Кому дістається український металобрухт. Влада нарешті отямилась?

Опубліковано проєкт постанови Кабінету міністрів про заборону експорту металобрухту. Він має вирішити нагальну проблему – зупинити «донорське» постачання брухту до прямих конкурентів наших металургів – Туреччини та невизнаного Придністров'я. Але чи постраждають від цього наші відносини з країнам ЄС? І чи не порушує норм Світової організації торгівлі (СОТ) ця постанова?

За вісім місяців поточного року з України вивезено за кордон 410 тис. тонн металобрухту. Це у 20 разів більше, ніж за весь минулий рік. Такий різкий ріст пояснюється просто: світові ціни зараз досягли рекордної позначки – майже $500 за тонну. Такого ще ніколи не було. Для порівняння: у травні 2020 року тонну металобрухту можна було продати лише за $265.

Не дивно, що загороджувальне мито, яке складає лише €58 за тонну, вже не є перепоною на шляху вивезення металургійної сировини з України. При цьому нам цього товару не вистачає самим, оскільки впродовж останніх років обсяги заготівлі зменшилися майже втричі: з 8,26 млн тонн на рік у 2007-му до 2,92 млн тонн минулого року.

Такий стан речей призвів до того, що забезпечення вітчизняних металургійних підприємств металобрухтом, який є стратегічною сировиною для галузі, опинилося під загрозою.

Можна довго розмірковувати над питанням, чому це сталося саме зараз і що конкретно спричинило таку тенденцію. Наприклад, вивчати вплив так званої декарбонізації – намагання світового співтовариства пом'якшити наслідки глобального потепління за рахунок відмови від використання вугілля, нафти, газу.

Це вимагає збільшення частки електрометалургії – яка, своєю чергою, потребує багато металобрухту. Одна тонна переробленого брухту заощаджує 1,4 тонни залізної руди та 740 кг вугілля. Але при цьому для виплавки однієї тонни сталі в електродугових печах потрібно 1,1 тонни брухту.

Ще одна причина, через яку попит на лом перевищує пропозицію, – повна або часткова заборона на експорт металобрухту, яка діє у багатьох країнах (Казахстані, Аргентині, Росії, Китаї, Вірменії, ПАР, Об'єднаних Арабських Еміратах тощо).

Проте Україну насамперед має турбувати питання: як зупинити безперешкодне вивезення брухту, що створює шалений дефіцит на нього та ставить вітчизняних виробників у нерівні умови з іноземними конкурентами?

Через брак сировини та великий попит виникає відчуття «дежавю» – у дев'яностих ціни на брух також були високими. І нищилися верстати, системи зрошення, трубопроводи, огорожі на цвинтарях і навіть лінії електропередач: все тягнули до пунктів прийому вторинної сировини.

І тут треба зрозуміти, куди саме їде український металобрухт, якого катастрофічно не вистачає вітчизняним металургам. Виявляється, абсолютна більшість поставок – 98% – спрямовується у двох напрямках – Туреччина і... невизнане Придністров'я.

Туреччина, яка складає нам конкуренцію на світовому ринку металургії, має потужну державну підтримку. Тому вона може собі дозволити скуповувати понад 95% всього експорту металобрухту з України. Ще 3% поглинає так зване Придністров'я. На усі інші країни припадає приблизно 2% експорту.

Цікаво, що, зробивши нас джерелом надходження металобрухту, Туреччина жодним чином не зробила адекватних кроків у бік нашої країни: її внутрішній ринок суворо захищений від іноземної металопродукції. І ніяких послаблень для України не передбачено.

Стосовно так званого Придністров'я, то взагалі є багато питань до бізнесу, який співпрацює з російською маріонетковою «державою», ворожою до союзної нам Молдови. Все це відбувається тим часом, коли наша дипломатія намагається створювати з Кишиневом регіональні політичні союзи.

Отже, що маємо на сьогодні? Металобрухту в Україні майже немає: його вивезли до конкурентів. Національні товаровиробники мають з цього лише збитки та проблеми. Експортери лому, звичайно, радіють високим світовим цінам та шаленим надприбуткам в умовах незначних поточних витрат. Але для бюджетів усіх рівнів, з точки зору надходжень, набагато вигіднішим є експорт металургійної продукції, ніж брухту. Адже різниця на одній тонні — чи не у десять разів.

Тому єдиним правильним кроком, який потрібно було зробити вже давно, є мораторій на експорт металобрухту до старту так званої карбонової програми наприкінці 2023 року. Нещодавно відповідний проєкт був опублікований на сайті Міністерства економіки України. Чи суперечить він Угоді про Асоціацію України з ЄС та іншим зобов'язанням України у рамках членства в Світовій організації торгівлі?

Відповідь – ні.

Як уточнюється у пояснювальній записці до проєкту, відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про металобрухт», виходячи з потреби брухту чорних металів, Кабінет міністрів має право запроваджувати режим квотування або повну заборону його експорту. Проте дія цього положення не поширюється на експорт брухту та відходів чорних металів до країн, з якими Україна має відповідні взаємні міжнародні зобов’язання.

У даному випадку, з урахуванням міжнародних угод, насамперед Угоди про Асоціацію України з ЄС, заборона не буде застосовуватися щодо експорту у країни ЄС, Великобританію та Північну Ірландію, СНД (крім РФ), Ізраїль, Канаду, Чорногорію та країни, що є членами Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). До цієї організації входять Ісландія, Князівство Ліхтенштейн, Королівство Норвегії та Швейцарія.

Така концепція цілком логічна, оскільки перераховані країни не є агресивними покупцями вітчизняного металобрухту зараз, а отже, не створюватимуть нам великих проблем у найближчій перспективі. А Туреччина і, тим більше так зване Придністров'я, членами Евросоюзу та означених організацій не є.

Що стосується СОТ, то за правилами світового торгівельного «клубу», за Україною зберігається право запроваджувати обмеження експорту в окремих чітко визначених випадках, передбачених зокрема статтею XI:2(а) Генеральної угоди про тарифи й торгівлю 1994 року (ГАТТ-1994).

Так, у статті XI:2(а) ГАТТ 1994 передбачено можливість запровадження членами СОТ, як винятку, тимчасової заборони або обмеження експорту з метою попередження чи послаблення критичного дефіциту товарів, що мають вагоме значення для країни, що експортує.

А це, схоже, наш випадок, оскільки має місце критичний дефіцит металобрухту — найважливішої стратегічної та енергозберігаючої сировини для металургійного виробництва: провідної галузі, що забезпечує 12% ВВП країни та понад 700 тисяч робочих місць з урахуванням суміжних галузей.

Отже, перший важливий крок зроблено: проєкт постанови підготовлено. Тепер уряду потрібно ухвалити документ або ж Україна і далі на шкоду собі забезпечуватиме сировиною конкурентів з Туреччини і так званого Придністров'я.

Інна Михайлівська, для «Главкома»