Фахівці з Європи навчатимуть миротворення студентів КПІ

За час збройного конфлікту на Донбасі загинули більш як 10 тис. людей, понад 20 тис. отримали поранення. Такі дані наводить ООН, станом на початок літа-2017. За три повні роки війни в Україні зафіксовано, тільки за офіційними даними, трохи більше як 1,5 млн внутрішньо переміщених осіб.

Упродовж трьох років Україна безуспішно намагалася вирішити конфлікт різними  методами: військова відповідь, закриття кордонів, торговельні блокади, «чорні списки». Проте конфлікт не отримав вирішення. Бо його причина зовнішня - російська агресія, окупація Криму та окремих районів Донбасу.

Щоб здобути знання про методику врегулювання конфліктних ситуацій Міністерство з тимчасово окупованих територій спільно з факультетом соціології і права Національного технічного університету КПІ ім. Сікорського з осені започатковують магістерський курс «Врегулювання конфліктів та медіація». До України приїздитимуть фахівці з країн Західної Європи, які ділитимуться досвідом врегулювання суперечок у різних частинах світу і знаннями про методи вирішення конфліктів. Наприклад, югославський кейс викладатимуть фахівці з Хорватії, яка після конфлікту постала незалежною визнаною всім цивілізованим світом країною.

Під час круглого столу в Києві колишній журналіст Норберт Рюче згадує свою роботу в Югославії та особливості трактування сторонами конфлікту лінії розмежування. «Одні називали її адміністративним кордоном, а інші – державним», - згадує експерт, додаючи, що досвід вирішення конфлікту на Балканах може знадобитися Україні.

Українські науковці заспокоюють: хорватській досвід врегулювання конфліктів не має на меті сприяти утворенню «ДНР» і «ЛНР» як незалежних держав. Мова йде лише про підготовку в Україні експертів-практиків з вирішення соціальних конфліктів. Це навчання базується на новітніх дослідженнях соціології, публічного управління, психології, педагогіки та публічного права, ідеться на веб-сторінці факультету.

«Главком» зустрівся з деканом факультету соціології і права «КПІ ім. Ігоря Сікорського» Анатолієм Мельниченком і завідувачем кафедри соціології цього ж університету Павлом Кутуєвим. В інтерв’ю провідні соціологи розповіли, чому Європа вирішила фінансувати таку освітню програму зі врегулювання конфліктів та чому внутрішні конфлікти поміж українцями не менш важливі для дослідження за зовнішню агресію з боку Росії. 

Війна в Україні триває четвертий рік, а спеціалістів зі врегулювання конфліктів  ми починаємо готувати лише зараз. Чи не запізно?

Анатолій Мельниченко: Пізно ніколи не буває. Зараз – це також вчасно. Можливо, запізно назріло рішення, що вирішувати проблему можна не тільки військовим шляхом. Як показує практика, вирішуючи конфлікт тільки військовим шляхом, проблема загострюється. Принаймні я поки-що не бачу, що ми ефективно просунулися у вирішенні цього питання.

Викладати програму «врегулювання конфліктів» будуть українські та іноземні фахівці. Хто ці спеціалісти, адже позитивного досвіду розв’язання головного конфлікту в нашій державі поки ніхто не мав?

Павло Кутуєв: Наша програма – це приклад вдалого партнерства держави і освітніх дослідницьких інституцій. Плюс ще в тому, що ми починаємо дивитися на локальні проблеми крізь глобальні окуляри. У світі тисячі найрізноманітніших конфліктів і з зовнішнім втручанням. Так склалося, що у світі відбувся дуже неприємний поділ праці: проблемні країни з колишнього третього світу, постсоціалістичні країни «спеціалізуються» на тому, що продукують конфлікти і потерпають від них, а розвинені країни ці конфлікти досліджують і допомагають розв’язувати. Зрозуміло, що у Швейцарії чи Британії такого, як в Україні немає. Але ті центри дослідження і врегулювання конфліктів, які там є, працюють не зі Швейцарією, не з Британією, а передусім із проблемними країнами по всьому світу. Коли ми дивимося глобально, то набагато краще починаємо розуміти нашу ситуацію і розуміти, що вона не унікальна, завжди може бути гірше, ніж є. Щоби не сталося це «гірше», unthinkable (немислимо), потрібні фахівці з управління, розв’язання, врегулювання конфліктів.

Анатолій Мельниченко: Якщо вас бентежить те, що викладачі - й іноземні,  і наші - не мали досвіду врегулювання конкретних конфліктів, то зазначу, що для підготовки фахівців важлива методологія. Якщо людина має знання та вміння, щоб дослідити, з’ясувати причини конфлікту, обізнана у типології конфліктів, уміє ідентифікувати конфлікт, то це вже півсправи. Саме тому було ухвалене рішення «нанизати» цю програму на спеціальність «соціологія». Швейцарська і британська школи дослідників конфліктів різняться між собою. Ми братимемо ті моменти, які цікаві для нас.

Які іноземні викладачі працюватимуть у цій програмі?

Анатолій Мельниченко: До нас приїде ціла низка фахівців, які залучатимуться протягом усієї магістерської програми. Ми вже мали досвід роботи зі швейцарцями. Зокрема, до нас приїздила пані Анна Хесс (старший співробітник Федеральної вищої технічної школи Цюриха (ETH Zurich), - «Главком»), яка є однією з викладачів і кураторів програми зі врегулювання конфліктів. Працювати будемо, зокрема, за допомогою посольства Швейцарії в Україні та низки неурядових організацій, які працюють у цьому напрямку. Буде британський фахівець Шон Лоугна. Наприкінці серпня - на початку вересня до нас приїдуть спеціалісти з Хорватії, які мають знання про врегулювання конфлікту на Балканах. Вони будуть готові провести короткий цикл лекцій для першого набору студентів. Перед запуском програми ми отримували консультації на спеціальних семінарах, на яких був міністр із реінтеграції (Молдови), це як у нас міністр із тимчасово окупованих територій. У Грузії також є міністр із подібними функціями, який курирує питання Абхазії та Південної Осетії.

Павло Кутуєв: Програма матиме дійсно міжнародний характер. У нас в Україні всі кажуть про необхідність дипломів міжнародного зразка, але реалізація далека від ідеалу. У нашому вузі інша ситуація. З нами працює консультант, такий собі неформальний «куратор» із Цюріхського політехнічного інституту, закладу, який закінчив, зокрема, Альберт Ейнштейн. Це  - наша колега Анна Хесс. Вона брала участь у розробці освітньої програми. Окрім того, вона є зв’язківцем між нами і закордонними фахівцями. У неї є список фахівців, зацікавлених у співпраці, які мають підтримку у своїх інституціях. Бо тут теж важливе питання – хто фінансуватиме іноземних спеціалістів. Зрозуміло, що університет не може сплачувати за їхні візити і перебування. За них сплачуватимуть інституції, де вони працюють, фонди з різних країн. У нашого міністра з питань тимчасово окупованих територій Вадима Черниша є низка закордонних радників, вони теж залучені до розробки і реалізації програми. Це фахівці, зокрема, з Університету Сент-Ендрюса (найстарішого університету Шотландії), який, наприклад, закінчував принц Вільям.

Невдовзі до вас завітають фахівці з Хорватії. Наскільки їхній досвід може згодитися Україні, враховуючи, що Хорватія після конфлікту в Югославії постала незалежної державою. Україні навряд чи хочеться легітимізації «ДНР» і «ЛНР»?

Анатолій Мельниченко: Формування державних кордонів – це питання міжнародного права. Спеціалізація, за якою у нас готуватимуть фахівців, не зовсім політична, це спеціалізація, яка передбачає миротворення, а не розділ кордонів. Окрім того, зауважте, що Югославія сама почала дуже потужну децентралізацію. І ці події (збройний конфлікт) стали, можливо, логічним завершенням конфлікту з дуже кривавими наслідками. А Україна - унітарна держава. Децентралізація у тому вигляді, як це відбувалося в Югославії для нас, напевно, державно небезпечна. Думаю, що ми навіть просити не будемо хорватських фахівців розповідати про те, як ділити країну. Знаєте, у нас є багато проблем не тільки з тією територією, яку ми називаємо тимчасово окупованою. У нас є багато проблем на підконтрольній Україні території. І там теж потрібно вирішувати проблеми.

Павло Кутуєв: Коли ми говоримо про Югославію, то тут потрібно порівнювати з СРСР. Югославія почала розсипатися на свої федеративні елементи. Згодом цей процес став неконтрольований. Тут я не бачу небезпеки саме для нас. Наскільки я знаю, Хорватія перебуває в кордонах, у яких вона перебувала в колишній соціалістичній Югославії. 

Якщо фінансуватимуть програму закордонні уряди і фонди, то, напевно, і фахівців вони відправлятимуть до вас на свій розсуд?

Павло Кутуєв: У нас виступав німецький політолог-міжнародник Андреас Умланд. Він казав, що Європі потрібно усвідомити: якщо в Україні трапляється якийсь катаклізм, зовнішній тиск чи втручання РФ, то Європа опиниться з ситуацією і кризою, порівняно з якою, криза з мігрантами вважатиметься дріб’язком. Іншими словами, Європа не менше за нас зацікавлена в тому, щоб Україна була країною впорядкованою, де конфлікти перебувають під контролем і розв’язуються. Тут не йдеться про те, що тут хтось комусь щось нав’язує. Програму розробляв Анатолій Мельниченко (декан факультету соціології і права КПІ ім. Сікорського). І більшість викладачів, які працюватимуть у цій програмі – наші університетські викладачі.

Ви говорите, що ця освітня програма допоможе долати внутрішні конфлікти Україні за межею окупованих територій. Але чи не є це зміщенням акцентів із головної причини протистояння (російської агресії) на внутрішнє, тобто громадянське протистояння, саме на цьому наполягає Росія?

Павло Кутуєв: Конфлікти зазвичай поєднують у собі як одне, так і інше (внутрішні і зовнішні чинники). Інше питання, ступінь зовнішнього втручання може відрізнятися. Якби не було внутрішнього напруження, то і зовнішнє втручання не було би таке ефективне, яким є… Колись у Криму були оприлюднені результати соціологічного дослідження щодо ставлення населення Криму до України. Тоді голова Ради міністрів Василь Джарти назвав ці результати неадекватними, мовляв, кримчани – найкращі патріоти України. Тобто була спроба приховати проблеми, виклики і потенційні конфліктів, які були в середині України. Ось ці проблеми і підживлювалися ззовні, але в Україні було сподівання, що якось вони самі розсмокчуться. А вони не розсмокталися.

Анатолій Мельниченко: Не бачу жодного зміщення акцентів. Ми визнаємо, що зовнішня агресія присутня і вона є ключовою. Проте громадяни України, які проживають на окупованих територіях, стали розмінною монетою, заручниками ситуації. Цю проблему потрібно вирішувати. Можливо, в першу чергу, саме гуманітарними методами, чого достатньою мірою не було зроблено раніше. З тим же Кримом у гуманітарному сенсі достатньо не працювали, і цим змогла скористатися РФ.

Яка тривалість і вартість цієї освітньої програми?

Павло Кутуєв: Програма триватиме рік і чотири місяці. Хочу наголосити, що наші випускники матимуть диплом магістра соціології, а спеціалізація - «Врегулювання конфліктів та медіація». У нас є певний базис, на який нанизуються конфліктологічні курси. У рамках наших соціологічних курсів будуть залучатися вахтовим методом бригади західних фахівців, які ділитимуться своїм досвідом і знаннями. Наприклад, я читаю соціологічні теорії соціальних змін. Але коли ми говоримо про соціальні зміни, ми одразу говоримо про конфлікт. Природно, що до цього слід залучити фахівців з більш конкретними знаннями з конфліктних проблем. Хто є замовником цієї програми? Держава Україна, бо нам дають бюджетні місця. Всі інші - наші партнери, які долучаються до нас.

Анатолій Мельниченко: У нас 20 бюджетних місць. Вартість одного року навчання в магістратурі за контрактом (тобто не бюджетне навчання) – 27 тис. грн. Конкурс у нас - дві особи на місце. Окремо були подані заяви на заочну форму навчання, тут бюджетних місць немає. Вартість навчання - близько 15 тис. грн за рік.

Де фахівці зі врегулювання конфліктів працюватимуть після завершення навчання?

Павло Кутуєв: Уже є домовленість, що наші студенти проходитимуть практику в Міністерстві у справах тимчасово окупованих територій, а також у міжнародних організаціях. Там ми й бачимо працевлаштування випускників. Тобто програма не буде відірваною від життя, вона не є суто академічною.

Анатолій Мельниченко: Можливості працевлаштування доволі широкі. Це можуть бути органи державної влади і органи місцевого самоврядування. Є велика кількість неурядових громадських організацій, які є реципієнтами донорської допомоги з-за кордону. Загалом, місцями працевлаштування можуть бути різні установи - від дослідницьких структур до військово-цивільних адміністрацій.

Де гарантія, що ваші випускники підуть працювати за мізерні зарплати в державному секторі, а не шукатимуть можливості виїхати на Захід?

Павло Кутуєв: Я знаю людину, яка в особистих повідомленнях пише, що давно думала, як і де у цій сфері освіту здобути. Спеціально під нашу програму прилетіла з-за кордону й пішла здавати документи, аби встигнути стати нашим студентом. Це питання про значимість, престижність програми для абітурієнтів, яку ми нині започатковуємо.

Анатолій Мельниченко: У Міністерстві тимчасово окупованих територій нам казали, що у них є незаповнені вакансії. І вони будуть раді бачити наших випускників. Сьогодні освітнє законодавство не передбачає поняття направлення фахівців. Окрім, можливо, медицини. Ми не можемо змушувати людей працювати в тому чи іншому місці. У мене є лише сподівання, що ці люди працюватимуть на країну. Які аргументи шукатимемо? Ми часто пояснюємо, що кар’єра будується поступово. Зрозуміло, що можна швиденько виїхати за кордон і не за фахом працювати, можливо, матимете більше грошей, ніж у нас. Але навіть у сфері держслужби нині відбуваються деякі позитивні рухи. Вони не такі динамічні, як хочеться, але тут, напевно, я буду романтиком і радитиму студентам знайти себе в Україні.

Михайло Глуховський, «Главком»