Грантова діра. Як виживає український сектор після «виходу» USAID

У світі та Україні зокрема організації громадянського суспільства балансують недоліки роботи державних інституцій.

Судячи з досліджень Центру Разумкова, українці цінують роботу громадських організацій (ГО) та довіряють їм на рівні 80% (волонтерські організації) та 61% (ГО). Більше – тільки Збройним силам України. 

Напередодні Ukraine Recovery Conference у польському Гданську «Главком» поговорив з виконавчим директором громадської організації «ІСАР Єднання» про те, в якому стані на 12-му році війни функціонує українське громадянське суспільство, про його роль у відновленні і про вплив на нього зупинки роботи USAID (Агентства США з міжнародного розвитку).

За вашими даними, скільки в Україні неурядових організацій, що діють і «живі»? 

Дуже точної статистики немає. За даними профінансованого Норвегією та Швецією дослідження, ще у квітні 2025 року були зареєстровані майже 107 тис. громадських організацій і майже 33 тис. благодійних фондів.

У підсумку – орієнтовно 140 тис. некомерційних юридичних осіб. Але, за моїми спостереженнями, прямо активними серед них є приблизно 5-7%. 

Звісно, є організації, які «сплять» та розгортають діяльність лише час від часу. Таких, на мою думку, приблизно 10-15%. Інший кластер неурядових структур – це ті, які раніше використовувались «під вибори», на запит бізнес-структур або інші завдання. 

Підсумую: частка некомерційних організацій, які «живі» та працюють, сягає максимум 30% (25 – 35 тис.). Решта, найімовірніше, взагалі не функціонує, але не припиняє реєстрацію. Чому? Бо в Україні неурядову організацію (НУО) можна зареєструвати за три дні, а-от ліквідувати її майже неможливо.

Чи можна порівнювати кількість українських ГО з аналогічними даними в ЄС?

Нюанс у тому, що в європейських державах законодавство вимагає суворої звітності. Інакше – значні штрафи або санкції. Особливо відповідальні органи пильнують за благодійними фондами (БФ), бо йдеться про безпеку персональних даних донаторів та запобігання шахрайству. Наприклад, у Чехії перед відкриттям БФ потрібно покласти на депозит десь 20 тис. євро. У підсумку, кількість активних НУО майже дорівнює кількості зареєстрованих організацій.   

Ще одне питання про «третій сектор» у забезпечених європейських країнах. Чи правильно розуміти: якщо державні органи вправно виконують свою функцію, організаціям громадянського суспільства залишається не так і багато простору для самореалізації?

Простору залишається багато. Але ви праві: люди дійсно не відчувають гострої потреби. 

Зазвичай у будь-якому куточку землі ГО виконують такі ключові функції: надання тих чи інших послуг, забезпечення соціальних і розвиткових потреб, представлення інтересів вразливих груп, моніторинг і контроль дій влади (watchdogs). Оскільки європейці, на щастя, не мислять себе у парадигмі виживання, в ЄС громадянське суспільство здебільшого є механізмом представлення інтересів, надання соціальних послуг й самореалізації. 

Втім, у Німеччині соціальні послуги (особливо для людей похилого віку) «під ключ» надають саме неурядові організації – наприклад, «Каритас Спес». Отримуючи кошти у вигляді державної закупівлі чи соціального замовлення, вони виконують функції держави. 

У нас така схема не працює, адже відсутній реальний механізм соціального замовлення. Але присутні законодавчі потуги відкрити ринок соціальних послуг для організацій громадянського суспільства. Держава б виступила закупівельником, а надавачем соціальних послуг стали б некомерційні організації. «ІСАР Єднання», будучи технічним адміністратором і партнером UNICEF, підтримує у цьому головний державний орган – Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України. У багатьох містах і селах і так трапляється ситуація, коли державні надавачі соціальних послуг відсутні, а їх місце де-факто посіли такі організації.

Розмови про передачу повноважень з надання соціальних послуг тривають багато років. Втім, в Європі ніхто кошти на дрони, як робить Стерненко, не збиратиме. Так?

Так, я ще не зустрічав ніде у світі, щоби ГО на зразок Фонду Сергія Притули мала б юридичну і практичну можливість закуповувати летальну зброю для війська. Також наше громадянське суспільство відмінне тим, що було і є спроможним евакуйовувати людей з-під окупації або з прифронтових територій. Не чув про закордонні організації, які б цим також займались. Підсумую: українські організації надають чимало послуг чи сервісів, якими б мала займатись держава. Чи готові, наприклад, європейські громадяни скидатись на танкові акумулятори, що ми робили у 2014-му?

Громадське різноцвіття

Як тематично розподілені активні громадські організації?

У цілому, для некомерційних організацій критично важливо, що відбувається в країні. Бо громадянське суспільство відштовхується від невизначеності, актуальних проблем та викликів. Якщо ж працюють всі державні системи, а громадянам надається достойний сервіс, то у розвинених країнах Європи реєструють ГО для того, щоби пролобіювати додатковий власний інтерес, а не тому що щось «болить», як в нас.

В Україні серед явних пріоритетів організацій громадянського суспільства перебуває допомога армії та ветеранам, жертвам війни та переселенцям. Таких структур приблизно 30%.

Допомогою вразливим верствам населення й освітніми ініціативами займається орієнтовно 20% організацій. І потім далі – психологічна допомога, ментальне здоров’я, відновлення (15%) й ті, що працюють над питаннями молоді та наданням соціальних послуг (10%).

Чи спостерігаєте ви інституціоналізацію військових ГО?

Давайте по порядку. Ви зараз говорите про структури, які підтримують Сили безпеки та оборони (наприклад, «Повернись живим» або асоціації зброярів), та ветеранські організації. Коли розпочалось широкомасштабне вторгнення, ми спостерігали сплеск реєстрації волонтерських організацій. Наступна хвиля – ветеранські організації й гуманітарні. Якщо до 2022-го щороку реєструвалось 3700-4100 громадських (волонтерських) і 500-700 благодійних структур, то у 2023-му і далі реєстрували 8 – 9 тис. таких організацій. Це величезний показник! Але, звісно, складно сказати, який відсоток з них проіснує бодай рік. На моє переконання, вони нині складають близько 10-15% від того числа ГО, які «живі» та працюють.

Громадянське суспільство на прифронтових та деокупованих територіях – яке воно? Чим дихає? Чи спроможне до виживання?

Як ви точно знаєте, фронт весь час рухався і рухається. РФ окуповувала Крим та частини Луганської та Донецької областей. З’являлись нові прифронтові регіони. На початку тамтешні організації переміщалися до них, до столиці або взагалі до Європи. Ті ж люди, які залишились у прифронтових районах, зрештою об’єднувались для роботи і легалізовувались, зокрема, для прозорого отримання фінансування. 

Це – цілий пласт організацій, які навчились виживати у надзвичайно важких умовах (ГО «Гуманітарна місія «Проліска», БФ «Джерело відновлення», ГО «Слов’янське серце», Станція Харків, Харківський волонтерський хаб). Здебільшого вони з гуманітарного або волонтерського кластера. Такий режим роботи міжнародні організації не можуть собі дозволити, бо безпекові політики забороняють їх робітникам наближатись до фронту. На диво, прифронтові українські ГО стабільні та мають досвідчених працівників. Вони інституційно зростають, набувають організаційної зрілості і, зрештою, отримують кошти від міжнародних донорів напряму. Безперечно, вони мають кращі, ефективніші алгоритми реагування у певних сферах, ніж міжнародні структури.

У торішньому звіті «Громадянське суспільство України в умовах війни 2022-2025 рр.» стверджується, що найбільша кількість громадських організацій мала головний осередок у Києві (16,2%) та Київській області (9,7%). Наскільки сильний розрив респектабельними «столичними» ГО і регіональними? Хто реально отримує більшість ресурсів?

Дуже важливо відокремлювати, ми говоримо про гуманітарну сферу чи про розвиткову. І до повномасштабного вторгнення, і зараз людям здається, що київські ГО отримують значно більше коштів. Але доцільно стежити за цими грошима далі: куди вони йдуть? Так, фінанси заходять й до столичних ГО, особливо від вимогливих проєктів міжнародної технічної допомоги, але потім здебільшого спрямовуються до регіонів для впровадження тих чи інших ініціатив.

Можна також порівняти міжнародні організації та іноземні, які тут працюють. Часто міжнародники працюють через структури-посередники: Chemonics, DAI, PACT, ISC і т.д. Коли їм перераховують кошти, документально вони надходять до «київських» організацій, але здебільшого це не є українські місцеві ГО.

Давайте порівняємо «ІСАР Єднання» з місцевими організаціями-посередниками. Наприклад, USAID свого часу для реалізації шестирічного проєкту передав нам $20 млн. Цими коштами ми профінансували проєкти в українських регіонах. У нас майже нічого не залишається: адміністративні витрати в «ІСАР Єднання» в рази менші, ніж у міжнародних інституцій. 

Ось свіжий приклад: зараз втілюємо проєкт спільно з Норвегією та Швецією. Грантова складова (тобто те, що передається в регіони) у ньому складає 90%. За ті 10%, що залишились, ми маємо проводити заходи, вести дослідження, платити зарплати, здійснювати поїздки і т.д. Ось така пропорція. В міжнародній організації-посереднику (їх ще називають INGO) пропорція може бути й 40% на 60%.

Питання-уточнення: чи вимагали раніше чи вимагають зараз міжнародні донори, щоби київські ГО були виключені з проєктів ре-грантингу (переспрямування гранту до кінцевого «споживача»)?

Таке часто траплялось до великої війни. Закордонні партнери неформально просили надавати перевагу саме регіональним організаціям. 

Гроші, USAID та грантові голки

У січні минув рік після того, як українське громадянське суспільство живе без фінансової та інституційної підтримки USAID. А це, станом на кінець 2024 року, фінансування 39 гуманітарних та розвиткових програм на суму $4,28 млрд. Водночас 1 липня – річниця зникнення USAID як операційної структури. Якщо оглянути весь цей період з нинішньої позиції, які наслідки цього вдарили по Україні найбільше? А що спричинило дорослішання локальних неурядових організацій?

Цікаве питання. Ще за першої каденції Дональда Трампа США мали програму USAID Forward: проєкт з локалізації американської донорської допомоги на рівні 25% (у 2025-му) – 50% (у 2030-му). Іншими словами, щоби кошти йшли до локальних організацій, а не осідали в кишенях американських структур-посередників. В ті роки цю ініціативу призупинили, потім розморозили.

Але ще до вторгнення, якщо порівняти з загальноєвропейською допомогою, внесок USAID суттєво не відрізнявся. У 2022 році допомога від американського народу, особливо в гуманітарній сфері, збільшилась в рази – до понад $1 млрд.

Коли ж ухвалили рішення про зупинення діяльності USAID, це означало, що рух коштів блокувався, а ті фінанси, що лишались, виводились з інститутів громадянського суспільства та організацій-посередників. Сталось вимивання майже усіх коштів, за винятком кількох проєктів в економіці, екології, агро та медицині.

Наголошую: найбільшого удару зазнала держава, яка була найсуттєвішим грантоотримувачем від USAID та США.

Звісно, зупинка роботи американського агентства сильно вдарила по стійкості великих та сталих організацій (й «ІСАР Єднання» також). Бо кошти USAID дозволяли їм дбати про команди, будувати стратегії, підвищувати спроможності та надавати фінансову підтримку тисячам проєктів українських ОГС. Почалися розмови про виживання: особливо в тих ГО, які на 70-90% залежали від американських коштів. 

За одним з досліджень, через екзіт USAID «дуже» постраждали від 15% до 20% неурядових організацій, 7-10% постраждали «значно», 20% «суттєво» і 40%-45% просто «відчули» вихід на собі.

Що сталось далі? Почали «заходити» більші гроші від ЄС та інших акторів. Але скажу, що американські кошти замістити було й досі нереально. Де-факто це був «шматок пирога» об’ємом в сотні мільйонів доларів – навіть мільярди в перспективі декількох років.

Про це наступне питання. Якщо говорити ринковою термінологією, якою часткою ринку володів USAID? Чи з’явився хтось, хто реально зміг замістити роль USAID? Чи утворилась «дірка», яку ніхто так і не закрив?

Цю 4-мільярдну «дірку» ніхто так собою і не закрив. Утім певне заміщення таки відбулось – це гроші Представництва ЄС в Україні та окремих інших європейських та неєвропейських держав (Норвегія, Швеція, Данія). Крім того, збільшилась підтримка Японії, Швейцарії і навіть Австралії (Minderoo Foundation, який підтримує прифронтові ГО). Але 30-35% втрачених грошей, а за деякими дослідженнями і до 57%, громадянському суспільству так ніхто і не компенсував, це чисті втрати.

За які кошти живе сьогоднішнє українське громадянське суспільство? 

Левова частка бюджетів – гроші, які організації зібрали в Україні або закордоном. На жаль, цей сегмент стискається: якщо у 2022-2023 роках пожертви, членські внески й донати були найпопулярнішим джерелом фінансових надходжень для 69% організацій, то у 2025-му – лише для 46,1%. На початку повномасштабного вторгнення громадські організації навіть мали більше українських грошей, ніж міжнародних. Жертвували люди, бізнес. Згідно з дослідженням «Громадянське суспільство України в умовах війни 2022-2025 рр.», частка програм міжнародної технічної допомоги в сукупному бюджеті організацій громадянського суспільства становить лише 25,4%. 

У війну громадянське суспільство проявило себе настільки явно, що рівень довіри до нього зріс з 64% і 47% (волонтерські та громадські організації; липень 2021) до 80% і 61% відповідно (лютий-березень 2025). Ці цифри пояснюють, чому в організацій з’явилось так багато місцевих фінансів.  

Якою часткою українських грантів зараз оперує «ІСАР Єднання»?

Доволі значною, якщо говорити про кількість ГО, які отримують гранти, та не такою великою за об’ємом грантових коштів в Україні. Втім для донорів ми важливі тим, що працюємо в Україні вже понад 30 років, тому наші проєкти і програми системні і глибокі. А для країни ми є організацією, яка розподіляє гранти, і структурою, яка консультує ГО і представляє їх інтереси перед владою та закордоном. 

Втім, якщо ви порівняєте «ІСАР Єднання» та Chemonics або програму Partnership Fund for a Resilient Ukraine, то там коштів буде в 4-6 разів більше. І це в межах одного проєкту, кількість яких величезна. 

Для USAID ми були implementing partner (партнером, що відповідає за реалізацію проєкту – ред.), і в 2019 році ми оперували програмою лише $19 мільйонами. А в 2014 – $1,9 млн. Водночас в Україні працювали програми по $100-$120 млн. 

Сукупний бюджет «ІСАР Єднання» у 2025 році – $13,2 млн. Якщо ж говорити про екосферу організацій громадянського суспільства в цілому, то ми оперуємо лише декількома відсотками в розвитковому секторі від усіх доступних для України коштів. 

Дайте, будь ласка, чесну відповідь: чи не сіли українські ГО на грантову голку? Чи не призвела грантова система до того, що виживають не найефективніші організації, а ті, хто краще пише заявки?

Взагалі це проблема незначної кількості з тих організацій, які знаються на тому, як подаватись на конкурси та вигравати гранти. Водночас був і є величезний портфель організацій, які ніколи не отримували грантових міжнародних коштів. 

Якщо ж говорити про споживачів цих грантів, то раніше організації громадянського суспільства були дуже залежні від іноземної підтримки. Зараз – значно менше, бо громадянське суспільство подорослішало, усвідомило цінність бюджетної диверсифікації та навчилось працювати з людьми та корпораціями. 

До того ж, широкомасштабне вторгнення й, відповідно, цінність життя й часу призвело до суттєвих змін в переоцінці цінностей та відношення до питання сталості, адаптивності, активності, результативності. Українці дуже чітко розуміють, що таке бути залежними й чи воно того вартує. То ж залежність від фінансування міжнародних донорів – це скоріш питання реальної безальтернативності або частини діючих практик, не лише українських. 

Окрім того, згадайте, що я сказав раніше: кошти міжнародних ініціатив (програм міжнародної технічної допомоги) складають лише близько 25,4% бюджетів українських ГО. Логічно, що 75% – це кошти не міжнародні. Тому вже не можу сказати, що наші ГО сидять на грантовій голці – точно не більшість! 

У 2026 році що потрібно робити ОГС, щоби стати самозарадними?

Для цього потрібно чітко розуміти, для чого ти існуєш і кому потрібна твоя діяльність. Якщо окрема організація перекриває справжні потреби, то кошти самі будуть її знаходити. Реальна робота, проактивність, наполегливість – це основа основ, а решті можна вчитися.

Кошти – місцевим

Самозарадність йде пліч-о-пліч з так званою локалізацією. Тобто часткою міжнародної фінансової допомоги, яка напряму доходить до локальних або національних неприбуткових організацій. «Мрією» вважались 25%. Чи досягли цього показника? Якщо ні, яким він є в реальності?

Різні інституції досі по-різному розуміють локалізацію. Коли ми говоримо про міжнародні організації, то в основі перебуває питання оперування коштами. До того додаються питання прийняття рішень щодо цілей й можливостей використання фінансових та/або інших активів.  

Втім колись ще Саманта Пауер, тодішня керівниця USAID, заявила, що до 2025 року через локальні неурядові інституції має протікати щонайменше 25% донорських коштів (щонайменше Агентства США з міжнародного розвитку). До 2030 року – всі 50%. Це величезні фінанси, за які борються американські структури-посередники. 

В американському розумінні локалізація – це коли локальному партнеру делегуються кошти, за які вони фактично автономно і водночас компетентно впроваджують ті чи інші ініціативи у відповідності до великої кількості політик й процедур об’ємом в тисячі сторінок!

Локалізації (себто залученню до втілення проєкту саме місцевих організацій) завжди хтось встромляв палиці в колесо. Це був і Дональд Трамп за двох його каденцій, і самі міжнародні організації-посередники, бізнес-моделі яких дуже загрожувала втрата контролю над донорськими коштами, якщо ми говоримо про США як джерело. 

Попри цей спротив, USAID був наполегливим та ініціював пілотні програми. І в 2019 році «ІСАР Єднання» став учасником першого такого проєкту-експерименту у світі, під час якого Агентство досліджувало, чи можуть місцеві організації самостійно впроваджувати ініціативи без експатів та патронату посередницьких структур. Тож нам, консорціуму з трьох організацій («ІСАР Єднання», ЦЕДЕМ та УНЦПД), виділили $10 млн (згодом додали ще майже $10 млн) на плекання стійкості українського громадянського суспільства. Хоча перші кошти, вдесятеро менші за обсягом, ми отримували ще у 2014 році серед декількох українських організацій громадянського суспільства. 

Попри успіхи на ниві локалізації, нині її відсоток в Україні у кращому випадку складає приблизно 5-7%. Ціль в 25% виявилась недосяжною. За даними дослідження «Перекладання відповідальності: Економіка локалізації допомоги в Україні», локалізація відбулась на рівні 0,07%. Якби ми досягли 25%, то лише в гуманітарній сфері за два роки Україна зекономила б понад $250 млн. 

Українських організацій, які могли б за правилами USAID освоювати кошти і проходити усі необхідні аудити, можна перерахувати на пальцях руки. Однак треба визнати, що в багатьох інших країнах локалізація майже відсутня. Україна тут – передова держава. Наші організації громадянського суспільства стали зрілими та пройшли величезний інституційний шлях для самостійної роботи. 

Локалізація зараз також просувається Європейським союзом і скандинавськими країнами. Скандинавська модель локалізації передбачає меншу кількість вимог, яким потрібно відповідати, й надає великий рівень автономності. Загалом, підхід Європейського Союзу до локалізації базується на правах людини, системних змінах й високому рівні прозорості та підзвітності. 

«ІСАР Єднання» – це структура, яка розподіляє донорські кошти. Наскільки ефективною є ця модель? Який ваш операційний відсоток? Який відсоток в інших гравців та середній по «ринку»?

Відповідь на це питання почну з прикладу: на адміністрування програми Фонду «Аскольд і Дір» «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» нам залишається лише 2-3% відсотків від бюджету. 6-7% йдуть на дослідження і заходи, майже 90% – регрантинг. Якщо ви захочете порівняти «ІСАР Єднання» з будь-якою американською організацією, що впроваджувала в Україні проєкти і програми, ви б легко помітили, що відсоток адмінвитрат останньої міг сягати 30-40% й навіть більше. Якщо ж до цього приєднати витрати на центральний та регіональний офіси, (броньований) автопарк та зовнішніх консультантів, частка адмінвитрат та накладних перевалює за половину усього бюджету!   

Насправді, тут питання не лише в адмініструванні грантових коштів. Йдеться і про підвищення спроможності такого адміністратора, і про накопичення експертизи, і про подальший розвиток. Нерідко міжнародні організації-посередники після завершення фінансування просто покидають сферу та навіть країну. Де ж тут сталість?

У чому причина відставання темпів локалізації допомоги – в інституційній неспроможності самих неурядових організацій чи у небажанні міжнародних «великих» донорів віддавати фінансові важелі впливу?

Є декілька аспектів цієї проблеми. 

По-перше, замала кількість ГО, які могли б відігравати самостійнішу роль і які є спроможними бути партнером великого міжнародного донора. Скільки з них можуть прозоро та підконтрольно впроваджувати багатомільйонні проєкти та програми? Скільки пройде багаторівневі аудити? 

По-друге, у донора повинно бути сталеве прагнення займатись локалізацією та вирішувати пов’язану із цим проблему – пошук спроможного, досвідченого та чесного партнера й делегування фінансових активів, процедур прозорого управління й ефективного прийняття чисельних рішень. 

По-третє, позиція міжнародних неурядових організацій: вони щиро проти посилення впливу локальних некомерційних структур, хоча паралельно обіцяють «оригінальному» донору допомогти «вихованню» місцевих «конкурентів». Іншими словами, у них немає мотивації плекати собі конкурентів на локальних «нивах». Втім вони спроможні на лобістську діяльність – впритул до найвищих органів влади США й інших країн. Раніше без таких організацій неможливо було запустити ідею локалізації, й вони були й є потрібними, проте їхня роль давно вже мала б змінитися. 

По-четверте, грошей стає все менше, як й готовності плекати та «пушити» місцеву спроможність посередництва. Тому часом обирають перевірених (але «дорогих») посередників. 

«Третій сектор» допоможе

Складається враження, що у 2026 році стали менше говорити про відновлення і, відповідно, роль «третього сектору» в ньому. Чи це так?

До відновлення ставлення різне. Триває війна, бомблять столицю й інші міста України. Відновлювати тоді, коли тривають воєнні дії? На чому має бути акцент – на відбудові інфраструктури чи допомозі постраждалим українцям (реабілітації/адаптації)? 

Попри ці суперечки, згідно з дослідженням «Громадянське суспільство України в умовах війни 2022-2025 рр.», 90% організацій громадянського суспільства прагнули бути учасниками відбудови у 2022-2023 роках та 57% бачать себе активними акторами у відновленні в 2025 році. 

Втім під час адвокації інтересів громадянського суспільства у 2022-2024 роках ми усвідомили, що громадський сектор теж має попрацювати над собою. Що він може запропонувати? В яких сегментах? Ми зрозуміли, що йому потрібна допомога, бо лише 10-15% з тих 90% мають вміння, досвід і навички у процесах відбудови й готові практично діяти й масштабувати роботу. 

Сьогодні ці відсотки зростають. І це на фоні суспільної втоми від розмов про відновлення, адже фронт рухається і невідомо, де пролягатиме його лінії рано-вранці завтра. 

Наприкінці червня у Гданську відбудеться Ukraine Recovery Conference 2026. Чи є інсайти з процесу підготовки до неї? Чого варто очікувати Україні, бізнесу та громадянському суспільству від цієї щорічної події?

Вже є попередня офіційна програма і сфери, як будуть розглядатись. Туди додали ветеранську тематику і безпеку та оборону. Відповідно, державні органи нині подають пропозиції, які громади і ОГС вони хочуть бачити у Гданську. Можна припустити, що до Польщі вирушать до 200 представників громадського сектора. 

Держава зараз намагається використати цю конференцію, щоби підтримувати в полі зору проблематику війни, країни, відновлення, партнерств, фандрейзингу та актуальних потреб. 

URC 2026 стане майданчиком не тільки для привернення уваги всього світу до війни в Україні, але й для демонстрації справжніх потреб локальних українських громад. Іноземні країни і громади зможуть зануритись в їх проблематику і усвідомити, що може їх очікувати і як потрібно реагувати тоді, коли війна постукає в їх двері. Все це відбувається на фоні конкуренції уваги та ресурсів, що їх спричинили події на Близькому сході та політика Адміністрації нинішнього президента США. 

Як би ви описали нинішні взаємини громадського сектору з українською владою?

Вони дуже неоднозначні й різні. Низка організацій користується довірою органів влади. Це передусім структури, які надають соціальні та гуманітарні послуги. Інший сектор відчуває меншу любов, адже є носіями функції контролю або активно й професійно діють в правозахисному чи антикорупційному напрямку. 

Якщо ж оглянути ситуацію з висоти пташиного польоту, то ситуація значно краща, ніж та, яку ми спостерігали у 2014 та навіть 2019 роках. Сьогоднішнє громадянське суспільство подорослішало; має високу довіру в населення; усвідомлює, що «заводить» в Україну суттєві кошти та приносить значну їй користь; вирішує безліч проблем там, де держава демонструє неспроможність; напряму комунікує з впливовими закордонними інституціями. 

Звісно, з такими організаціями освічені та компетентні представники влади йдуть на контакт та налагоджують партнерство. Багато хто вже став розуміти силу й важливу роль українського громадянського суспільства – особливо в періоди надзвичайних викликів, коли саме ми перші швидко підставляємо плече. Боюся навіть подумати, що та де була б наша демократична країна, якби не потужне й дієве громадянське суспільство.

Олексій Гордєєв, для «Главкома»