Тривога у передчутті газового миру

Переговори про транзит газу до Європи територією України виходять на фінішну пряму. Відповідна угода має бути підписана до 29 грудня, проте різноманітні варіанти розвитку ситуації остаточно не втратили актуальності, адже важкі переговори між українською та російською делегаціями тривають. Їх динаміка, починаючи з літа 2019 року, нагадує американські гірки. Спробуємо поговорити про них без емоцій.

Три мільярди доларів за рішенням Стокгольмського арбітражу. Питання надзвичайно важливе для України не лише з огляду на суму, але і важливий прецедент. Росія вже майже два роки опирається виконанню рішення арбітражу, і поступки в цьому питанні, звісно, обумовлені політичним рішенням. «Газпром» відповідну суму зарезервував доволі давно, проте очікував на відмашку Путіна.  Залишається високою вірогідність, що $3 млрд Кремль використовує як наживку для України, аби розвернути ситуацію у власних інтересах. Тому ділити шматок шкіри російського ведмедя ще  зарано.

Питання прямих поставок газу. Повідомлення про п’ять українських компаній, готових постачати російський газ в Україну, було щонайменше зондуванням ґрунту. Зрозуміло, що без відповідного рішення «Оператора ГТС України» здійснення цих поставок є неможливим. Наміри Кремля в такий спосіб накачати грошима своїх сателітів в Україні є зрозумілим, проте це не єдина проблема. Варто нагадати, що з 2014 року російська енергетична монополія постачає газ на територію ОРДЛО і розраховує отримати з офіційного Києва гроші за це. Важливо розуміти і те, що після захоплення Росією активів «Нафтогазу» у Криму та Чорному морі (включаючи «вишки Бойка») пряме отримання «блакитного золота» з РФ виглядатиме щонайменше контраверсійним рішенням.

Проблеми з комунікацією.  На жаль, відсутнє відчуття монолітності української команди переговорників. Міністр енергетики та екології Олексій Оржель з енергійністю неофіта та відчуттям власної урядової значущості роздає коментарі з набагато вищою інтенсивністю, ніж топменеджери НАК «Нафтогаз України», які, за великим рахунком, створили для України вигідні переговорні позиції. Про мікроклімат всередині української команди багато говорить і анонсована Оржелем зміна менеджменту «Нафтогазу». Тому певна відстороненість Андрія Коболєва та небалакучість Юрія Вітренка дивувати не повинні.

Американська допомога. З моменту оприлюднення протоколу про наміри забезпечити транзит російського газу територією України до ЄС ситуація суттєво змінилася, адже світ побачив ефективність запроваджених США санкцій проти «Північного потоку-2». Швейцарська компанія Allseas – оператор будівництва газопроводу – вивела судна-трубоукладачі з акваторії Балтійського моря, оперативно замінити їх «Газпрому» нічим. Українська сторона отримала потужне підсилення власних позицій, не використати яке означає наразитися на потужну критику всередині країни. Звичайно, якщо політичні директиви не передбачають гру у піддавки.

Європейський вплив. Про наявність третього учасника переговорного процесу – ЄС – забувати не варто, адже у 2006 та 2009 роках під час газових війн Брюссель фактично грав на боці Кремля, здійснюючи постійний тиск на офіційний Київ. Проте сьогодні представники ЄС стоять на позиціях «чесного брокера», багато в чому завдяки анбандлінгу НАК «Нафтогаз України» та приєднанню України до Європейської Енергетичної хартії. Цікаво, що підготовка «Газпрому» до протистояння з Києвом та накопичення значних обсягів «блакитного золота» у сховищах на території Старого Світу об’єктивно можуть зіграти на користь України, зменшуючи панічні настрої всередині європейського істеблішменту.

Ностальгія за малою батьківщиною. Цікаво спостерігати, як у Росії на авансцену коментування ситуації навколо газових відносин вийшов уродженець Кіровоградщини Дмітрій Козак, якого називають одним з центрів впливу в оточенні Путіна. Схоже, саме він сьогодні активно комунікує з помічником Зеленського з міжнародних питань Андрієм Єрмаком, підпис якого стоїть під протоколом про газові наміри. Наївно вважати, ніби наміри Кремля обмежуються виключно забезпеченням безперебійного постачання енергоресурсів до Європи, адже енергетична зброя завжди для Росії вирішує завдання збільшення політичного впливу. До речі, міністр палива та енергетики РФ Алєксандр Новак – уродженець Донбасу, і схоже, що у Кремлі вирішили використати українське коріння обох урядовців у власних інтересах.

Виклики на поверхні. Україні необхідно не лише отримати заслужену компенсацію за порушення «Газпромом» умов транзитного договору, але і показати себе як передбачуваного та надійного транзитера газу. Кон’юнктура на європейському енергетичному ринку швидко змінюється, тут все більш помітні інтереси США. Вітчизняна ГТС не лише неодноразово довела свою надійність, але і є потужним активом, який необхідно вписати до існуючих реалій. До речі, підписаний два тижні тому меморандум про безпеку у питанні постачання газу між Україною та Молдовою та домовленості з європейськими операторами поставок газу вже збільшують українську енергетичну суб’єктність. Зупинятися та спочивати на лаврах не можна.

Євген Магда, Інститут світової політики, для «Главкома»