Керівник столичного Театру російської драми Михайло Резнікович: Урядова ложа у нас порожня вже три роки

Михайло Резнікович очолює столичний Театр російської драми 22 роки. Критики полюбляють називати його авторитарним, одіозним, консервативним. Попрікають режисера й тим, що він підтримував Віктора Януковича і Дмитра Табачника (дружина останнього - Народна артистка України та Росії Тетяна Назарова – багато років на провідних ролях у театрі). Гучний скандал, який трапився навколо персони Резніковича після Помаранчевої революції, досі на слуху. В квітні 2005 року керівник театру був звільнений міністром культури Оксаною Білозір. В грудні того ж року після протестів колективу режисера поновили на посаді. Але частина трупи, яка виступила проти Резніковича і підтримала призначення на його посаду актриси Ади Роговцевої, пішла з театру. Резнікович вийшов з цієї сутички тріумфатором. У 2006 році став депутатом Київради від Партії регіонів, а у серпні 2013-го президент Янукович присвоїв режисеру звання Героя України.

Усі звинувачення щодо політичної заангажованості та кон’юнктурщини оточення Резніковича відбиває одним-єдиним залізним аргументом – «публика ведь не дура» - три глядацькі зали театру Лесі Українки щовечора заповнені вщерть.

Похитнути позиції керівника театру могла б реформа, яку затіяла влада у мистецькій сфері. Згідно з новими нормами закону «Про культуру» кожні п’ять років керівників державних театрів потрібно обирати на конкурсі. Та схоже, Мінкульт врахував помилки попередників і вирішив не втручатись у справи театру Лесі Українки. Кадровий кастинг виявився просто формальністю. Два його етапи були проведені в один день: комісія майже одноголосно підтримала єдиного кандидата – 78-річного  Резніковича. Треба визнати: сміливців конкурувати з режисером-мастодонтом не виявилось.  

Нині Михайло Юрійович спілкується з пресою переважно про вічне. Його інтерв’ю рясніють спогадами, цитатами класиків... «Після 2005 року я не обговорюю політику», - попереджає нас співрозмовник. Та все ж спілкування з «Главкомом» вийшло зовсім іншим. Резнікович зачепив тему війни на Донбасі, прокоментував наявність акторів-«ватників» у трупі, впустив за куліси свого театрального господарства. Резнікович вперше розказав про економіку одного з найбільших театрів країни, умови співпраці з запрошеними зірками та контрактну систему, яку він запровадив у себе ще 20 років тому.

В кінці серпня в прискореному режимі пройшов конкурс на посаду керівника Театру російської драми ім. Лесі Українки. Єдиним претендентом на посаду виявилися лише ви. Чому ніхто так і не склав вам конкуренцію?

Конкурс відбувся на виконання нового закону, ухваленого взимку. Я вже неодноразово висловлювався з цього приводу і ще раз повторюю: цей закон є недосконалим. Попри це конкурс відбувся. Чесно кажучи, було декілька припущень, і мені навіть казали, що ось такий-то товариш подає документи, інший товариш подає, але нічого такого не сталося. Так чи інакше, закон дозволяє проводити конкурс, навіть якщо в ньому бере участь один учасник. Так було з Театром на Подолі, де художнім керівником є Віталій Малахов (керує театром з 1987 року, - «Главком»). Він теж був одним-єдиним претендентом. Так мабуть буде і в Театрі драми і комедії на Лівому березі (театр майже чотири десятиліття очолює Едуард Митницький, якому нині 85 років - «Главком»).

Саме через безальтернативність комісія вирішила питання за один день? Раніше планувалось, що переможця оголосять лише в середині вересня.

Розумієте у чому річ? Зараз я вам скажу те, що за кілька днів планую сказати на зборах трупи і колективу. Наш театр в якійсь мірі унікальний. Він унікальний в тому, що є єдиним театром в Україні, де є вистава, яка йде 50 років. Поставлена у 1966 році і до сьогодні. Це «Насмішкувате моє щастя». І три з чотирьох виконавців грають у цій виставі 50 років. Микола Рушковський (Народний артист України, - «Главком»), Лариса Кадочникова (Народна артистка України і Росії, - «Главком»), В’ячеслав Єзепов (народний артист Росії та України, - «Главком»). Це п’єса про Чехова, за його листами, і на сьогодні вона так само затребувана глядачем, як і піввіку тому. 50 років тому Чехов казав: зарозумілість і самолюбство у нас європейські, а вчинки азійські. І коли сьогодні актор це каже зі сцени, і глядач аплодує, значить Чехов не застарів.

Наш театр унікальний в тому сенсі, що ми - єдиний театр в Україні, який їздить в зону антитерористичної операції на Схід країни не з концертами, а з виставою «Всюди один». Її було поставлено два роки тому на честь 200-річчя Тараса Шевченка. Вистава йде і сьогодні. В цьому спектаклі задіяно 40 артистів, 30 співробітників обслуговують цю виставу. Ми вивозили цей спектакль у Слов’янськ, у Костянтинівку. Глядачі із задоволенням дивляться, аплодують. Цього року ми поїхали у Костянтинівку власним коштом. Міністерство не фінансувало нас взагалі у цій поїздці.

Я думаю, що ми - єдиний театр у країні, який торік на гастролях в Лондоні показав ще одну версію легенди про Дон Жуана - «Камінний господар» Лесі Українки. Ми показали цю виставу тричі і отримали досить цікаві і неочікувані відгуки. Лондонський глядач вперше доторкнувся до цього шедевру.

Майже усім міністрам культури, з якими я працював за 25 років незалежності, я казав одне й теж: в Україні є дві драми шекспірівського масштабу. Це - «Украдене щастя» Франка і «Камінний господар» Лесі Українки. І якщо ми хочемо думати про євроінтеграцію, якщо ми хочемо, щоб нашу культуру сприймали і знали, то треба передусім займатися тим, щоб Європа дізналась про ці твори. Я казав про це Богдану Ступці, коли він бум міністром культури, і до Ступки, і після Ступки. І от ми торік це зробили.

Наш театр, напевно, єдиний, де за першу половину 2016 року заповнюваність глядацького залу наближається до 90%. Це дуже багато. Наш театр унікальний тому, що лише при ньому існує студія молодих акторів. Ми набираємо їх з кращих випускників театральних вузів України. Вони кілька років проходять у нас європейський акторський тренінг: вимова, рухи... Вони беруть участь в наших виставах. І кращі з них потім переходять у трупу. Тому у нас немає проблем з наповненням трупи, оновленням поколінь. Все відбувається природно. Окрім того, щороку в кінці сезону ці молоді актори показують самостійні роботи. І з цих самостійних робіт потім з’являються вистави в театрі. Зараз у нас йде «Варшавська мелодія», вона виникла з самостійної роботи. У березні ми зіграли прем’єру «Двоє, не враховуючи собаку», ця вистава теж виникла з самостійної роботи.

Крім того, в нас є ще кілька унікальних речей. В театрі 20 років існує фонд соціального захисту. За угодою з колективом, співробітники  безкоштовно протягом сезону працюють, дають вистави у вихідні дні. І зароблені від цього гроші йдуть на рахунок цього фонду. Це дозволяє мені виділяти матеріальну допомогу тим, хто її потребує. Передусім у випадку раптової хвороби, втрати близьких людей. У нас більше ніж 400 співробітників, і це достатньо серйозна підтримка. Скажімо, за 2015 рік  цю матеріальну допомогу одноразово (від 5 до 10 тисяч гривень) отримали 289 осіб. Я поки що не відмовив жодній людині, яка зверталася.

Отже, саме цими аргументами ви й переконували конкурсну комісію?

Зовсім ні! Знаєте чого? Тому що мені відразу сказали: те, що є, те є! Говоріть лише про майбутнє.

Відомо, що ваше бачення майбутнього не влаштувало принаймні одного з членів конкурсної комісії - культурного активіста, продюсера Олену Правило. Вона обурилася, наприклад, тим, що ви проігнорували її питання про інновації, які ви плануєте впроваджувати у театрі.

Вона спитала так: «Які ви збираєтеся застосовувати новітні інновації і технології в розбудові демократизації театрального мистецтва у вашому театрі»?

А ви відповіли, що «у театр ходять плакати і сміятися, а не за інноваціями»…

Є такий вираз у Тургенєва у «Батьках і дітях»: «Друг Аркадій! Не говори красиво!». Розумієте, інновації, те се... Я сказав, що з часів Аристотеля понад дві тисячі років людська психологія не змінилася. Ми - театр, який досліджує душу людини. Я ще нагадав їй, що у Достоєвського є фраза: «Душа людини - загадка, я її досліджую, і тому залишаюся людиною».

Вона каже: от треба виходити на вулиці! Ну, може й є театр, який виходить на вулиці, і це прекрасно. А нам достатньо того, що ми на трьох сценах працюємо. Можна грубувато сказати: що ви хочете від корови? Яєць? Вона вам ніколи їх не дасть. Є корова - вона дає молоко, і добре, якщо вона дає хороше молоко. А є курка - вона несе яйця. Так от: є театр, який займається вуличним напрямком; а є театр, який займається іншим. І змішувати не варто.

Тобто на конкурсну комісію ви тиснули не інноваціями, а цитатами великих. Але, погодьтеся, критикує Театр російської драми не лише пані Правило, яка єдина у комісії проголосувала проти вас. В середовищі нового покоління театральних діячів нині дуже часто можна почути звинувачення у консервативності, клановості, надмірному державному фінансуванні і чого гріха таїти, навіть «ватності»…

Я не розумію цього. Мені здається, що це в більшості своїй трапляється через необізнаність і нерозуміння того, що таке театр, як він працює. Через необізнаність щодо роботи саме нашого театру. Щовечора ми бачимо, як в кінці вистави глядачі потужно дякують нам. Потужно! І це достатньо вагомий аргумент. Коли я прийшов до театру керувати 22 роки тому, наповнюваність зали була 39%. І в репертуарі було 9 назв (вистав, - «Главком»). Зараз у нас заповнюваність на рівні 90%. Ми працюємо на трьох сценах і у нас 54 назви: класика і сучасна п’єса.

Це звучатиме дуже спрощено, але є й така думка: у країні війна, Росія - агресор, а наша держава витрачає шалені гроші на театр, який пропагує культуру і мову ворожої країни.

Є справжній патріотизм –  коли люди вболівають за країну, щось роблять заради неї. Але в усі часи, не лише зараз, трапляється ще патріотизм паразитичний – коли кричать про любов до Батьківщини для того, щоб щось урвати у влади собі особисто. Влітку я прочитав такий вислів не найдемократичнішого російського імператора Олександра III, який після загибелі Олександра II сказав: «Легко їм з їхнім балаганним патріотизмом, коли вони ні за що не відповідають». Це він промовив у відповідь на критику, що він поганий патріот. Його царювання було єдиним в історії Російської імперії, коли держава не вела жодної війни. Якщо ми цей випадок стиснемо до масштабу театру, то ситуація виглядатиме так: розвалити все дуже просто - потрібно видати лише два накази. Першим - звільнити керівника, другим – призначити іншого. Все! Театр почне котитись. А от створити його і утримувати на рівні дуже важко.

Театр - це дуже складний механізм. Для того, щоб він працював у ньому повинні бути професіонали, і це не лише артисти. В театрі повинні бути художники по світлу, звукорежисери. В театрі повинен бути потужний машинно-декораційний цех, костюмерний цех. Це все творчі професії. І от все разом, якщо воно існує, тоді театр працює. Я теж можу почати критикувати об’єднання Корольова чи Антонова. Але я ж нічого не розумію в цьому.

На кадрових конкурсах від потенційних керівників державних підприємств хочуть почути, як вони планують заробляти більше грошей. Театр – це теж бізнес. Що обіцяли комісії ви? Адже відомо, що з бюджету на театр виділяється у 9 разів більше, ніж він сам заробляє.

Держава фінансує не лише наш театр. Фінансує усі національні театри. Фінансує усі національні установи мистецтва і культури. 92% цього фінансування йде на зарплати, і трошки - на утримання будівлі. Все інше ми заробляємо самі.

А щоб ви зрозуміли, про які суми йдеться, скажу: щойно у мене був головний бухгалтер і повідомив, що нас запрошують до територіального відділення платників податків України в Києві. Можу навіть зачитати (дістає документ): «Маємо честь запросити вас на нагородження лауреатів першого регіонального туру Всеукраїнського рейтингу «Сумлінні платники податків-2015». Значить, нас запрошують, тому що ми сплатили податків державі у 2015 році більше, ніж інші установи культури.

Про яку суму йде мова?

28 мільйонів гривень.

Чим ще наш театр унікальний? У нашому театрі, єдиному в Україні, є замкнений цикл виробництва. Усі інші театри більшість декорацій і костюмів виготовляють на стороні - віддають комбінатам. Тому коштує це набагато дорожче. У нас усі цехи – всередині театру. Тому кожна вистава у нас коштує набагато дешевше. А оскільки в основному гроші на декорації і костюми ми заробляємо самі, то це суттєво здешевлює кожну нашу виставу. Наша вистава коштує мінімум у півтора рази дешевше, ніж в інших великих драматичних театрах.

Наш театр унікальний серед національних театрів ще в одному сенсі. У нас є урядова ложа, яка порожньою стоїть три роки…

Так це проблема не лише Театру російської драми. Три роки тому народний артист Богдан Бенюк в інтерв’ю «Главкому» буквально сказав таке: парадокс – керівництво держави на наші вистави (в театр ім. Франка, - «Главком») не ходить. Тобто до вас три роки тому ще ходили, а до них вже й тоді ні?

Та до них теж якась влада ходила. У них був Леонід Кравчук. У них був Віктор Ющенко.

Те, що останні три роки урядова ложа стоїть пусткою, вас ображає?

Ні. Я просто фіксую. Тому що влада повинна бути в курсі, так мені здається, того, що відбувається у культурному просторі країни. І наскільки культура і мистецтво допомагають пом’якшувати серця людей.

Хто з представників влади за останні два десятиліття був найпалкішим шанувальником Театру ім. Лесі Українки?

Леонід Кучма ходив до нас. З усіх президентів він єдиний ходив. І тоді, коли він був президентом, і тоді, коли він вже не був главою держави. Один раз у нас був Кравчук. Один раз на нашій виставі «Дон Кіхот» була дружина Ющенка. Сам Віктор Андрійович не був. Янукович у нас жодного разу не був. Ми запрошуємо до себе, але…

Може, дійсно, руки не доходять, я теж можу це зрозуміти.

В уряді завжди є люди відповідальні за культуру. Вони ж , певно, частіше відвідують вистави?

Міністри? Міністри приходили!

До речі, про одного з них - В’ячеслава Кириленка (нині – віце-прем’єр) - ви неодноразово відгукувались дуже схвально: він допомагав театру, зокрема із закордонними гастролями…

Справа не в цьому. В’ячеслав Анатолійович Кириленко зробив одну дуже важливу річ. І за це йому вдячний не лише я. Два роки тому, з подачі Арсенія Яценюка, усі національні установи культури повинні були передати місцевій владі, у столиці - КМДА. А на місцях грошей на утримання таких закладів нема. І тоді урізали зарплати працівникам усіх національних установ культури на 50%. Кириленко зібрав керівників, і усі йому сказали, що це страшно. Чому? Для драматичних театрів це було страшно, але не критично. А от для оперних - це страшно тому, що їх просто могли закрити. Бо якщо скоротять в два рази оклади для балетних і оперних солістів, вони просто поїдуть за кордон. І Кириленко через парламент добився, щоб нам знов повернули ту сітку зарплат, яка була. Інакше просто треба було б закрити оперу. І не лише в Києві.

В яку ж суму обходиться державі Театр російської драми?

В різних театрах по-різному

Не хочете провокувати заздрощів у колег з інших театрів?

Не в цьому справа. Мені здається, що наш театр фінансується приблизно так само по зарплаті, як і театр Франка. Але може бути, що я й помиляюся. Була розмова колись у мене з одним із міністрів, коли театру Франка зарплату дали, а нам не дали. Були роки, коли затримки по 2-3 місяці траплялись. Так от, прийшов я до міністра і питаю, чому так: одним дали, а іншим - ні? Знаєте, що він мені відповів? Я запам’ятав. Він сказав: «Михайле Юрійовичу, не рахуйте гроші в чужій кишені».

Який з міністрів це був?

Я теж вам цього не скажу. Повторю лише те, що 92% державного фінансування іде на зарплату. А от на останній нараді в Херсоні, яка відбулась улітку, заступник міністра висунув таку тезу, яка може бути втілена у життя. Пропонується, щоб держава допомагала не театрам, а давала дотації на глядачів. Тобто, чим більше глядачів будуть ходити у театр, тим більше буде дотація театру. З одного боку, це чудово. З іншого, небезпечно. Багато керівників театрів так і сказали, що тоді, аби отримати глядача, театри особливо у регіонах можуть почати ставити лише низькопробні комедії.

Питання щодо контрактної системи, яка є головною новацією театральної реформи. Якщо раніше артисти прагнули потрапити «у штат» і гарантувати собі на довгі роки роботу, зарплату і соціальні гарантії, то нині театри переходять на співпрацю за трудовими угодами. З цього приводу було багато ґвалту в пресі. А ви ще вже давно хвалились, що у вас усі артисти давно на контракті.

У нас ця система діє вже 20 років. Два десятиліття тому черговий міністр хотів провести чергове скорочення. Такі спроби, треба визнати, періодично були й за радянських часів. Я зібрав всю трупу і сказав: у нас може бути скорочення. Причому я особисто звільняти не буду: призначу комісію з представників профкому і художньої ради, і нехай вони вирішують, які актори потрібні, а які ні. Але я пропоную це зробити по-іншому: якщо усі актори напишуть заяву, що вони згодні переходити на строковий трудовий договір, тоді у мене буде аргументація, щоб принаймні зараз цього скорочення не було. Тому що, коли ви усі перейдете на строковий договір, то ми через якийсь час самі можемо вас звільнити. Я це оголосив і пішов. За півтори години завідувач режисерським управлінням приніс мені стос заяв усіх акторів, які погодилися переходити на контракт.

На контракті у вас навіть заслужені і народні?

Так! Ось у нас штатний розклад (дістає з шухляди документ, - «Главком»), у нас 12 актрис отримують не 100% ставки, а 75% або 50% і навіть 25%. В залежності від того, наскільки вони зайняті і наскільки вони потрібні театру. І те ж саме з чоловіками. І таким чином ми скорочуємо фонд заробітної плати.

Напевно, є й такі, хто отримує 150%?

Ні, таких нема. Лише 100%.

От ми й підійшли до питання, хто ж отримує ці 100%. Хто сьогодні є обличчям столичного Театру російської драми?

Обличчям Російської драми сьогодні є усі покоління. Наші дві останні прем’єри – «В цьому милому старому домі» (режисер Резнікович, в головних ролях Народні артисти Тетяна Назарова, Валерія Заклунна, Юрій Мажуга та інші , - «Главком») і «Вид с моста» - фактично й відповідають на питання, що таке обличчя Театру Лесі Українки. Тому що у спектаклі «В цьому милому старому домі» працюють актори чотирьох поколінь. Юрій Мажуга і Валерія Заклунна з одного боку, і мої студенти третього курсу, які грають дітей, – з іншого. Там чотири покоління. Ось це все і є Театр Лесі Українки. Те ж саме у виставі «Вид с моста». Там задіяні (Народний артист України, заслужений артист Росії, - «Главком») Віктор Сарайкін і наші народні артисти (Ольга Кульчицька, Олександр Гетьманський, Олег Замятін, - «Главком»), задіяна і молода актриса, яку щойно ми перевели в трупу, - Юлія Смушкова. Ось це все – Театр Лесі Українки.

Ми намагаємося, і це непросто, зберегти наших майстрів. Вони не завжди добре почуваються, доводиться йти на компроміси. Наприклад, на виставі «В цьому милому старому домі» ми мали 380 репетицій, а у році 365 днів, ви уявляєте який репетиційний процес ми пройшли? Коли я взяв цю п’єсу Олексія Арбузова, вважав, що вона легша. Тому, що там немає соціальних конфліктів. Там лише любов. Але виявилось, що це дуже важка п’єса. І вона не виходила.

Але там не лише любов! Дозволимо вам заперечити. Вистава у нинішні часи видається доволі провокативною. Чого вартий лише момент, де головна героїня Тетяни Назарової згадує про свою подругу-військовослужбовця, яку вбили вже після Другої світової війни, десь у лісах. Це - натяк на «безчинства бандерівців»?

Я вам можу сказати лише одне: ви – дуже молоді люди. Тому що миттєво починаєте шукати сучасні алюзії. Це - не натяк. Це факт, який був після війни. Мені, коли закінчилася війна, було 8 років, і я пам’ятаю, коли відступали фашисти, вони залишили дуже багато мін. І підривалися люди не лише у 1946 році, до 60-х років це відбувалося. Це факт реально був, його описав Арбузов.

«Главком» нещодавно опублікував резонансне інтерв’ю із Стасом Жирковим. Ви знайоми з цим молодим режисером, керівником театру «Золоті ворота»?

Чув, але не бачив його вистав.

Так от, Жирков вважає театр Лесі Українки «великою загадкою» в центрі столиці. Паралельно він розказав про новаторські речі, які впроваджує у себе в «Золотих воротах». Зокрема мова йшла про спільну продукцію з іншими театрами.

Я не знаю, чи є це новацією. Копродукція була у нас давно. 15 років тому у нас йшла вистава за твором Джерома Кілті «Милый лжец». Головну роль – Бернарда Шоу – грав Народний артист СРСР, чудовий актор, Степан Олексенко, який був актором Театру Франка. Це була копродукція.

Зараз у виставі «Всюди один» у нас грає Петро Панчук, один із найкращих  акторів Театру Франка. І фактично ця вистава - це теж копродукція.

Крім того, ми вже більше 10 років співпрацюємо з Молодіжним театром Мюнхена. З їхнім театральним інститутом. Робили з ними декілька вистав. 10 років тому - «Ромео і Джульєтту», де усі Монтеккі були наші, а усі Капулетті - німці. І возили цю постановку в Мюнхен і навіть в Канаду.

Тому я не думаю, що Жирков відкрив Америку. Я думаю, що за рік ми почнемо репетирувати п’єсу Франка «Украдене щастя». І скажу вам по секрету, у нас вже є дві заявки акторів Театру Франка, які дуже хотіли б зіграти Миколу Задорожного.

Вистава буде українською мовою?

Безумовно. І не просто українською мовою. Я у відпустці прочитав цю п’єсу ще раз. Вона написана не просто українською мовою, вона написана галицьким діалектом, і треба, щоб він залишився смачним - таким, як його виписав Франко. Ця п’єса дійсно визначна.

Україномовні вистави в нинішній час – це не кон'юнктурщина для театру російської драми? Виглядає як спроба задобрити патріотично налаштованого глядача.

Ну, чому? Ми років 10 тому поставили виставу пам’яті Василя Стуса, яка у нас йшла років п’ять, вона була українською мовою. «Всюди один» ми поставили два роки тому. І там у нас два Шевченка: все, що писав Тарас Григорович українською мовою поставили українською. Все, що він писав російською, – звучить російською.

Я вважаю, це остання справа в театрі – займатися кон’юнктурою. Це й є той балаганний патріотизм, про який сказав Олександр III. Але є проблеми, які на часі. Дуже важливо, щоб керівник театру, режисер і артисти відчували їх.

Якби хтось у 80-ті роки мені сказав, що я буду ставити Дюма, я б сказав: ви з глузду з’їхали. Я вважав, що Дюма - це для школярів. Але коли розвалився Радянський Союз, коли майже нічого було їсти, коли в Україні були талони, то для того, щоб у глядача виникли позитивні емоції, ми поставили спектакль «Молоді роки короля Людовіка XIV». Це було важливо на той час. Якщо у радянські часи я ставив Достоєвського, то зараз я не буду цього робити. Тому що життя достатньо складне і жорстке. Театр має бути у якійсь мірі перпендикулярним. Сьогодні можна ставити Тургенєва. І це все має відчувати режисер, керівник театру.

Чому театр Лесі Українки не любить київський театральний критик?

А можна питанням на питання: а є київська критика? Назвіть список критиків, які реально виступають в пресі про спектаклі.

Регулярно «Дзеркало тижня» дає театральні огляди…

Тут треба спитати у тих, хто пише в газеті «Дзеркало тижня». Я не хочу обговорювати тих рецензентів, їхні імена і точки зору. Якщо я буду їх обговорювати, можу тоді сказати дуже багато. Давайте залишимо це за лаштунками.

Ваше ставлення до сплеску антрепризного бізнесу? Війна звільнила ринок від російських гастролерів, і наші продюсери користуються цим, як можуть. Ви слідкуєте за цим процесом?

Я бачив декілька вистав. Але рецензувати їх не хочу. Це не справа режисера говорити про якісь вистави. Це справа інших «товаришів». В антрепризі є і прекрасне, і небезпечне. Прекрасне те, що актори можуть виражати себе, можуть працювати. Небезпечне - антреприза може скотитися до рівня загравання перед глядачем. Мій вчитель, видатний режисер Георгій Товстоногов казав, що театр повинен йти на півкроку вперед від глядача. Не більше! Але на півкроку він має його випереджати - трошки вести. Якщо театр йде на два кроки вперед від глядача, він може втратити його. Якщо театр на крок позаду  – він може скотитися. Це дуже тонка річ.

Коли Товстоногов прийшов в БДТ (Большой драматический театр), перше, що він зробив, поставив п’єсу «Шостий поверх». Це французька мелодрама. Для чого він це зробив? Щоб залучити глядача, який тоді в БДТ не ходив. Доходило до смішного: керівник театру прийшов у трамвайно-тролейбусне управління Ленінграда і попросив: «До нас, на Фонтанку, 65, не ходять, тому що нема автобусного маршруту. Ви прокладіть маршрут, і тоді будуть ходити!». Директором трамвайно-тролейбусного управління була літня людина, яка відповіла так: «У 1921 році, коли БДТ очолив Монахов, а завідувачем літературною частиною був Блок, я через весь Санкт-Петербург  ходив у цей театр пішки».

Чи можна вважати цю історію про Товстоногова відповіддю критикам, які звинувачують вас у засиллі «невибагливих комедій балканських авторів» в репертуарі?

Балканських якраз у нас небагато.  «Пані міністерша» Браніслова Нушича (у головній ролі Тетяна Назарова, «Главком») та його ж «Доктор філософії» (у головній ролі Народний артист Сергій Озіряний) - так це класика! Класика сербської драматургії.

Претензія стосується великої кількості бульварних довгограючих комедій, які до вподоби глядачам, але не критикам. Мова, наприклад, про постановки за творами Рея Куні – «Надто щасливий батько», «Надто одружений таксист».

Якщо серйозно, то репертуар такого театру, як наш, потребує різновекторності. У театрі повинна бути велика класика. У нас є Островський, Достоєвський, Шекспір, Тургенєв, кілька років йшов Гоголь.

Ми зараз вперше в Україні поставили «Нахлебника» Тургенєва. Виставу у Лондоні оцінили на 4 зірки за 5-зірковою системою. Це дуже висока оцінка. Бо виставу «Гамлет» з Бенедиктом Камбербетчем  (актор відомий за серіалом BBC «Шерлок», - «Главком») оцінили у 2-3 зірки. За виставу «Нахлебник» влітку цього року у Кам’янському, колишньому Дніпродзержинську, ми отримали перший приз за режисуру.

У нас є багато західних п’єс: Річард Шерідан - «Школа скандалу», яка йде у нас 20 років. Також 20 років йде п’єса німецького драматурга Танкреда Доста «Справжній чоловік на початку тисячоліття». Репертуар у нас дуже різноманітний. Щойно поставили Артура Міллера («Вид с моста»), а він уже класик світової драматургії. Тобто є і те, і інше, і третє. Бо ж треба ще податки платити державі.

У Театру Лесі Українки склалась дуже плідна співпраця з актрисою Ганною Варпаховською та канадським театром імені її батька. Заслужена артистка Росії нині мешкає у Канаді і щомісяця прилітає до України. Чи плануєте продовжувати цю практику?

У нас була така вистава «Межа спокою» за романом Загребельного «Розгін». Головну роль грав Юрій Мажуга. В нього була така фраза: «Як піде крій». Всі ми - творчі люди. Тому і я можу сказати: як піде крій. Якщо потрібно буде для театру, то співпрацюватимемо. Тим паче, що Варпаховська зараз грає у багатьох наших виставах: «Бабье лето», «Дядюшкин сон», «Прощальное танго», «Cемейный ужин».

До речі, у цьому питанні також не можна обійтися без цього балаганного патріотизму. Нас нещодавно перевіряло КРУ (контрольно-ревізійне управління, - «Главком»). Три місяці перевіряло дуже серйозно. В принципі, все закінчилося нормально. Як тільки КРУ пішло, завітала Рахункова палата. Теж перевіряла зо три місяці. Потім вони опублікували на сайті звіт. І в цьому звіті були пересмикування. Наприклад, там було написане наступне: «Театр ім. Лесі Українки співпрацює з так званими зірками Росії» (мова про Ганну Варпаховську і В’ячеслава Єзепова). Що тут можна ще сказати? Варпаховська є громадянкою Канади. Тому цей звіт - також ознака балаганного патріотизму. Я зателефонував генеральному директору столичного оперного театру Петру Чуприні і питаю: а як у вас з цим? Він каже, що у них працює 15 людей з різних країн, бо інакше б вони не мали репертуару. Все це якась підкилимна боротьба, яку я не розумію.

У Варпаховської якісь особливі умови роботи в театрі?

Ні. Ми виплачуємо лише гонорар за виставу.

Який інтерес визнаній актрисі щомісяця літати до Києва, щоб зіграти у державному театрі?

Це ви у неї запитайте. А який інтерес у 75-річного В’ячеслава Івановича Єзепова, який є Народним артистом Росії і народним артистом України? Він кожного місяця до нас приїздить, аби зіграти Чехова? Йому просто хочеться вийти на сцену і розмовляти мовою Чехова.

До речі, про перевірки. У одному зі звітів Рахункової палати йде мова також про те, що театр перевитрачає кошти на утримання медичного персоналу. Наприклад, на стоматологів і гінекологів. Навіщо акторам така «персональна» медицина?

Актори та інші працівники театру, як правило, зайняті на роботі практично весь день. Особливо молоді актори - о 9.00 починаються тренажі, далі одна репетиція, потім друга, увечері вистава. І так майже щодня. Актори - теж люди, і вони хворіють. А будь-яка хвороба актора - це заміна вистави. І колектив проголосував за забезпечення медициною в театрі. До того ж я можу сказати, що в світі, при великих театрах, як правило, існують такі маленькі поліклініки, які забезпечують потрібну медичну допомогу акторам. Це дуже важливо.

Якось в одному з інтерв’ю ви сказали, що актор зобов’язаний цілком віддаватися театру. Тобто вам не подобається, коли учасники вашої трупи знаходять підробіток у кіно?

Ні, я ставлюся до цього позитивно. Вчора до мене прийшов один народний артист і каже: ви дозволили мені зніматися влітку, але кіношники підвели, матиму ще 17 знімальних днів у вересні і 12 – у жовтні. Я йому відповів, що якщо це не заважатиме репетиційному процесу у нашому театрі, то нехай знімається. Я дозволяю зніматися усім. Але наші артисти також мають думати те, як влаштувати свій графік: щоб і вовки були ситі, і вівці цілі.

Один з останніх прикладів - робота актриси Олени Стефанської у телесеріалі «Хазяйка». Вважаєте, це хороший піар театру?

Я цьому дуже радий. Вона хороша акторка, я її підтримую.

Але є інша відома актриса, яка ще 10 років тому скаржилася, що ви  їй дорікали роботою в кіно на телебаченні. Мова про Ольгу Сумську. Артистка зі скандалом 10 років тому пішла з театру. В інтерв’ю «Главкому», пані Ольга нині висловила жаль щодо того, що тоді все так трапилось.

Ольга Сумська – талановита акторка. Вона дуже непогано працювала в театрі Лесі Українки. Більше того, в юності у Львові я дуже добре був знайомий з її батьком, ми випили з В’ячеславом Сумським не одну пляшку горілки. А про те, що трапилося, я не хочу говорити...

Сумській теж неприємно згадувати ті події. Вона визнає: якби можна було повернути час назад, вона би повелася по-іншому… (Після Помаранчевої революції Резнікович був звільнений з посади міністром культури Оксаною Білозір. Після протестів колективу його поновили на посаді. Але частина трупи, яка виступала за призначення Ади Роговцевої, пішла з театру).

Я дуже радий, що вона це усвідомила. Нещодавно один з акторів, який теж міг бути лідером в театрі, Дмитро Лаленков, в інтерв’ю вибачився переді мною за те, як він поводився 10 років тому. Мені було приємно, що він щось зрозумів. Тут є одна дуже важлива для мене річ. Театр – це колективне мистецтво. Коли Аліса Фрейндліх перейшла з театру Ленсовєта в БДТ, де у п’єсі Володіна «Блондинка» грала головну роль, тоді, пам’ятаю, з’явилась одна жорстка рецензія: «Фрейндліх і дресирований гарнір БДТ». У театрі не може бути «дресированого гарніру». Люди, які працюють в театрі, повинні працювати на справу. І ось тут інколи акторський егоцентризм і егоїзм проявляються так, що це заважає справі. Тоді актор повинен піти.

Колись Валерій Лобановський сказав: я не створюю команду зірок, я створюю команду-зірку. Тобто ви теж за команду-зірку?

Порівняння футболу і театру дуже вдале. Там є тренер, а тут – режисер. Тут є команда акторів, а там команда футболістів. Але всі вони повинні грати разом, тільки так можливо досягти результату. І коли Лобановський і Базилевич ще грали, вони ж грали разом. Потім були Каневський, Онищенко, які також грали разом, коли перемогли у 1975 році «Баварію» в матчі за Суперкубок УЄФА.

За останні 10 років ви хоч раз спілкувалися з Адою Роговцевою?

Небагато разів.

Як ви оцінюєте рівень сьогоднішнього глядачів, як його змінила війна?

Як кажуть, у подружньому житті дружина завжди права. Те саме я можу сказати про театр. Глядач завжди правий. На мій погляд, у нас чудовий глядач. Ми намагаємося слідувати заповітам Миколи Гоголя, який казав, що театр – це кафедра, з якої можна сказати дуже багато чого для добра. Мені здається, що у сьогоднішній доволі жорстокий час це дуже важлива місія. Інша справа - акторська техніка, яка не стоїть на місці, вона має рухатися. У 50-ті роки минулого століття керівник МХАТу Костянтин Кедров чудово сказав: актор, як велосипедист, повинен весь час крутити педалі. Є лише одна різниця. Якщо велосипедист припиняє крутити педалі, то якийсь час він їде по інерції, а потім падає. Актор, який припиняє крутити педалі, втрачає відчуття світу, не відчуває проблем країни, котиться назад і падає, сам того не помічаючи. Натомість це помічають інші.

Декількох акторів Театру Лесі Українки свого часу звинуватили у сепаратизмі. Мова про Ольгу Когут та Леоніда Титова. Ці артисти з Донбасу і соцмережах дозволяли собі неоднозначні коментарі на тему війни.

Я перепрошую, у нас в країні хоч якась демократія є? Розумієте, є діяльність усередині театру, а є діяльність за його межами. У нас (народна артистка України та Росії, - «Главком») Валерія Заклунна, наприклад, 20 років була членом ЦК Компартії, депутатом Верховної Ради багатьох скликань. Нам важливо, щоб усі ці люди були за Україну і щоб вони були професіоналами. До того ж, якби ми почали вживати якісь заходи всередині театру, це б вже розцінювалось як переслідування за інакодумство.

В інтерв’ю ви неодноразово говорили про те, що театр має бути поза політикою. В той же час у 2010-му році ви заступилися за тодішнього міністра освіти Дмитра Табачника, підписали лист на його підтримку. Де проходить межа між політикою і висловленням своєї позиції?

Якщо ви мене питаєте, чому я підписав листа, я можу відповісти. Інше питання, чи потрібно про це зараз говорити? Перебуваючи на посаді глави адміністрації Леоніда Кучми Дмитро Табачник був ініціатором і організатором Академії мистецтв України. Якщо ви спитаєте у президента Національної академії мистецтв України Володимира Чебикіна про це, то він, як і я, скаже, що це була дуже шляхетна справа…

Починаючи з 2005-го року, після того, що тоді відбулося з театром, я не даю жодного інтерв’ю на політичні теми. Я займаюся тільки культурою. І я дуже радий, що після того, що трапилося при Вікторові Ющенку, у нас з Віктором Андрійовичем залишилися найкращі особисті стосунки. Він зрозумів, що люди, які намовляли йому на театр і на мене, переслідували винятково свої цілі. Коли мені було 70 років, він нагородив мене орденом. Більше того він організував все так, що вручав орден в Адміністрації у цей день лише мені. Такої честі удостоївся тільки я.

До того ж я ніколи не був членом Партії регіонів. Абстрактний докір такими фактами – це знову ж балаганний патріотизм

При радянській владі також були балаганні патріоти. Це не нове. Три роки мені довелось працювати головним режисером у театрі «Червоний факел» у Новосибірську. Це трапилось після дуже гострого конфлікту з ЦК Компартії УРСР. Мене заслуховували як керівника театру у 1984-му році на пленумі міському партії. І коли я доповідав про репертуар театру на 2 роки вперед, то чиновник, прізвище якого я не хочу називати, зажадав, аби я репертуар… на 10 років вперед показав. Це ж маячня.

Але зазначу: і перший Майдан, і другий Майдан ми працювали, і нас ніхто не чіпав. Вся влада стосовно театру була толерантною.

В середині 2000-х ви були обрані депутатом Київради від Партії регіонів. Чи були ще спроби залучити вас у політику, просили агітувати?

Були певні розмови, але я вважаю, що повинен займатися культурою, вчити студентів. Як ви знаєте, я завідую кафедрою режисури і майстерності актора. А коли я працював у Київраді, то я був єдиним з мистецтва із 120 депутатів. 

Микола Підвезяний, Михайло Глуховський, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»