Олександр Невзоров: від ризьких «чорних беретів» до критика режиму

Однією з новин останніх днів стало нібито надання українського громадянства відомому російському публіцисту Алєксандру Нєвзорову. Про це заявив радник голови МВС Антон Геращенко, ще один радник голови МВС Віктор Андрусів, про це, зрештою, висловився сам Нєвзоров.

«Про українське громадянство. Без зайвих слів. Так, стати поряд із тим, кого розстрілюють, не завжди комфортно. Ймовірно, простіше стати в шеренгу розстрільників. Кожен сам робить власний вибір. Важливо розуміти, що третього варіанта немає. Я встаю на бік жертви. І я страшенно вдячний тим змученим, зневіреним, закривавленим людям України, що дозволили мені зайняти серед них місце», – написав він.

На сьогодні Алєксандр Нєвзоров виступає як послідовний критик російського режиму. Від його в’їдливих слів дістається і самому Путіну, і його посіпакам. Режим відповідає Невзорову репресіями.

Але вся комічність ситуації полягає у тому, що саме Алєксандр Нєвзоров і був одним з тих, хто закладав підмурівки у будові сьогоднішньої фашистської держави. Будучи справді талановитим журналістом та публіцистом він заклав ті канони та сенси, якими десятки років після нього послуговуватимуться російські пропагандисти. І робив це набагато талановитіше, ніж його сучасні епігони.

Дуже яскраво зірка Нєвзорова зблискує на політичній арені ще за часів розпаду Радянського Союзу. У 1991 році він їде до Прибалтики, яка тоді буквально кров’ю виборювала свою незалежність і робить «документальний» фільм «Наші«, який можна вважати справді еталонним пропагандистським твором.

У «Наших« тоді ще молодий Невзоров розповідає про ризький ОМОН, який фактично бореться з латвійською незалежністю, захоплюючи адмінбудинки в столиці Латвії. За словами одного з його співробітників «борется с фашизмом, который все больше процветает на территории Латвийской ССР».

Треба віддати належне – у Невзорова справді є талант. Ось як він розповідає у репортажі «Наши» про «нещасного» російського омонівця у Ризі, який боїться залишатися у своїй квартирі у місті. «Каждое утро ожидаешь, что загремят очереди и пули защелкают по маленькому дочкиному портрету на стене«.

А ось змалювання справжнього російського вітязя, співробітника цього ж ОМОНа: «Слава, командир штаба, русский, пулей из автомата за 50 метров бьет маленькую лампочку, в бою равных нет«.

У подальшому він також розповість і про окупацію Литви. Звичайно, замість окупації у нього буде «борьба с фашизмом«. Аби увиразнити картинку Нєвзоров ще додасть до неї чисто ігрові вставки, що лише додадуть похмурості фільму.

До речі, фільм «Наши» стане справді знаковим для сучасної російської історії. Тому що у 1991 році Нєвзоров створить Народно-освободительное движение «Наши», яке вже у 2000-х роках стане прообразом прокремлівського руху «Наши».

А далі буде Чечня, яку звичайно Невзоров не зможе проминути у своїх репортаж, і події у якій стануть основою спочтаку для його документального фільму «Ад», а потім і для художнього фільму «Чистилище». Там він уповні розвине «старий добрий« образ російського солдата, що кинутий та забутий державою, у багні та крові б’ється за якісь високі ідеали (насправді, знову нищить мирне населення). Звичайно ж, йому протистоять не лише чеченські бойовики, але й всякі афганські моджахеди, прибалтійські снайперши ну і, звичайно, УНА – УНСО, куди ж без цього.

Проте, він і надалі співпрацює з рідними російськими пропагандистами, зокрема, Лєонтьєвим на «Першому каналі». А у 2021 році станеться ще одна знакова подія – Нєвзорова вносять до списку довірених осіб Владіміра Путіна. Правда потім трохи не виключають через «антиправославні» висловлювання, але таки залишать. Загалом навіть і після цього Нєвзоров буде відгукуватися про Путіна як про «останнього імперця». «Он, кажется, к сожалению, искренен. Он хочет сохранить Россию в том виде, в котором она ему представляется», – заявить він в одному з інтерв'ю.

Проте, ніби слідуючи за методичкою Достоєвського – «зарубай і покайся« Нєвзоров поступово далі відходить від крайніх ідеологічних, можливо навіть профашистських позицій і, зрештою, стає достатньо послідовним критиком російського режиму. Критикує Російську православну церкву та агресію Росії проти України. Ось як в одному з інтерв’ю він пояснює свою позицію: «Когда мы защищали Советский Союз, это было совершенно осознанно и простительно. Но на данный момент это абсолютный труп. И попытка играть в какого-то зомби, который будет ходить среди нормальных людей и пугать гнилыми глазницами, абсолютно оскорбительна, в том числе и для памяти того Советского Союза, за который мы тогда дрались.»

Відповідь російської влади не забарилася – проти нього було порушено кримінальну справу за дискредитацію російської армії та видано ордер на арешт. Зараз Нєвзоров проживає у Ізраїлі.

Здавалось би, крок української влади по наданню громадянства України можна пояснити простим логічним висловом «ворог мого ворога – мій друг». Тим більше отримати такого критика влади як Нєвзоров – справді буде дошкульний крок по відношенню до Кремля. Але тоді постає ще одне питання – а де власне ми маємо зупинитися у своєму всепрощенчестві до колишніх стовпів режиму, який розв’язав проти українців фактично геноцид? Наприклад, якщо завтра притулок в Україні попросить пропагандист Соловйов – можливо нам його також варто простити і надати йому громадянство?

І ще один нюанс. Коли вся медіа-спільнота в один голос закликала відсторонити від участі в національних телемарафонах ведучих, які багато років підігрували ворогу та поширювали кремлівську пропаганду, влада просто проігнорувала цей заклик. І логіка подібної поведінки теж зрозуміла – проросійські пропагандисти зарекомендували себе як безвідмовні виконавці будь яких доручень влади. Таких дуже зручно тримати у себе під рукою. Чи не повториться з російськими «біженцями», які мають надзвичайно великий досвід роботи на владу подібна історія в Україні – питання залишається відкритим.

Андрій Гарасим