають за кордоном, у «пропутінських мітингах» – за одночасної відсутності помітної участі в антивоєнній активності таких самих емігрантів за кордоном (наприклад, з близько 15 тисяч російських студентів у ФРН петицію проти війни підписали за 11 місяців 208 осіб – трохи більше 0,01%).

Висновки

1. На цьому прикладі видно, що Заходу пропонують «купити» не сценарій реальних змін (неможливий без глибинних зрушень у російській масовій суспільній свідомості), а лише зміну «інтерфейсу» у монструозному утворенні, якою є РФ. У сюжетах про «непричетність простих росіян до злочинів путінського режиму», навмисної боротьби проти «скасування російської культури» у країнах etc. відбивається об’єктивний збіг інтересів всіх російських груп, що розраховують на отримання влади у «постпутінській Росії». У багатьох випадках взагалі складно «розмежувати» від імені кого виступають окремі діячі (зокрема враховуючи перенасиченість опозиційних груп агентурою російських спецслужб).
2. Антипутинська опозиція продовжує наполегливо просувати тезу, що тільки Путін і Ко. повинні стати «цапом-відбувайлом» за все, що відбувається, тоді як ніякої частки провини за розв’язану війну на російському народі немає і бути не може в принципі.
3. Формується/зміцнюється на Заході уявлення про те, що громадяни РФ є не співучасниками військових злочинів, а лише пасивними «жертвами» та «заручниками», яким також потрібне співчуття та допомога, як і українцям.
4. За допомогою статистичних натяжок і маніпуляцій створюється ілюзія наявності масового невдоволення росіян війною (а значить – і наявності в абсолютно маргінальної антипутінської опозиції потенційної бази підтримки).
5. Жодного реального «почуття провини» перед Україною та українцями за те, що відбувається у цієї групи діячів немає (попри ритуальні запевнення у зворотному). Позиція окремих російських інтелектуалів-емігрантів («Ми всі виннні. Не тількі Путін і його команда». Володимир Сорокін – про війну в Україні та колективну відповідальність росіян»), які вважають/відчувають інакше – не має шансів на підтримку серед представників «іншої Росії».
6. За нинішніми заявами про «війну Путіна» проглядається цинічний розрахунок на те, щоб у майбутньому максимально уникнути виплат репарацій та необхідності проведення процесів у РФ, подібних до «денецифікаційних» у Німеччині після 1945 року. У цьому ж ряду і більш ранні вимоги представників штабу Навального про поширення гіпотетичного післявоєнного аналогу «плану Маршалла» на РФ, і стрижневі тези виступу М.Ходорковського на Мюнхенській конференції з безпеки 18 лютого («Будь-який постпутінський уряд потребує припинення санкцій»).
7. «Антипутінська» опозиція часто мислить так само імперськи і шовіністично, як і путінські еліти. Ці люди претендують на те, що є або мають потенціал стати якимось майбутнім «центром сили», до якого треба прислухатися/з яким треба рахуватися Заходу. Тоді як збереження цілісності РФ не єдиний сценарій майбутнього облаштування території Північної Євразії.

Український інститут майбутнього